- •1. Мова – основний засіб комунікації. Наука про мову – «мовознавство» або лінгвістика.
- •Методи дослідження мови
- •Типологія знаків
- •Структура знака
- •Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи
- •Знаковість і одиниці мови
- •2. Методи дослідження мови
- •Поняття про методи наукового дослідження
- •Вихідні прийоми наукового аналізу мовного матеріалу
- •Описовий метод
- •Порівняльно-історичний метод
- •Метод лінгвістичної географії
- •Зіставний метод
- •Структурний метод
- •Дистрибутивний аналіз
- •Методика безпосередніх складників
- •Трансформаційний аналіз
- •Компонентний аналіз
- •Застосування математичних методів у мовознавстві
- •3. Зовнішні причини мовних змін
- •Внутрішні причини мовних змін
- •8. У збірнику тез про місце і роль мови в національному відродженні України “Мова і нація”, укладачами якого є в.Іванишин та я.Радевич-Винницький, пояснюються такі функції мови:
- •Інші функції мови:
- •9. Українська мова представляє собою складну систему. Основними одиницями її вважаються звук, буква, слово, частина мови, словосполучення і речення:
- •2. Психічна і фізична діяльність людини в процесі засвоєння і використання мови залишається незмінною.
- •48. Соціологічний напрям розглядав мову як суспільне явище. Мова функціонує автономно від людини. Мова панує над людиною, змушує людину користуватись нею.
- •Принципи поділу на частини мови
- •Класифікація
Внутрішні причини мовних змін
Внутрішні причини мовних змін закладені в мові. Це протилежні начала, суперечності, боротьба між якими призводить до змін. Серед цих суперечностей (антиномій) основними є такі:
1) антиномія позначу вального і позначуваного. План вираження (позначувальне) і план змісту (позначуване) мовного знака перебувають у стані нестійкої рівноваги (див. асиметричний дуалізм мовного знака С. О. Карцевського в темі «Знакова природа мови»), що зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з одного боку, і синонімії — з іншого;
2) антиномія норми і системи. Не все потенційно закладене в структурі мови дозволяє норма. Наприклад, у мовленні дітей, які утворюють похідні слова за продуктивними словотвірними моделями, трапляються такі оказіоналізми, як малюваю, випру, догну, що приведені у відповідність до їх твірних основ малювати, випрати, догнати. Норма таких форм не допускає, як не допускає змінювання запозичених слів типу кіно, піаніно. Боротьба між нормою і системою призводить до змін, які полягають у тому, що заборонена форма стає нормативною. Ще недавно в українській мові, як тепер у російській, слово пальто належало до невідмінюваних іменників, однак у мовленні пересічних носіїв мови воно змінювалося. Нині відмінювання іменника пальто є кодифікованою нормою. У сучасній російській мові норма не дозволяє утворення дієприкметників майбутнього часу від дієслів доконаного виду (*напишущий, *построящий)у дієприкметників умовного способу (^написавший би, *построивший бьі) та дієприслівників від окремих дієслів (*тря, *могя, *жня, *берегя, *пекя), хоч деякі з таких форм трапляються не тільки в усному мовленні, а навіть у художній літературі. Так, у М. Гоголя є такі фрази, як «человек, не предт>явящий паспорт», «казак, желавший би...» та ін.;
3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається скоротити і спростити мовлення (усічує слова, вживає еліптичні конструкції тощо), тоді як слухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й надлишкової інформації. Внаслідок такої антиномії змінюється форма слів, їх категоріальне значення (спаси бо(і)г —> спасибі, автомобіль —> авто, телевізор —> телик, метрополітен —> метро) та синтаксичні конструкції. У мовознавстві навіть існує думка, що одні мови, наприклад, французька, орієнтовані на слухача, а інші (зокрема, німецька) — на мовця;
