Спори щодо прийняття на публічну службу

Стосовно спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу слід пам’ятати, що для зайняття посади особа має відповідати вимогам, встановленим у Конституції, законі чи іншому нормативно-правовому акті, а початку виконання службових обов'язків передують певні процедури.

Так, ЗУ «Про державну службу» встановлює, що право на таку службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою. Метою конкурсного відбору є залучення на вакантні посади найбільш кваліфікованих спеціалістів, а процедура конкурсу повинна забезпечувати конституційне право рівного доступу до державної служби громадян України.

75. Стаття 17. Компетенція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ

Published by Консультант on Чт, 02/05/2009 - 16:20

 

1. Компетенція адміністративних судів поширюється на:

1)         спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних пов-

новажень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2)         спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її

проходження, звільнення з публічної служби; 

3)      спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4)      спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках,встановлених законом;

5)      спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

2. Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

1)      що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2)      що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3)      про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення)

об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або

виключної компетенції.

1. У відповідності з ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судо­чинства України компетенція адміністративних судів поширюється на: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повно­важень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управлін­ня, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; 4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом; 5) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Ці положення закону означають, що ч. 1 цієї статті встановлена підвідомчість справ адміністративним судам (юрисдикційна функція адміністративних судів - як судова функція держави), під якою розуміють коло справ, віднесених до розгляду і вирішення системою адміністративних судів. Термін «компетенція», який використо­вується в ч. 1 означеної статті, походить від латинського сотреіепііа від сотреїо - взаємно прагну, відповідаю, підходжу, тобто тут слід розуміти коло повноважень будь-якої організації (органу), установи чи особи або коло питань, в яких ця особа має певні повноваження, знання, досвід. Виходячи із цього загального поняття слід дати визначення компетенції суду взагалі та адміністративних судів зокрема. Це поняття означає питання належності спору до компетенції (юрисдикції) адміністративних судів.

Спроба визначити компетенцію суду за ознаками, сформульо­ваними у ч. 1 цієї статті, неодмінно наштовхується на необхідність з'ясувати, які ж конкретно правовідносини можуть розглядатися у порядку адміністративного судочинства. У Кодексі адміністративного судочинства України визначена чітка класифікація певних видів правовідносин, які відносяться до кола розгляду адміністративних судів.

Таким чином, під компетенцією адміністративних судів необхідно розуміти підвідомчість справ, що виникають із конституційних зовнішньоекономічних, фінансових, податкових, будівельних, екологічних, транспортних, військових, промислових, соціальних та Інших публічно-правових відносин. Отже, до юрисдикції адміністра­тивних судів належать правові спори, з тією особливістю, що вони мають публічний характер, тобто це спори з правовідносин, що виникають у сфері публічної адміністрації. Це свідчить про те, що компетенція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, у яких хоча б однією зі сторін є суб'єкт владних повноважень (и. 1 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України), тобто обов'язковою стороною у таких спорах має бути представник публічної Залежно від того, чи відносить закон вирішення спорів до відання виключно одних конкретних органів, чи до компетенції декількох, при допущенні вибору заявника, за згодою сторін, і недопущення такого підвідомчість можна поділяти на такі види: виключну, альтернативну, договірну, імперативну (умовну). Крім того, при визначенні підвідом­чості справ адміністративним судам слід виходити з критеріїв підвідомчості, що вироблені і використовуються процесуальною теорією та практикою. Такими критеріями є суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин.

Під виключною підвідомчістю слід розуміти таку підвідомчість, за якою розгляд певної категорії адміністративних справ становить виключну компетенцію суду.

Під альтернативною підвідомчістю називають таку підвідомчість, при якій розгляд спору віднесено до компетенції кількох органів за вибором особи, яка потребує захисту своїх прав.

Імперативною (умовною) підвідомчістю розуміють підвідомчість, за якою адміністративна справа розглядається кількома юрисдикційними органами у визначеній законом послідовності.Значення підвідомчості. Вона знаходить прояв у процесуально-правових наслідках недотримання правил про підвідомчість справ адміністративному суду. Питання про підвідомчість справи адміністра­тивному суду буде вирішувати одноособово суддя адміністративного суду на стадії порушення адміністративної справи в суді при прийнятті заяви до свого провадження. Якщо справа не є підвідомчою адміністра­тивному суду, суддя на стадії подання позову та порушення адміні­стративної справи може відмовити в прийнятті позовної заяви (ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України), постановляючи про це мотивовану ухвалу, зазначивши в ній, до якого органу необхідно звернутися за вирішенням правового питання. При прийнятті непідвідомчої адміністративному суду справи провадження по ній підлягає закриттю. Ухвала судді про відмову в прийнятті заяви і ухвала про закриття провадження в справі можуть бути оскаржені, а прокурором внесено окреме подання. У випадку, коли непідвідомчість справи адміністративному суду виявляється на стадії судового розгляду, адміністративний суд припиняє провадження у справі (ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України).

Враховуючи критерії підвідомчості справ адміністративним судам необхідно зазначити, що: 1) такий критерій як суб'єктний склад учасників спору визначає, що обов'язковим учасником публічно-правового спору є суб'єкт владних повноважень; 2) такий критерій як характер спірних відносин передбачає, що предметом судового розгляду в адміністративному суді є публічно-правовий спір.

Слід звернути увагу на те, що на відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між державними органами і громадськими організаціями щодо вирішення адміністративних справ, підсудність розмежовує компетенцію в тій же сфері, але між різними адміністра­тивними судами. Тому підсудністю можна назвати коло адміністратив­них справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного адміністративного суду. З наукової позиції підсудність можна визначити як розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм адміністративних справ, що буде називатися підсуд­ністю (останнє знайшло коментування в ст. 18 цього Кодексу). Отже, ч. 1 ст. 17 цього Кодексу встановлена підсудність справ адміністра­тивних судів щодо кола зазначених нами відносин, які ми окремо й розглянемо під час коментування.

Із закріпленням у ст. 3 КАС поняття адміністративного договору як дво— або багатосторонньої угоди, зміст якої складають права та обов´язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб´єктів владних повноважень, який є однією зі сторін угоди, воно отримало нормативно-правову форму опосередкування свого змісту в українському законодавстві. Слід зауважити, що це поки що єдине в сучасному нормативно-правовому масиві визначення адміністративного договору.

У науці адміністративного права було зроблено певні спроби щодо визначення змісту поняття адміністративного договору. Зокрема, його запропоновано визначати як "угоду, укладену суб´єктами адміністративного права на підставі адміністративно-правових норм у загальнодержавних та інших публічних інтересах, правовий режим якої визначається змістом владних повноважень, носієм яких є обов´язково одна із сторін" [1].

Відповідно до визначення, поданого у Великому енциклопедичному юридичному словнику, адміністративний договір є однією з правових форм управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, яка застосовується у сфері публічно-правових відносин. Характерними ознаками адміністративного договору є те, що він:

1) виникає зі сфери реалізації публічно- владних повноважень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування;

2) забезпечує задоволення інтересів публічно-правового характеру;

3) передбачає можливість оперативного контролю за виконанням договору;

4) має за підставу виникнення право- застосовний акт;

5) забезпечується можливістю накладення санкцій адміністративного чи дисциплінарного характеру за порушення або невиконання договірних зобов´язань тощо [2].