1. Мова – основний засіб комунікації. Наука про мову – «мовознавство» або лінгвістика.

Мовознавство прийнято поділяти на конкретне і загальне.

Конкретне мовознавство займається вивченням конкретних окремих мов. Напр., русистика вивчає російську мову, полоністика – польську, богемістика – чеську. Конкретне мовознавство вивчає групи споріднених мов: славістика – слов’янськи мови, індоєвропеїстика – індоєвропейські.

Загальне мовознавство присвячено не окремим мовам, а вивчає людську мову взагалі: вивчає загальні риси, закономірності розвитку мови, реалізацію мови. До загального мовознавства відносять такі проблеми як закон розвитку мов, встановлення спорідненості мов.

Крім того, мовознавство ще поділяють на 2 групи: теоретичне і прикладне.

Теоретичне мовознавство з’ясовує сутність і природу мови, її будову, організацію, функціонування та розвиток, тобто вивчає мову як явище(наближається до загального мовознавства).

Прикладне мовознавство займається розв’язанням завдань практичного характеру. До проблематики прикладного мовознавства належить: створення та удосконалення письма та спеціалізованих форм передачі мови(транскрипція), а також стенографія – різновид швидкого запису. Прикладне мовознавство розв’язує і ряд інших традиційних питань, до яких останнім часом долучається нова проблематика, а саме вивчення спілкування ЕОМ з користувачем.

Саме слово «мова» вважається багатозначним, а саме: 1)здатність людини висловлювати свої думки, 2) мова – це конкретна національна мова, 3) манера мовлення(мова тинейджерів).

Мова взагалі – це таке утворення, яке природно виникає на певній стадії розвитку людства і надалі закономірно розвивається.

Мова має соціальне призначення, тобто існує не для окремого індивіда, а для соціуму.

Мовознавство як і будь-яка наука має свій предмет і проблематику вивчення. Предметом мовознавства є мова в усіх її найрізноманітніших виявах.

Одними з проблем, які вирішує сучасна лінгвістика є такі проблеми як:

Що таке мова?

Як і чому розвивається мова?

З чого складається мова? (основні чинники мови, основні буд.матеріали мови: фонема-морфема-слово-речення)

Як організована мова?

Як виникла мова?

Як класифікувати мови світу?

Якими методами доцільніше досліджувати мову?

Як мовознавство пов’язується з іншими науками?

Як мова пов’язана з людським мисленням?

Методи дослідження мови

Науковий метод – це спосіб пізнання предмета або явища, який дозволяє одержати нові знання про будову предмета, його властивості, виникнення тощо.

У мовознавстві використовують велику кількість методів: описовий, структурний, зіставний(контрактивний), історичний, порівняльно-історичний тощо.

Професор Карпенко Ю.О. всі лінгвістичні методи поділив на 2 великі групи: описові і реконструктивні.

Описові (дескриптивні) – це такі методи, які оперують мовними фактами, даними нам у безпосередньому спостереженні. До описових методів відносять:

Експериментальний метод (при вивченні фонетики),

Дистрибутивний (від «розподіл»), що класифікує мовні форми за розподілом однієї одиниці відносно до іншої(антоніми-синоніми, голосні-приголосні),

Статистичний (коли за допомогою спеціального математичного апарату досліджується кількісний бік мови)

Реконструктивні – це такі методи, при яких на базі мовних фактів, які ми маємо в безпосередньому спостереженні, реконструюються(поновлюються) такі мовні факти, які ми зараз спостерігати не можемо. До методів реконструкції належать:

Порівняльно-історичний метод (компаративістика) – застосовується до вивчення історично споріднених мов з метою відновлення давніх, не зафіксованих писемно, мовних одиниць для встановлення спорідненості цих мов, для з’ясування етимології деяких слів.

Метод внутрішньої реконструкції – має на меті вивчення чи дослідження однієї окремо взятої мови в її історичному розвитку (діахронії). Цей метод використовують, коли вивчають групу споріднених мов.

Таким чином, всі методи в лінгвістиці розрізняються за об’єктом дослідження і цей об’єкт дослідження поділяють на 4 сфери:

Описове мовознавство – опис однієї мови в синхронії(зараз, на сучасному етапі)

Історичне мовознавство – опис однієї мови в її розвитку(в діахронії, «крізь час»)

Порівняльно-історичне мовознавство – вивчає групи мов в їх розвитку.

Типологічне мовознавство – це зіставлення кількох мов на сучасному етапі розвитку(в синхронії) безвідносно до їх історії розвитку.