4) антиномія інформаційної та експресивної функцій мови. Багато нових слів і виразів з'являються внаслідок суперечності між стандартним і експресивним началами в мовленнєвій діяльності. Так, наприклад, слово автомобіль з часом звузило своє вживання за рахунок експресивнішого синоніма машина, а в наш час набуло поширення ще експресивніше тачка (Сідай у мою тачку, підвезу). Див. ще: моряки корабель називають посудиною, студенти гуртожиток общагою, англійці метро іменують поряд з underground, «підземка» ще й експресивнішим tube «труба». Російські жартівливі оказіоналізми типу мало людев, сколько звездей, сказамши; все пропато, поломато, и тропинка затоптата також є наслідком прагнення експресивніше передати інформацію. Таким чином у мові розвиваються різноманітні синонімічні засоби. Слід мати на увазі, що всі метафори та метонімії також виникають як експресивні індивідуальні новотвори. З індивідуально-експресивних явищ мовлення бере свій початок і фразеологія;
5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення). Суперечність між кодом і текстом полягає в тому, що збільшення кодових одиниць зумовлює скорочення тексту, а зменшення — подовження (збільшення обсягу) тексту. Код не може нескінченно збільшуватися, бо людський мозок не зміг би його запам'ятати, а дуже довгий текст ускладнив би спілкування. Тому ці дві протилежні тенденції постійно діють у мові і таким чином збагачують мовні виражальні засоби. З одного боку, описові номінації замінюються однослівними (електричний поїзд — електричка, Літературна газета — Літературка, рос. зачетная книжка — зачетка), а з іншого — однослівні назви одержують розгорнуті синонімічні перифрази (продавець — працівник прилавка, лікарі — люди в білих халатах, нафта — чорне золото, рос. Япония — страна восходящего солнца). Як приклад скорочення коду можна назвати усунення з української літературної мови багатьох термінів спорідненості і свояцтва та заміна їх описовими зворотами (вуй — дядько по матері, стрий — дядько по батькові, зовиця — чоловікова сестра тощо).
Усі названі антиномії є конкретним виявом загального закону розвитку — суперечності між потребами спілкування і мовними можливостями. Отже, мова — це вічно живий конфлікт.
Внутрішні причини мовних змін виявляються в таких тенденціях мовного розвитку:
1) тенденція до економи мовних засобів і зусиль мовців. Вона простежується на всіх рівнях мови. Із обмеженої кількості фонем будується необмежена кількість слів, максимально використовуються мовні форми (багатозначність слів, багатозначність відмінкових форм тощо). Так, у східнослов'янських мовах відбулась уніфікація закінчень давального, орудного і місцевого відмінків множини. Різні відміни іменників мали різні відмінкові закінчення:
Д. столомть полемь синьмь
О. столи поли синами
Нині всі іменники незалежно від відміни, до якої вони належать, у цих відмінках мають відповідно закінчення -ам, -ами, -ах (укр.: столам, столами, столах; полям, полями, полях; синам, синами, синах). Економія зусиль може виявлятися тією мірою, якою зберігається комунікативна придатність мови;
2) тенденція до вираження різних значень різни-ми формами. Ця тенденція є протилежною попередній — економії мовних засобів. Яскравим прикладом вияву її є відштовхування від омонімії. Так, в українській мові є омонімічна пара лічити «називати числа в послідовному порядку» і лічити «вживати заходи для припинення якогось захворювання». Нині помітна тенденція до формального розмежування цих значень: у другому випадку стала вживатися форма лікувати. Подібні факти, яких виявлено багато, описані Л. А. Булаховським у статті «Із життя омонімів»;
3) тенденція до обмеження складності мовних одиниць. Обсяг сприйняття довжини слова дорівнює оперативній пам'яті (7+2 склади). У мовах довжина слів, як правило, не перевищує 9 складів, а морфемна структура — 9 морфем;
4) тенденція до абстрагування мовних елементів. Конкретні мовні одиниці стають абстрактними: на основі конкретних значень розвиваються абстрактні значення в лексиці, на основі повнозначних слів — абстрактніші службові, на основі семантико-граматичних іменних класів — формалізована (абстрактна) категорія роду тощо.
