40. Презумпції та преюдиції в доказуванні

Преюдицією у кримінальному процесі є доказове правило, що встанов­лює підстави та порядок використання в процесі доказування органом ді­знання, слідчим, прокурором, судом, суддею фактів та правових висновків, встановлених такими, що мають юридичну силу рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, суду, судді у кримінальних, цивільних, господарських або адміністративних справах, якими справу вирішено по суті, як таких, що не потребують повторного доведення. Преюдиція, що реалізується у меж­ах кримінального процесу, розмежовується на преюдицію у кримінальному процесі та кримінально-процесуальному преюдицію, тобто преюдицію саме кримінально-процесуальних рішень.

У кримінальному процесі про застосування кримінально-процесуальної преюдиції можна ствер­джувати у наступних випадках: при використанні у справі щодо співучасника фактів та правових ви­сновків, встановлених у раніше винесеному рішенні щодо інших співучасників (тобто при розгляді кри­мінальних справ, виділених у окреме провадження); при використанні у справі про давання завідомо не­правдивих показань, завідомо неправдивого висно­вку фактів та правових висновків, встановлених у раніше винесеному рішенні у справі, в межах якої да­валися показання свідка або висновок експерта; при використанні у кримінальній справі при провадженні за нововиявленими обставинами тих рішень, якими ці обставини встановлено; при використанні пре­юдиціальних фактів для прийняття процесуального рішення за п. 9,10,11 ст. 6 КПК України.

Таким чином, преюдиціальні факти входять у предмет доказування, якщо вони входять до кола тих обставин, які мають бути встановлені у кримінальній справі. Подія злочину (час, місце, спосіб та інші об­ставини вчинення злочину) можуть бути доведені у виділеній справі за допомогою вироку, який набрав законної сили. Винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину, то цей елемент предмету доказування не може бути встановлений за допомо­гою преюдиціальних фактів. Окремі з обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, також можуть бути встановлені за допомогою вироку, що набрав за­конної сили, щодо іншого співучасника. При розгля­ді виділеної стосовно співучасника справи можуть не встановлюватися знову характер і розмір шкоди, за­вданої злочином, а також розмір витрат закладу охо­рони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння. Інші обставини, що входять до предмету доказування, не можуть бути встановле­ні за допомогою преюдиції.

Презумпція - це сам факт і не його ймовірність, а припущення, яке витікає із високою ступінню ймовірності, і с передумовою - підставою для певних юридичних наслідків.

Правова презумпція - це закріплене в законі правило, що припускає наявність або відсутність фактів до подання доказів противного (спростовна презумпція) або заборонне їхнє спростування (незаперечна презумпція). Це правило застосовується лише при достовірному встановленні факту (прийнятті акту), з яким закон зв'язує дію презумпції. Правова презумпція враховує реальні зв'язки й залежності і тому правильно відображає переважну більшість ситуацій, на які розрахована.

Із цього визначення можна вивести всі істотні ознаки презумпції. По-перше, презумпція - це юридико-технічний спосіб, який використовується у законотворчості й правозастосуванні. По-друге, це завжди ймовірне припущення, причому ймовірність його істинності може бути, як відносно висока, так і наближатися до абсолютного нуля (наприклад, знання закону, невинуватості) По-третє, правові презумпції є різновидом загальних. Відмінність полягає в тому, що юридичні презумпції закріплені (прямо або побічно) у правових нормах. По-четверте, презумпції мають відношення до наявності або відсутності певних обставин, що мають правове значення й тягнуть правові наслідки - тобто юридичних фактів.

За закріпленням презумпцій в правовій нормі виділяють презумпції фактичні і юридичні. Відповідно, перші в нормах взагалі не закріплюються, а другі або закріплюються, або виводяться з них шляхом тлумачення. Правові презумпції можуть бути закріплені в нормі права прямо або

побічно, отже, розрізняють презумпції прямі й непрямі. Інший розподіл презумпцій, загальноприйнятий в теорії права - розподіл їх на спростовні й незаперечні.

Ще одна підстава для класифікації юридичних презумпцій – застосування їх у процесуальних або ж матеріальних правовідносинах.

Нарешті, четвертим й останнім є розподіл презумпцій на загальногалузеві або презумпції-принципи (наприклад, знання закону, істинності вироку, що вступив у силу), міжгалузеві (добропорядності громадян) і галузеві.

Найбільш відомою юридичною презумпцією є презумпція невинуватості, відповідно до якої обвинувачуваний вважається невинуватим доти, доки його вина не доведена й не встановлена вироком, який набрав законну силу.

Із презумпції невинності випливають або побічно пов'язані з нею деякі інші процесуальні презумпції. В основному це презумпції, що впливають на допустимість доказів. Законодавець встановлює незаперечні й спростовні частки презумпції цього виду. Незаперечні процесуальні презумпції виходять із того, що якщо не були дотримані процесуальні правила доказування, то результат доказування незначний.

а) До характеристики суб'єкта доказування відноситься незаперечна презумпція необ'єктивності або некомпетентності судді, слідчого, прокурора, особи, що проводить дізнання, а також експерта, якщо в справі встановлені факти, які відповідно до закону є підставами для відводу зазначених осіб.

б) Доказова презумпція закріплена в ст. 74 КПК України, що встановила, що одного визнання вини недостатньо для винесення обвинувального вироку.

в) Презумптивним за своєю природою є й правило ст. 76 КПК України про обов'язкове проведення експертизи для встановлення ряду обставин, перелік яких даний у законі (причини смерті, характер тілесних ушкоджень і т.д. ). Якщо експертиза не проведена, то відповідна обставина вважається невстановленою.

г) Презумпція правосуб'єктності учасників процесуальних правовідносини виходить із того, що по досягненні певного віку вони право-і дієздатні, якщо не представлені докази зворотного