Грошова реформа 1947 р.

З метою зміцнення фінансової системи (скорочення грошової маси, випущеної під час війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу. Її проводили конфіскаційними методами. Старі гроші, що перебували в обігу, обмінювалися на нові у співвідношенні 1 : 10. Вклади в Ощадбанку до 3 тис. крб переоцінювалися 1 : 1, від 3 до 10 тис. — із розрахунку 3 : 2, а понад 10 тис. крб — зменшувалися наполовину. Грошова реформа привела об’єм грошової маси, що перебувала в обігу, у відповідність з потребами господарства. Але вона призвела до конфіскації грошей у тих, хто заощадив певні суми. Особливо боляче реформа вдарила по селянству, яке знову було ошукане державою. В умовах повної відсутності установ Ощадбанку на селі, обмін готівкових грошей, що зберігалися у селян вдома, здійснювався за невигідним співвідношенням.

Культурне життя в Україні

Відродження культурного життя в Україні в повоєнні роки було пов’язане з великими труднощами. В умовах відновлення важкої промисловості й нарощування військового потенціалу країни катастрофічно не вистачало коштів на соціально-культурну сферу. Після війни починає відновлюватися система народної освіти. Набувають поширення вечірня й заочна форми навчання. У 1953 р. було введено обов’язкову семирічну освіту для дітей. Тривала русифікація шкіл і освіти загалом. Комуністична партія прагнула зберегти й посилити свій контроль над учнівською молоддю. Відновили роботу вищі заклади освіти: Київський, Харківський, Одеський університети (усього 154 вищі заклади освіти). У повоєнні роки було відновлено роботу науково-дослідних інститутів. Академію наук УРСР очолював видатний учений О. Палладін. У 1946 р. в Україні почав діяти перший в СРСР атомний реактор. Українська культура збагатилася художніми творами вже відомих авторів: Остапа Вишні, М. Рильського, В. Сосюри, П. Тичини, Ю. Яновського, А. Малишка. В Україні діяли три кіностудії — Київська, Одеська, Ялтинська. Розвивалася творча самодіяльність: проводилися концерти, виставки, огляди-конкурси тощо. У повоєнні роки посилився тиск сталінського режиму на інтелігенцію. Й. Сталін доручив керівництво культурою секретареві ЦК ВКП(б) з ідеології А. Жданову. Тому період від 1946 до 1949 р. в історії культури й науки пізніше стали називати «ждановщиною», маючи на увазі час посиленого втручання сталінського режиму до сфер ідеології, культури, науки, літератури, мистецтва з метою встановлення жорсткого контролю над духовним розвитком радянського суспільства. В Україні велася боротьба з «буржуазним націоналізмом» і «космополітизмом». Розвиткові біологічної науки заважала «лисенківщина». Т. Лисенко був президентом Всесоюзної академії сільськогосподарських наук; з його діяльністю була пов’язана ідеологізація науки. Генетика й кібернетика оголошувалися «лженауками». Було ліквідовано механізм використання досягнень фундаментальної біології в сільськогосподарській і медичній практиці. Репресій зазнали відомі біологи Д. Третьяков, І. Поляков, С. Делоне та інші. У період 1946—1951 рр. було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Першими були постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали “Звезда” і “Ленинград”», спрямовані, зокрема, проти творчості А. Ахматової й М. Зощенка. Ідеологічних репресій зазнали журнали «Перець», «Вітчизна». Подібно до цього була прийнята й постанова «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР та заходи для його поліпшення». Почалися цькування працівників мистецтва «на музичному фронті», критика «безпартійних пейзажів», були розгромлені Інститут історії України в системі АН УРСР і українська історична школа, створена М. Грушевським. Були репресовані діячі єврейської культури (справа «Єврейського Антифашистського комітету»). Вчені й письменники, композитори й художники практично не мали на той час можливості творити нове, оригінальне, живе. Соціалістичний реалізм став єдиним методом творчого сприйняття й відображення світу. Західноєвропейська література сприймалася як література деградації та занепаду. Основою мислення талановитих діячів науки й культури мала стати «партійність». Вважалося, що той, хто не знайомий із творами Сталіна, не може бути творцем. Учені, письменники, художники й композитори повинні були оспівувати соціалістичний лад у всіх його проявах. Отже, історичний розвиток України в 1945—1953 рр. відбувався за умов посилення сталінського тоталітарного режиму. Відбудова народного господарства не призвела до зростання життєвого рівня населення і відклала вирішення соціальних проблем на наступні десятиліття. Об’єднання етнічних українських земель у межах однієї держави, вихід України на міжнародну арену не принесли українцям реального суверенітету. Будь-які прояви патріотизму стосовно України, а не до СРСР у цілому, вважалися проявами «буржуазного націоналізму» й призводили до репресій з боку уряду.

Україна в умовах десталінізації (середина 1950 — середина 1960-х рр.)