Вчені називають і менш важливі тенденції. Усі вони спрямовані на вдосконалення мовного механізму і збереження мови в стані комунікативної придатності.
Український мовознавець С. В. Семчинський запропонував іншу класифікацію причин мовних змін. Графічно вона має такий вигляд:
Чинники мовного розвитку
позамовні
зовнішні
внутрішні
За цією класифікацією чинники мовних змін поділяються на позамовні, до яких належать розвиток людського суспільства, його матеріальної і духовної культури, розвиток продуктивних сил, науки, техніки тощо, і мовні, які в свою чергу поділяються на зовнішні і внутрішні. До зовнішньомовних причин автор відносить контактування мов, яке може посилити вже наявні в мові тенденції або породити нові. До внутрішньомовних чинників відносять прагнення мови до самовдосконалення.
Питання про прогрес у розвитку мов
Поняття прогресу в мові в різні періоди трактувалося неоднаково. Ученими античності, середніх віків та епохи Відродження ця проблема взагалі не порушувалася, оскільки тоді питання історичного підходу до вивчення мови не було відомим. Уперше зробили спробу пояснити розвиток мови представники порівняльно-історичного мовознавства, оскільки вони вважали, що історичний розвиток мови — це спосіб її існування. Ідея про походження всіх індоєвропейських мов із однієї прамови і еволюційна теорія Ч. Дарвіна породили натуралістичний напрям у мовознавстві. Його представники — А. Шлейхер, Ф.-М. Мюллер та інші — твердили, що мова як живий організм у своєму розвитку переживає два періоди: період розвитку, який належить до доісторичних часів, і період розкладу, деградації (історичний період). Причина цього — відкриті ними факти багатства форм давньоіндійської мови (санскриту) і бідності форм (порівняно із санскритом) у сучасних індоєвропейських мовах. Однак уже Р. Раск зауважив, що простота мовної структури має деякі переваги порівняно із складною мовною структурою.
Пізніше лінгвісти простежили в деяких мовах тенденції, які засвідчують прогрес у їх розвитку. Так, зокрема, В. Гумбольдт стверджував, що для мови характерне постійне вдосконалення, яке пов'язане з прогресивним рухом суспільства, з духовним удосконаленням народу. На його думку, три типи мов — кореневі, аглютинативні і флективні — засвідчують поступальний рух людського духа від примітивних форм розвитку до більш досконалих.
Прогрес у мовних змінах вбачали І. О. Бодуен де Куртене та О. Єсперсен. На підтвердження своєї думки Бодуен де Куртене наводив такі факти: 1) пересунення вперед більш задніх артикуляцій, що робить мовлення членороздільнішим, чіткішим; 2)скорочення довжини слів, як це сталося в більшості мов, особливо англійській; 3)спрощення граматичних систем. Єсперсен, як і Гумбольдт, пов'язував прогрес із морфологічними типами мов. Найдосконалішими вважали аналітичні мови. Переваги аналітичних мов вбачали в тому, що форми стали коротшими (їх легше вимовляти), їх стало менше (їх легше запам'ятати), утворення форм стало регулярнішим (не потрібно запам'ятовувати аномалії, винятки), аналітичний спосіб вираження граматичних значень є зручнішим від синтетичного (легше виражати значення), відсутність узгодження полегшило користування мовою (не стало повторень у вираженні того самого граматичного значення).
Ідеї Єсперсена свого часу були підтримані В. М. Жирмунським, який твердив, що аналітична система відповідає вищій стадії в розвитку мислення.
Подібні думки про різні морфологічні типи мов як послідовні стадії в їх розвитку пропагували М. Я. Марр та його послідовники. На їхню думку, розвиток мов пов'язаний з розвитком економічних формацій, виробництва. Маррівська теорія єдиного глотогонічного процесу називає такі стадії в розвитку мов: аморфну, аморфно-синтетичну, аглютинативну, флективну. Ці стадії відповідають суспільно-економічним формаціям, а перехід від однієї до іншої має стрибкоподібний характер. Однак переважна більшість мовознавців, які досліджували цю проблему, вважають, що тип мови абсолютно не впливає на її досконалість. І флексія, і аналітизм, і аглютинація можуть адекватно виразити будь-яку, навіть найскладнішу, думку. Теорії Єсперсена і Марра, як і Гумбольдта, створюють сприятливий ґрунт для неправильних уявлень про якусь ієрархію мов.