Знакова природа мови

Хоча теорія знакової природи мови бере початок в ученні стоїків (IV ст. до н. є.) і пройшла довгий шлях у своєму розвитку (концепції Арістотеля, граматики Пор-Рояля, В. Гумбольдта, Е. Кассірера, Ч. Пірса, Р. Карнапа, Ч. Морріса, Ч. Огдена, А. Річардса, А. Гардинера, К. Бюлера, Ф. де Соссюра та ін.), ставши предметом особливої лінгвістичної дисципліни — лінгвосеміотики, однак і досі дискусійними є багато питань, серед яких питання про структуру мовного знака та знакові одиниці мови.

Поняття про знак і знакову систему мови

Небезпідставним є твердження, що ми живемо в сві­ті знаків. Дзвінок будильника вранці — сигнал того, що пора вставати. Червоне світло світлофора — знак забо­рони переходити вулицю, зелений — знак дозволу. По дорозі в університет ви зустрічаєте товариша, кивком голови вітаєтеся з ним чи тиснете йому руку — знак поваги, прихильного ставлення до нього. У гардеробі вам видають жетон, який засвідчує, що у вас прийняли на зберігання пальто. У їдальні ви розплачуєтеся гро­шовими знаками. А якщо додати до цього різні вивіски на громадських чи торговельних закладах, стрілки, що вказують на рух чи місцезнаходження чогось, різні схеми і графіки, з якими кожного дня доводиться стикатися, то все це засвідчує велику роль різних знако­вих систем у нашому повсякденному житті.

Однією із знакових систем є мова. Про її знако­вий характер говорили ще вчені давніх Індії та Греції. Так, Арістотель стверджував, що «мовні вирази суть знаки душевних вражень, а письмо — знак пер­ших». Поняття знаковості знаходимо також у грама­тиці Пор-Рояля, а згодом у працях лінгвістів-компаративістів — В. Гумбольдта, О. Потебні, П. Фортунатова, І. Бодуена де Куртене, В. Поржезинського, В. Богородицького та ін. Однак термін знак у дос­лідженнях цих учених не отримав спеціального лін­гвістичного визначення.

Зовсім по-іншому стали розглядати це питання з часу виходу в світ книжки Ф. де Соссюра «Курс загальної лінгвістики» (1916). Ф. де Соссюр мову як систему знаків ставить в один ряд з будь-якою іншою системою знаків, що «відіграє певну роль у житті сус­пільства». Вивчення мови на рівних правах і тотожни­ми методами мислиться в складі семіології — єдиної науки про знаки: «Мова є система знаків, що виража­ють ідеї, а тому її можна порівняти з письмом, з азбу­кою для глухонімих, з символічними обрядами, з фор­мами ввічливості, з воєнними сигналами тощо. Можна, таким чином, мислити собі науку, яка вивчає життя знаків у житті суспільства. Ми назвали б її семіологія».

Така наука виникла і отримала назву «семіотика».

Семіотика (від грец. зетеіоп «знак*)— наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем.

Зародження семіотики пов'язують із працями Чарльза Морріса «Основи теорії знаків» (1938), «Знаки, мова і поведінка» (1964), хоча її початки заклав американ­ський математик і логік Чарльз Пірс. Ф. де Соссюра по праву вважають основоположником лінгвосеміотпики.

Основним поняттям семіотики є знак.

Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації.

Основними ознаками знака є: 1) матеріальність, тобто чуттєва сприйманість; 2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об'єкт, позначений знаком, нази­вається денотатом або референтом); 3) непов'яза­ність із позначуваним природним (причиновим) зв'яз­ком; 4) інформативність (здатність нести якусь інфор­мацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність. Що стосується системності, то її слід ро­зуміти так: знак отримує своє значення лише за умови входження в певну знакову систему. Так, зокрема, знак ! в дорожній знаковій системі означає * небезпечна дорога», в шаховій грі — «цікавий хід», у математиці — «факто­ріал», у пунктуації — «знак оклику». Червоне світло са­ме по собі нічого не означає, але в дорожній сигнальній триколірній системі — червоний, жовтий, зелений ко­льори — воно має певне значення. Кивок головою звер­ху вниз у системі жестів українців означає «так», а в системі жестів болгар — «ні». Таким чином, знаки утворюють певні системи, а значеннєвість (цінність) знака зумовлюється його місцем у системі. Поза сис­темою знак неможливий.