Суспільно-політичне життя в Україні

5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. У керівництві партії розгорнулася боротьба за владу. Першим секретарем ЦК КПРС у 1953 р. став Микита Хрущов. Прихід до влади Хрущова викликав зміну партійного керівництва на місцях. В Україні накреслився процес українізації керівництва республіки. Першим секретарем ЦК КПУ став О. Кириченко, другим секретарем — М. Підгорний. З ім’ям М. Хрущова пов’язаний процес десталінізації радянського суспільства, який припинив масові репресії проти власного народу і розпочав реабілітацію незаконно репресованих партійних, державних працівників, діячів науки й культури (В. Затонський, Є. Квірінг, С. Косіор, П. Постишев, Ю. Коцюбинський, Г. Косинка, М. Куліш). Були реабілітовані маршали Радянського Союзу В. Блюхер, А. Єгоров, М. Тухачевський, командарми І. Уборевич та Й. Якір. Протягом 1953—1955 рр. було переглянуто основні політичні справи повоєнного часу, проведені за часів сталінського режиму. Характерною рисою десталінізації стали послаблення тюремно-табірного режиму, амністія німецьких військовополонених, частини українських колабораціоністів (тих, хто співробітничав з окупантами в роки війни), членів ОУН-УПА. 1954 р. НКВС був реформований у Комітет державної безпеки (КДБ). В Україні його очолював В. Нікітченко. КДБ переглядав заведені раніше політичні справи. У лютому 1956 р. в Москві відбувся XX з’їзд КПРС. На закритому засіданні М. Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи та його наслідки» (пізніше вийшла Постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків», опублікована в газетах). У доповіді М. Хрущова було наведено кричущі факти беззаконня і сваволі сталінського режиму в 1930 — на початку 1950-х рр., йшлося про трагедію початкового періоду Великої Вітчизняної війни, депортацію малих народів (у тому числі кримських татар, караїмів); Й. Сталін був представлений жорстоким тираном і диктатором. Ця доповідь повністю була опублікована в засобах масової інформації лише в роки перебудови. Із вулиць і майданів прибирали портрети й погруддя Й. Сталіна. У листопаді 1961 р. Сталінську область перейменували в Донецьку, а обласний центр Сталіне — у Донецьк. Проте десталінізація мала незавершений характер. Партійне керівництво не зважилося глибоко проаналізувати сутність тоталітарного ладу, виявити причини формування режиму особистої влади Й. Сталіна. Політика комуністичної партії вважалася правильною, а соціально-політичні деформації пов’язувалися лише зі зловживаннями владою з боку особисто Й. Сталіна і його найближчого оточення. В Україні відбувався процес лібералізації суспільно-політичного життя. УРСР стала одержувати певні політичні дивіденди як одна з найрозвиненіших республік СРСР. За часів М. Хрущова половину вищого партійного керівництва складали вихідці з України. У 1954 р. пройшли урочистості, присвячені 300-річчю приєднання України до складу Росії. Почалося переписування історії України, яка стала вважатися складовою частиною історії Росії; з’явилося поняття «возз’єднання України з Росією». У лютому 1954 р. за рішенням Президії Верховної Ради СРСР зі складу РСФСР до складу УРСР було передано Крим. Письменник Ілля Еренбург назвав період у суспільно-політичному житті країни кінця 1950 — середини 1960-х рр. «відлигою». Зміни, що відбулися, сприяли прогресивному розвитку України. Але непослідовність, суперечливість цих змін призвели до того, що сутність політичного режиму майже не змінилася. Довести реформи до кінця й докорінно оздоровити суспільство не вдалося.

Спроби реформування економіки України наприкінці 1950 — у першій половині 1960-х рр.