Крім того, історії відомий і зворотний розвиток мов — від аналітизму до синтетизму (наприклад, такі тенденції помічені в китайській і тибетській мовах).
Деякі лінгвісти не пов'язують прогрес у мові з аналітизмом, але вважають, що мови в своєму розвитку тільки прогресують. П. Я. Черних розцінює як безсумнівний прогрес те, що, наприклад, у російській мові зникли форма двоїни, кличний відмінок, три форми минулого часу, короткі відмінювані прикметники тощо.
Однак, як свідчать реальні факти, немає прямої висхідної лінії в розвитку мов. Поширена в мовознавстві думка про те, що мова тільки прогресує, пояснюється тим, що вчені не розмежовують такі поняття, як розвиток і зміна. Часто зміни яких-небудь одиниць мови, їх зв'язків та відношень тощо, які зовсім не сприяють удосконаленню мови, вони розглядають як її розвиток. Якщо б усі мовні зміни засвідчували вдосконалення мовної системи, то мова давно б досягла ідеального стану. Але в процесі розвитку мови часто діють процеси, які перекреслюють раніше досягнуті результати.
Нині у мовознавстві прийнято розрізняти абсолютний і відносний прогрес. У мові переважає відносний прогрес. Його передусім пов'язують із мовною технікою. Мають рацію ті вчені, які вважають, що поява аналітичної будови в різних мовах світу є вдосконаленням, однак це всього лише вдосконалення мовної техніки, що ні в якому разі не відображає вище абстрактне мислення, як це стверджували Єсперсен, Жирмунський та ін.
Абсолютний прогрес пов'язаний не зі змінами в техніці, а з розвитком можливостей виразити мовний зміст. Він виявляється передусім у розширенні словникового складу, у збільшенні значень слів, у вдосконаленні стилістичних можливостей мови (стилістичній спеціалізації мовних засобів), а також у впорядкуванні синтаксису, який у давніх мовах не мав такої багатої і чіткої системи засобів.
Отже, прогрес у мові не можна пов'язувати з типом граматичної будови. Немає єдиного напрямку типологічного розвитку мов. Усі мови здатні однаковою мірою виконувати свої суспільні функції, однак різні можливості розвитку мов залежать від соціальних чинників. У мові одночасно діє відносний і абсолютний прогрес, через що вона, вдосконалюючись, ніколи не досягає довершеності.
Від мовного розвитку треба відрізняти мовне функціонування (реалізацію мови в мовленні). Функціонування мови і її розвиток взаємопов'язані: розвивається тільки та мова, яка функціонує, а функціонує та, яка розвивається.
4.
7. Мовознавство (мовознавство, лінгвістика) – наука про природну людську мову взагалі і про всі мови миру як індивідуальні його уявлення.
Ключова роль мовознавства для багатьох суміжних наук робить висновки мовознавства важливими для всього гуманітарного знання в цілому.
Різноманіття функцій мови в суспільстві і тісний характер його зв’язку з мисленням і з психічною діяльністю людини робить вельми гнучкою взаємодію мовознавства з відповідними соціальними і психологічними науками. Особливо тісні зв’язки мовознавства з психологією, вже в 19 столітті що викликали вторгнення психологічних методів і ідей в мовознавство. Так з’явився психологічний напрям в науці про мову. У 50-х роках 20 століття утворилася нова прикордонна з мовознавством наука -психолінгвістика.
