Виокремлення української народності із загальноруської спільноти

Землі південної та південно-західної Pyci, що від часів антського союзу, дулібського та полянського племінних об’єднань відігравали провідну роль в icторії східних слов’ян, стали генетичною базою формування українського народу. На теренах сучасної України знаходилася майже половина земель Київської Русі. Дослідження писемних пам’яток свідчать, що українська мова почала формуватися вже за часів Київської Русі. Через роздробленість Русі відмінності між майбутніми українцями, росіянами й білорусами стали більш помітними (у мові, традиціях), на що вказують літописи й археологічні знахідки. До XIII ст. на землях сучасної України сформувалися Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. Галицько-Волинське князівство стало безпосереднім спадкоємцем традицій Київської Русі, додавши до духовної і матеріальної культури майбутніх українців ще більше європейських рис. Після 1340 р., коли Галицько-Волинська держава припинила своє існування, українські землі були поділені між сусідніми державами, але там уже існувала самобутня народність, яка зберегла національні риси попри втрату державності. Назва «Україна» вперше зустрічається у Київському літописі 1187 р. стосовно Київської та Переяславської земель. 1189 р. у тому ж літописі вжито назву «Україна Галицька» щодо Галицького князівства. За тих же часів назва «Україна» поширилася і на Чернігівщину. Найпоширенішою думкою про походження назви «Україна» є виведення її від слова «край» (у значенні кінець, погранична територія). Деякі дослідники пов’язують походження слова «Україна» від «край» — країна (рідний край, земля, країна). За іншим припущенням, вона походить від дієслова «украяти» — відрізати (шматок землі, відрізаний (украяний) від цілого). Щодо часів Київської Русі й Галицько-Волинської держави, використання назви «Україна» є умовним, тому що тогочасне населення українських територій усвідомлювало себе як руське. Пізніше назви «Україна» і «Русь» тривалий час вживалися паралельно. Населення Закарпаття і сьогодні називає себе русинами.

Українські землі під владою Литви

На литовських землях, оточених непрохідними для кінноти лісами і болотами, й тому недосяжних для монголо-татарських орд, у XIII ст. утворилася і швидко набрала військової міці держава. Литовські князі почали активно захоплювати сусідні землі, послаблені внутрішніми міжусобицями й боротьбою із зовнішніми ворогами. Населення Русі вважало перехід під владу Литви меншим злом, аніж перебування під ординським пануванням — литовці не грабували русичів і не руйнували звичайного побуту, традицій, культури, тому приєднання більшості українських земель проходило мирно, без жорстокого опору. Литовсько-Руська держава, яка увійшла в історію під офіційною назвою «Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське» (Жмудь — область Литви), за півтора століття набула розмірів найбільшої в Європі, 90 % її території становили східнослов’янські землі. Литовці завоювали й підкорили землі слов’ян, але підпали під їхній культурний вплив. Руська Правда стала правовою основою Великого князівства Литовського, а руська мова — державною мовою. Литовська аристократична верхівка прийняла православну віру. Отже, ця держава була багатонаціональною литовсько-українсько-білоруською державою, у якій литовцям належала провідна політична роль, а українцям і білорусам — культурна й економічна.