Походження назви «Русь»

У ході етногенезу, фундаментом, базою якого є спільна територія та мова, формуються характерні риси матеріальної і духовної культури етнічної спільності: подібність рис господарської діяльності, побуту, релігійних уявлень, обрядовості, розуміння оточуючого природного світу й міжлюдських відносин. Поступово складаються особливості національної психології, спільна самосвідомість, у якій важливе місце посідає уявлення про спільне походження. Зовнішнім проявом етнічної самосвідомості є спільна самоназва — етнонім. Для східних слов’ян це слово «Русь». Першими серед східнослов’янського населення стали називати себе русами поляни. Багато дослідників звертають увагу на співзвучність назви «Русь» з назвами річок Рось (найбільша після Дніпра на території полян), Росава, Роставиця. У зв’язку з цим популярною серед науковців є думка, що поляни перебрали на себе ім’я одного з племен, що проживало уздовж річки Рось, а згодом русами стали йменувати всіх мешканців утвореної за участю полян Київської держави. Деякі вчені вважають, що назва «Русь» скандинавського походження. Так спочатку називали вихідців зі Скандинавії — варягів, а вже потім термін «русичі» став використовуватися стосовно полян. Існування однокореневих до терміна «Русь» слів у різних мовах значно ускладнює проблему з’ясування походження самоназви східних слов’ян. Відомо, що офіційні назви «Русь», «Руська земля» в X—XI ст. стали загальновживаними на всьому просторі середньовічної східнослов’янської держави.

Утворення держави Київська Русь

Сформована етнічна спільність існує як суспільна система, що самовідновлюється шляхом переваги етнічно однорідних шлюбів і передачі новому поколінню мови, культури, традицій. Більш стійке її існування забезпечує утворення держави. Протягом VII—VIII ст. союзи слов’янських племен перетворювалися на продержавні утворення — племінні княжіння, які згодом об’єдналися у державу. Археологічні знахідки, знайдені в південно-західних районах розселення східних слов’ян, свідчать, що їхня матеріальна культура має багато спільних рис. Тобто в VIII ст. на землях полян, деревлян, волинян, уличів, тиверців, східних хорватів сформувалася фактично єдина археологічна культура з незначними відмінностями. Вона характеризується однаковим рівнем соціально-економічного розвитку племінних об’єднань, подібними рисами в будівництві житла, виробництві, поховальних обрядах. Така подібність була важливою передумовою створення єдиної східнослов’янської держави із центром у південно-західному регіоні. Початок створенню середньовічної ранньофеодальної руської держави поклали союзи племен. Одним з найдавніших племінних союзів був дулібський, на що вказують археологічні матеріали й свідчення арабських писемних джерел. Політичним центром дулібів було Зимнівське городище, розташоване у верхів’ях Бугу. Із літопису відомо, що за часів візантійського імператора Іраклія (610—641 рр.) авари «воювали проти слов’ян і прилучили дулібів». Розгром аварами дулібського об’єднання дозволив полянам очолити державотворчий процес у слов’ян. Велике значення для процесу формування східнослов’янської держави мало заснування Києва. Літописна легенда розповідає про заснування Києва братами Києм, Щеком, Хоривом і їхньою сестрою Либіддю. Кий, перший князь полянського союзу племен, побувавши на службі у Візантії, заснував городок Києвець на Нижньому Дунаї, але не зміг там закріпитися і вирушив до Подніпров’я, де заклав Київ. Дані археологічних досліджень указують на заснування Києва десь наприкінці V — у першій половині VI ст. У «Повісті минулих літ» згадується про формування на середину IX ст. трьох державних об’єднань у слов’ян: Куявія (полянські землі із центром у Києві), Славія (землі ільменських словен із центром у Новгороді), Артанія (ймовірно, територія північно-східної Русі або Приазов’я). Приблизно одночасне формування державності у полян із центром у Києві та в ільменських словен із центром у Новгороді викликало дискусію навколо питання, які саме східнослов’янські землі відіграли провідну роль у процесі утворення Київської Русі — північ чи південь. Останніми представниками місцевої київської династії нащадків Кия були, ймовірно, Аскольд і Дір, за князювання яких поляни звільнилися від сплати данини хозарам. За часів Аскольда Київська держава посіла гідне місце серед найвпливовіших держав того часу — Хозарського каганату і Візантії — і почала впевнено виходити на міжнародну арену. У результаті вдалих походів на Візантію було укладено вигідні договори. Київська держава міцно утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке в деяких джерелах того часу йменувалося Руським морем. Після походу 860 р. Аскольд і деякі представники правлячої верхівки прийняли християнство. Це викликало незадоволення численних прихильників язичницької віри. На півночі у Славії близько 860 р. на престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика, для якого руські землі були головним об’єктом політичних і економічних інтересів. Рюрик помер 879 р., і престол через малолітство його сина Ігоря зайняв регент Олег, ймовірно, родич Рюрика. Олег 882 р. здійснив похід на Київ, убив Аскольда й захопив владу. Дата цієї події вказує на завершення утворення держави на значній частині території розселення східних слов’ян. Князь жорстоко розправився з населенням Новгорода, яке не бажало приєднуватися до Києва. Прихильники так званої норманської теорії вважають, що утвердження при владі в Києві представників норманської династії відіграло винятково важливу роль у формуванні основ державності у східних слов’ян. Але факти з історії східнослов’янської державності переконливо свідчать, що вона формувалася незалежно від варягів. Поява варязьких дружинників і навіть князя норманського походження не вплинули суттєво на її утворення. Олег та його дружинники почали фактично служити Київській державі, яка до того часу вже пройшла довгий шлях розвитку. Отже, саме Київ, який мав зручне географічне положення, став столицею об’єднаного князівства, провідним осередком східнослов’янської державності, головним політичним центром держави.