Психолінгвістика – наука про закономірності породження і сприйняття мовних висловів. Вона вивчає процеси творення мови, а також сприйняття і формування мови в їх співвіднесеній з системою мови. Психолінгвістика по предмету дослідження близька до лінгвістики, а по методах дослідження ближче до психології. Вона виникла у зв’язку з необхідністю дати теоретичне осмислення ряду практичних завдань, для вирішення яких чисто лінгвістичний підхід, пов’язаний з аналізом тексту, а не людину, що говорить, виявився недостатнім (навчання рідному, а особливо – іноземній мові; мовне виховання дошкільників і питання логопедії; клініка центрально – мозкових мовних порушень; проблеми мовної дії, особливо в пропаганді і діяльності засобів масової інформації; авіаційна і космічна психологія; судова психологія і криміналістика, наприклад, розпізнавання людей по особливостях їх мови; проблеми машинного перекладу, мовного введення інформації в комп’ютер; інформатика).
Термін “психолінгвістика” увійшов до наукового ужитку з 1954 року після публікації в США колективної роботи під цією назвою ( під редакцією Ч.Э. Осгуда і Т.А. Себеока ), але ідеї, близькі до проблематики психолінгвістики, розвивав в СРСР ще в початку 30-і років 20 століття психолог Лев Семенович Виготській. У Росії тоді ще радянській, розвиток власне психолінгвістики почалося з середини 60-х років 20 століття, перш за все в Інституті мовознавства АН СРСР (Москва), робота велася також в інститутах інших міст країни.
Кожні 2-3 року проводилися всесоюзні симпозіуми по психолінгвістиці. Радянська психолінгвістика спиралася на матеріалістичну психологію школи Л.С Виготського ( перш за все на поняття діяльності ) і на лінгвістичну спадщину Л.В. Щерби і його школи, особливо на його трактування активної граматики. Розглядаючи Психолінгвістику як одну з дочірніх областей розробленої А.Н. Леонтьевим психологічної теорії діяльності, московська психолінгвістична школа довгий час називала психолінгвістику “теорією мовної діяльності”, вживаючи паралельно і термін “психолінгвістика”.
Розвинувшись на основі різних напрямів психологістичного мовознавства, психолінгвістика засвоїла його інтерес до людини як носія мови і прагнення інтернувати мову як динамічну систему мовної діяльності (мовної поведінки) цієї людини.
Усередині вищеописаної системи психолінгвістика розглядає набагато більше число взаємозв’язаних чинників розвитку і функціонування мови, чим “класичне” загальне мовознавство, тим самим значно розширюючи предмет свого дослідження в порівнянні з останнім, в чому і полягає головна відмінність психолінгвістики від класичного мовознавства.
Психолінгвістика – це наука про мовленнєву діяльність людей у психологічних та лінгвістичних аспектах, зокрема експериментальне дослідження психічної діяльності суб'єкта в засвоєнні та використанні мови як організованої та автономної системи. Адже значення будь-якого знака полягає, насамперед, у активізації когнітивних процесів індивіда.
Мета психолінгвістики − опис та пояснення особливостей функціонування мови і мовлення як психічних феноменів із урахуванням взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників соціально-культурної діяльності особистості.
У фокусі уваги психолінгвістики – індивід у комунікації. Одним із основних положень психолінгвістики як когнітивної дисципліни є когнітивна обробка інформації, що надходить з органів чуття, яка відбувається на основі сформованих у індивіда ментальних репрезентацій.
Психолінгвістика займається не лише нормальними, а й патологічними психічними станами.
Т. Е Харлі пропонує визначати психолінгвістику як науку про психологічні процеси, що зумовлюють функціонування мови, зокрема розуміння, породження, запам’ятовування мови. О. О. Леонтьєв вводить тлумачення психолінгвістики як науки, що вивчає, з одного боку, співвідношення особистості зі структурою і функціями мовленнєвої діяльності, а з іншого, – особистості з мовою як основною складовою частиною образу світу людини .
Кодування інформації- це спеціальнал вироблена система прийомів (правил)фіксування інформації. Основними атрибутами кодування є знак, код, мова, за допомогою яких інформація фіксується і передається у просторі і часі.
