Стаття 8. Формування єдиної інформаційної політики з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності

1. Дозвільні органи забезпечують оприлюднення та вільний доступ до необхідної суб’єктам господарювання інформації для провадження ними господарської діяльності.

2. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації забезпечують створення та функціонування в мережі Інтернет веб-сторінок, які містять інформацію, необхідну суб’єктам господарювання для провадження ними господарської діяльності.

Місцеві дозвільні органи подають для розміщення на веб-сторінках інформацію, необхідну для провадження господарської діяльності, зокрема, про перелік об’єктів нерухомого майна, що потребують реконструкції, перелік будівель, приміщень, земельних ділянок, які надаються або можуть бути надані в оренду.

3. Адміністратор та дозвільні органи забезпечують безоплатне консультування з питань отримання відповідних документів дозвільного характеру за зверненням суб’єкта господарювання.

Стаття 9. Уповноважений орган

1. Уповноважений орган:

розробляє або бере участь у розробленні і погоджує проекти нормативно-правових актів з питань видачі документів дозвільного характеру;

узагальнює практику застосування законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру, готує та подає пропозиції щодо його вдосконалення;

здійснює методологічне забезпечення діяльності дозвільних органів та адміністраторів;

здійснює в межах своєї компетенції контроль за додержанням вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру;

організовує навчання та підвищення кваліфікації адміністраторів.

Стаття 10. Відповідальність у сфері видачі документів дозвільного характеру

1. Посадові особи дозвільних органів та адміністратори за порушення вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру несуть відповідальність у порядку, встановленому законом.

2. Дії або бездіяльність посадових осіб дозвільних органів та адміністраторів можуть бути оскаржені до суду в порядку, встановленому законом.

3. Шкода, завдана фізичним або юридичним особам посадовими особами дозвільного органу внаслідок їх неправомірних діянь, відшкодовується у встановленому законом порядку.

4. У разі застосування дозвільним органом нормативно-правових актів, прийнятих з порушенням вимог частини першої статті 4 цього Закону, суб’єкт господарювання, законні права якого були порушені у зв’язку з прийняттям та застосуванням таких нормативно-правових актів, має право звернутися до суду з позовом про захист (поновлення) своїх прав та відшкодування завданої шкоди.

74. спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби

Складовими елементами правового статусу осіб публічної служби є вступ на публічну службу, умови та порядок її проходження, звільнення з публічної служби, соціальний статус осіб публічної служби. Регламентується цей статус нормами різних галузей права, серед яких норми конституційного, адміністративного, трудового, цивільного, кримінального, фінансового права – галузей права, началом у яких є публічне право. Зазначеним обумовлено складність і специфічність цього інституту та поширення компетенції адміністративних судів на спори щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення зі служби (пункт 2 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України). Конструкція цієї норми є визначальною для формулювання предмету позову у досліджуваній категорії справ. Так, предмет позову може стосуватися рішення керівника державного органу, постановленого за результатом проведення іспиту та відбору кандидатів на посаду в публічній службі, стягнення заробітної плати (грошового утримання), притягнення до відповідальності, надання відпустки, результатів кваліфікаційної атестації, переведення на іншу посаду, забезпечення права особи на соціальний захист під час проходження служби, звільнення з посади, зміни формулювання підстав звільнення, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування шкоди, завданої неправомірним звільненням, тощо. 

У цьому контексті, на нашу думку, необхідно звернути увагу судів на позицію Верховного Суду України, висловлену у справі за позовом гр. Ж. до Президента України про скасування Указу Президента України стосовно звільнення та поновлення на посаді , відповідно до якої визначення обсягу вимог, що підлягають судовому захисту, є диспозитивним правом позивача. Згідно зі статтею 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше, як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог.

Судову практику досліджуваної категорії справ характеризують такі статистичні показники.

За даними Державної судової адміністрації України у 2008 році місцевими адміністративними судами розглянуто 5 539 справ за спорами з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Слід зазначити, що складовою цього показника є справи з приводу пенсійного забезпечення осіб публічної служби.

За цей період місцевими загальними судами розглянуто 3 555 справ цієї категорії, із них:

- про відмову у прийнятті громадянина на публічну службу – 18 справ, із яких позовні вимоги задоволено у 6 справах;

- з приводу проходження публічної служби – 111 справ, із яких позовні вимоги задоволено у 40 справах; 

- про поновлення на роботі – 461 справа, з яких позовні вимоги задоволено 189 справах.

Аналіз кількісних показників досліджуваної категорії справ показує, що найчисленнішою категорією є справи, пов’язані із звільненням осіб з публічної служби, а відтак, саме ця категорія заслуговує на увагу під час вивчення.

Деякі процесуальні питання, які виникають під час розгляду спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби

Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті, визначено в Законі України “Про державну службу”. З прийняттям цього Закону скоротилося застосування норм трудового законодавства у сфері відносин між державними органами та службовцями, зокрема з питань дисциплінарної відповідальності державних службовців, порядку прийняття на державну службу, робочого часу державних службовців, оплати їх праці, пенсійного забезпечення, грошової допомоги тощо.
Разом із тим, статтею 9 Закону України “Про державну службу” визначено коло осіб, правовий статус яких регулюється Конституцією та спеціальними законами України. До таких осіб належать Президент України, Голова Верховної Ради України та його заступники, голови постійних комісій Верховної Ради України та їх заступники, народні депутати України, Прем’єр-міністр України, члени Кабінету Міністрів України, Голова та члени Конституційного Суду України, Голова та судді Верховного Суду України, Голова та судді вищого спеціалізованого суду України, Генеральний прокурор України та його заступники.

Регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до Закону України “Про державну службу”, якщо інше не передбачено законами України, серед яких закони України “Про прокуратуру”, “Про судоустрій України”, “Про дипломатичну службу”, “Про місцеві державні адміністрації”, “Про державну виконавчу службу”, “Про Службу безпеки України”, “Про державну податкову службу в Україні”, “Про міліцію”, “Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ” тощо.

Правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування врегульовано Законом України “Про службу в органах місцевого самоврядування”.

Як показав аналіз судової практики, така кількість законодавчих актів створює ускладнення під час їх застосування, зокрема, під час визначення законодавства, що є пріоритетним для розв’язання спірних правовідносин.

У зв’язку з цим слід звернути увагу судів на те, що, за загальним правилом, під час вирішення справ досліджуваної категорії пріоритетними є норми спеціальних законів. Трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин або коли про це йдеться у спеціальному законі.