Перехід Галичини під владу Польщі

Окрім Великого князівства Литовського, свої зазіхання на землі Русі мала і Польща. Скориставшись послабленням Галицько-Волинської держави, КазимирIIIВеликий 1340 р. захопив Галич, але боярство на чолі з Дмитром Дядьком на певний час зуміло відстояти самостійність князівства. Упродовж 1344—1349 рр. Казимир III захопив Перемишльську і Сяноцьку землі, Галичину, частину Волині. Спалахнула війна між Польщею та Великим князівством Литовським за переділ галицько-волинських земель, у результаті якої Галичина з Белзькою землею та Холмщиною опинилися під владою Польщі, а Волинь — під зверхністю Литви. Після Казимира польським королем став Людовик Угорський, який передав Галичину під владу угорських воєвод (1370 р.). У результаті воєнного походу 1387 р. полякам удалося повернути ці землі. Похід очолювала польська королева Ядвіга, яка була угорського роду, тому багато угорських правителів галицьких міст сприймали її як свою і здавалися без бою. Територія загарбаної Галичини й частини Волині була трохи менша за тодішнє Польське королівство. Тому поляки змушені були визнавати право власності на землі за боярами, у тому числі руськими, які не чинили їм опору. Однак польські королі намагалися якнайтісніше прив’язати Галичину до Польщі. Згодом загарбані території були поділені на землі (округи): Галицьку, Львівську, Перемишльську, Сяноцьку, Холмську і Белзьку, які очолили королівські намісники-старости. У 1434 р. польський король ВладиславIIЯгайло (засновник династії Ягеллонів) остаточно скасував будь-які автономні права галицьких земель у складі свого королівства, поширив на них польські право, суд, адміністрацію. Галицька, Львівська, Перемишльська і Сяноцька землі були об’єднані в Руське воєводство з адміністративним центром у Львові. На Західній Волині було створене Белзьке воєводство з центром у місті Белз. Якщо Литва з повагою ставилася до православної церкви, звичаїв українського народу, економічного та культурного життя, що створювало умови для його подальшого розвитку, то керівні кола Польщі взяли курс на знищення залишків спадщини Київської Русі, насильне окатоличення та закріпачення селян.

Історична доля Буковини й Закарпаття в XIV — першій половині XVI ст.

Утворена в IX ст. Угорська держава прагнула розширити свої території на сході за рахунок Закарпаття — історичних українських земель, території проживання східнослов’янських племен білих хорватів, приєднаних до Київської Русі за часів князювання Володимира Великого. Скориставшись усобицями на Русі, угорські королі поступово загарбали й перетворили Закарпаття на свій домен і роздавали тут маєтки своїм васалам. Королі відбирали землі в тих, хто виступав проти їхньої влади, тому окремі частини Закарпаття часто переходили з рук у руки. У складі Угорщини Закарпаття було поділене на три комітати (жупи): Ужанський, Березький, Угочанський, а 1303 р. було організовано ще Мараморський комітат. Упродовж XIII—XV ст. землі Закарпаття були заселені, крім угрів (мадярів) і русинів, волохами, німцями, словаками. Місцеве корінне населення відчувало утиски з боку іноземних володарів. У 40—50-х рр. XIV ст. під владу Угорщини потрапила Шипинська земля, яка через послаблення Галицько-Волинського князівства вимушена була визнати зверхність золотоординського хана. У 1359 р. молдавські феодали підняли повстання проти угорського короля і домоглися незалежності Молдавії. До новоутвореної Молдавської держави ввійшла і Шипинська земля. Грамота 1433 р. так визначала її кордони: на заході ця земля межувала з підвладними Польщі українськими землями по річці Колочин (сучасна межа Чернівецької та Івано-Франківської областей), а на півночі простягалася до Дністра. У складі Молдавії Шипинська земля зберігала автономію. Після ліквідації її автономії у середині XV ст. зникає і сама назва «Шипинська земля». Натомість від кінця XIV cт. вживається назва «Буковина» (на цій території були поширені букові ліси). У документах, що збереглися до нашого часу, ця назва вперше трапляється у грамоті молдавського господаря (князя) Романа I від 30 березня 1392 р. У XIV—XV ст. у Шипинській землі помітно збільшується кількість населення, з’являються нові поселення, розвиваються скотарство і землеробство, видобуток і обробка заліза. Однак життя там не було безпечним. На буковинські землі нападали польські війська і орди кримських татар. У 1514 р. Молдавія разом із Буковиною потрапила під владу турецьких султанів. Наприкінці XIV ст. на Закарпаття переселився разом із родиною подільський князь Федір Коріятович (далекий родич угорського короля Сиґізмунда). У 1393—1414 рр. він був володарем Мукачівської домінії і наджупаном Березького комітату. У ці часи на Закарпаття посилився слов’янський вплив, зміцніли зв’язки з іншими українськими землями, спостерігався успішний розвиток торгівлі й ремесел. У Мукачеві було перебудовано замок, а поблизу міста засновано православний монастир, який став осередком боротьби проти впливу католицтва. Після смерті Коріятовича місто й домінія повернулися під владу угорського короля. Поразка угорсько-чеської армії в битві проти турків під Мохачем (1526 р.) спричинила поділ угорських земель між Османською імперією, Семиграддям і Австрією. Закарпаття, поділене між Семиграддям і Австрією, на довгі роки стало ареною постійних війн.