Код – це набір знаків, які упорядковані відповідно до визначених правил тієї чи іншої мови, для передачі інформації.
Знак - це позначка, предмет, та позначення чогось. Наприклад, може бути цифра або літера. Коли знак поєднується зі своїм значенням, він стає символом. Код повинен однозначно сприйматися, відтворюватися і передаватися, тобто бути незмінним, однотипним і визначним . Повинен бути зрозумілими відправнику і одержувачу. Кодів існує набагато більше, ніж матеріальних носіів.
Розрізняють наступні види кодів:
· алфавитні – система літер;
· цифровий - система цифр;
· алфавитно-цифровий – змішана система алфавитних і цифрових кодів;
· рельєфно – точковий – система випуклих точок (шифр Брайля);
· матричний - система поглиблень або отверстій та інші.
Використовує у якості коду ліьтери, можна фіксувати слова на різних мовах, отже використовуючи різні коди.
Вибір коду залежить від матеріального носія, чим коротше код, тим довше буде текст і навпаки. Наприклад, китайські ієрогліфи. Вироблення коротких кодів постає одним із важливих завдань перед науковцямі.
Вивченням знаків займається семіотика. Семіотика (від грецького semion – знак, признак) – наука, яка вивчає спільні якості знаків, їх системи і ситуації у людському суспільстві. Семіотика вивчається на трьох різних ступенях:
1) синтактика;
2) семантика;
3) прагматика.
Синтактика розглядає способи поєднань знаків, які ведуть у кінцевому результаті до формування текстів. Семантика аналізує поняття, значення і смисл. Знак не тільки позначає який-небудь предмет або явище, але має і своє смислове і експресивне значення. Прагматика займається відношеннями „людина - знак”.
Класиком семіотичної науки є американський вчений Ф. де Соссюр (1857 - 1913). У нашій країні увага до семіотики виникла у 60-70 роки.
У широкому розумінні знак – це будь-яке фізичне явище , яке має загальну або суб’єктивну інтерпретацію, яка залежить від навколишнього середовища.
1) в документознавстві знак – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет (явище або дія) , який виступає у якості представника другого предмета, якості або відношення і використаний для фіксування, придбання, зберігання, переробки і передачі повідомлення. Знак являє собою своєобразний „атом” соціальної інформації. Повідомлення може складатися з одного або совокупності знаків. Але повідомлення менш одного знаку не може бути , бо воно не буде мати змісту.
Знак має такі ознаки (особливості) :
1) матеріальне вираження;
2) значення;
3) інформує про щось відмінне від цього;
4) використовується для передачі інформації;
5) функціонує у певній знаковій ситуації.
Знак ємає зховнішню і внеутрішню структурні сторони. Зовнішня сторона – це матеріальна оболонка знака. Предмет, який виступає у ролі знака, обов’язково володіє певною формою, щоб бути сприймаємим, здатним фіксувати і передавати інформацію у просторі і часі. Жест, світло световору, морський прапорний код, звук мовлення не можуть слугувати знаками для документа. Внутрішня сторона знаку - це його значення. Цим відрізняється від інших матеріальних знаків.
Між знакам і означаємим предметом, як правило, немає спільності. Зв’ язок між знаком і предметом виконує людина. Люди в юагатьох випадках условлюються у тих або інших знаків і знвкових систем. Знак використовується для передачі і зберігання інформації, використовується засобом комунікації. І тому значення знаків повинно бути зрозуміло усим учасникам комунікаційного процесу. Доки знаки не зрозумілі (не розшифровані) реципієнтом, повідомлення не може бути сприйнято, а , значить, документ, не може зробити свою сущну функцію – бути джерелом інформації і засобом комнікації.
Знак існує у певній знаковій системі. Будучи вилученим з неї, він може втратити або поміняти своє значення.
Класифікація знаків - це їх перегрупування за певними ознаками.
Існує багато класифікацій знаків, розроблених у семіотиці. И. С. Пірс виділив знаки – копії, знаки – ознаки і знаки –символи.