У середині 1950-х рр. нове керівництво СРСР на чолі з М. Хрущовим розпочало спроби реформувати команднобюрократичну систему. Однак ці спроби не дали позитивного результату, й економіка продовжувала зазнавати серйозних труднощів. У середині 1950-х рр. СРСР увійшов в епоху науково-технічної революції (НТР). Особливістю НТР в СРСР було те, що вона відбувалася переважно в галузях військово-промислового комплексу. У промисловості почали застосовувати радіотехніку, електроніку, ЕОМ, штучні матеріали із заданими властивостями. Протягом цього періоду було побудовано найбільші гідроелектростанції Дніпровського каскаду — Дніпродзержинську, Каховську і Кременчуцьку. Уведено до ладу Ворошиловградську, Миронівську, Придністровську, Старобешівську та інші ТЕС. Відбувалося інтенсивне спорудження шахт у Донбасі. Були освоєні нові вугільні райони — Львівсько-Волинський, Дніпровський. Розроблялися нові газові родовища — Шебелинське в Харківській області, Радченківське в Полтавській. Унаслідок цього центр газовидобутку перемістився із західних областей України до східних. Швидкими темпами розвивався Криворізький залізорудний басейн. У 1955 р. став до ладу найбільший в Європі Південний гірничозбагачувальний комбінат. В Україні були збудовані унікальні за розмірами доменні печі й мартени, використовувалася новітня технологія (завод «Криворіжсталь»). За умов НТР відставання хімічної промисловості позначилося на розвитку військово-промислового комплексу. Були збудовані підприємства хімічної промисловості. В Україні це — Роздольський гірничо-хімічний комбінат, Черкаський і Чернігівський заводи хімічних волокон, Дніпропетровський шинний завод. На Харківському авіазаводі виробляли пасажирські літаки ТУ-104, потім ТУ-124, на Київському — турбогвинтовий літак АН-24. Харчова й легка промисловість набули меншого розвитку. Товари народного споживання виробляли також підприємства важкої промисловості. У 1957 р. почалася реформа керівництва народним господарством. Було ліквідовано міністерства і створено Ради народного господарства — раднаргоспи. Керівництво економікою з центру за галузевим принципом було замінене місцевим керівництвом з області. Метою адміністративної реформи було наближення органів керівництва до місць виробництва, щоб підняти ініціативу і зміцнити економічні зв’язки всередині регіонів. В Україні було створено одинадцять економічних районів. Одним зі способів реформування економіки стала відмова від п’ятирічного планування і прийняття семирічного плану (1959—1965 рр.). Реформа мала позитивні результати, але були й негативні наслідки: послаблення єдиної технічної політики, порушення загальносоюзних зв’язків. У 1965 р. раднаргоспи було ліквідовано. У 1950-ті рр. відбувалися численні пленуми ЦК партії, де обговорювалися проблеми сільського господарства, відставання якого ставало загрозливим. Уперше було запроваджено грошове авансування праці колгоспників. Тепер вони одержували гроші щомісяця. У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель у Казахстані, Поволжі, на Уралі, Північному Кавказі, куди поїхали добровольцями 500 тис. осіб. Серед них було багато жителів України. Спочатку освоєння цілини дало гарні результати, але до початку 1960-х рр. земля, що постійно видувалася вітрами, перестала давати великі врожаї. Після візиту до США (1959 р.) М. Хрущов дійшов висновку, що розв’язати зернову проблему можна за допомогою широкої культивації кукурудзи. Як правило, за рахунок скорочення посівів інших культур почалося розширення посівів кукурудзи, навіть у регіонах, не придатних для вирощування цієї теплолюбної культури. У результаті часто не було не тільки кукурудзи, але й вівса та жита. Незабаром було висунуто план наздогнати й перегнати Америку за виробництвом молока, масла та м’яса, для цього необхідно було збільшити виробництво цих продуктів у три рази. В умовах адміністративної чехарди розповсюдження набула практика приписок, фальшивих звітів про «виконання й перевиконання плану». На початку 1960-х рр. сільське господарство опинилося на межі кризи. Починаючи з 1962 р. стали зростати ціни на м’ясо й масло, почалися серйозні перебої у постачанні хліба. М. Хрущов зважився на нове реформування економіки. Були відроджені міністерства, створена Вища рада народного господарства, яка зосередила у своїх руках усі важелі керівництва промисловістю та будівництвом на території СРСР. 1962 р. доктор економічних наук, професор Харківського інженерно-економічного інституту А. Ліберман запропонував М. Хрущову поєднати директивне планування з об’єктивними закономірностями ринкової економіки. Програма виведення економіки зкризи, подана в статті А. Лібермана «План, прибуток і премія», передбачала такі заходи: • побудова системи планування і оцінювання підприємств, упровадження нової техніки, поліпшення якості продукції з метою ефективності виробництва; • збереження централізованого керівництва; • розширення прав підприємств у витраті фондів на потреби колективного й особистого заохочення; • гнучке ціноутворення на нові вироби підприємств. М. Хрущов не поділяв поглядів автора, але й не заборонив опублікувати статтю в газеті «Правда». Стаття А. Лібермана поклала початок економічній дискусії. Його пропозиції, що мали практичний характер, були підтримані вченими й господарниками. За Хрущова відбувся підйом життєвого рівня населення: до 7 годин скоротився робочий день, зросла заробітна платня, був скасований випуск обов’язкових облігацій держпозик. Почалося масове житлове будівництво. Родини стали одержувати окремі квартири. Продовжувалася газифікація міст. Колгоспники одержали паспорти і право вільно пересуватися країною. Але реформування народного господарства було приречене на невдачу, оскільки зводилося до адміністративних методів керівництва, економічні закони ігнорувалися. Проведена 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до зростання цін. По країні прокотилася хвиля протестів, а в 1962 р. у Новочеркаську відбулися страйки робітників, розстріляні військами. Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, населення було поставлене на межу голоду. Із цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном, були введені картки на хліб. Невдоволення народу зростало. За цих умов з ініціативи найближчого оточення М. Хрущова, у тому числі М. Підгорного і П. Шелеста, пленум ЦК КПРС (жовтень 1964 р.) звільнив М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний ЛеонідБрежнєв. Реформи М. Хрущова мали багато позитивних моментів, але внаслідок їх половинчатості і непослідовності кардинальних змін в економіці та інших сферах суспільного життя не відбулося. Серія соціально-економічних програм була науково необґрунтованою і нерідко межували з авантюризмом. Перетворення хрущовського періоду були поверховими, не торкнулися основ існуючої за Сталіна системи.