Знаки-копії – це відтворювання, репродукція, більш-менш східні с означуємим (фотографії, фільми, картини, знаки піктографічної писемності).
Знаки - ознаки – пов’язані з відтворюваними предметами , як подія зі своїми причинами (те. що інакше називається симптомом, прикметами і т.д.)
Знаки-символи у силу заключеного у них наглядного образу використовуються для вираження деякого, часто дуже злачного івидхильного змісту (наприклад, зображення стародавньогрецької театральної маски, як символ сучасного театра.) Слово „символ” вживається і просто у змісті „знак”. Оскільки у документоведені викоритовуеється поперед всього знаки, яки можуть виконати роль засобу обміну документної обміну інформації між людьми, найбільш прийнятною є їх групіровка за характером походження і формою існування, розробленою С.Г. Курмиловим та А.В. Соколовим.
Розрізнябть знаки мовні і немовні.
Знак мовний - одиниця мови (людина, слово, словосполучення, пропозиція), яка слугує для позначення предметів або явищ дійсності, а також відношення між елементами мови у тіксті. Знак мовленевий двосторонній, він складається з позначающого та позначаємого.
До немовленнєвих знаків віднесені символи, товарні знаки, музейні експонати, фотографії, звуки порід, історичні реліквії, також знарядді праці, архітектурні пам’ятники.
Частише всього серед немовленневих знаків використовуються знаки – зображення існуючих або условних об "Всемирные торговые организации и Украинское ожидание реальной перспективы вступления"єктів, які містять їх схематичне позначення. Вони поділяються на знаки – „пікчери”, вироблені і речовини.
Знаки - „пікчери” (від англійського „pikture” - картина, малюнок, кінофільм, кадр хз фільму ) – це витвір живопису, у тому числі графіки, художньої вишивки, художньої різьби по дереву, металу, фотографії (включаючи кінофільм). Їх прийнято називати іконічними (тобто знаками зображення) До них, крім об’єктів живопису, які фіксують на носії, можна віднести і скульптуру, хоча вона є речовим знаком.
Емблемні знаки – різноманітня емблематика (аоена, спортивна, торгово-фірмова, міфологічна, дорожна і т.п.)
Знаки речовий (трьохмірні) – це скульптура, макети, моделі виставок, музеїв і т.п. Серед них - різноманітна (у більшості обрідова) речоіинна символіка, яка позначає різні поняття (хліб і сіль – знак привітності та дружби, кільце на четвертому пальці – людина жоната – і т.п.) Таким чином, іункція і значення знаку належать окремим предметам у конкретній ситуації. Це відноситься до суб’єктів експозицій музеїв, зоопарків, ботанічних садів, виставок і т.д. Розгляд таких об’єктів , як носіїв визначеного знака – повідомлення можливо тільки у межах самой експозиції.
Вилучений з неї предмет втрачає свій знаковий статус (хліб на столі поза обрядом зустрічі дорогих людей або сільскогосподарчої виставки не фіксує нфякої соціальної інформації.)
Форма знака - символа може бути різною: буква, цифра, отверстіє, точка, лінія, рельєф та інші спеціальні знаки або коди. Вони створені для фіксування і передачі соціальної інформації. Одни з них подбні зображеному, други несуть цілевий характер і не схожі на відображаємий предмет або явище.
Перші створюються за допомогою більш-менш чіткого копіювання реальних об’єктів або явищ. Вони несуть іконічні немовленеві знаки, подібні за формою назначаємим об’єктам.
Це малюнки, фотографії, кінофільми, відеофільми. На відміну від іконічного, знак-символ не повинен мати схожості з тим предметом або явищем, яке він позначає. Для того щоб зрозуміти (розшифрувати) інформацію, людина повинна заздалнгідь вивчити значення знаку. До документів, використовуючи мовленневи знаки – условні позначення, відносяться вербальні (словесні) документи (книги, брошури, журнали, газети, бюлетені і т.д.) і ідеографічні документи (географічні карти, ноти, креслення).