34. Юридичні властивості доказу: належність, допустимість, достовірність, достатність.

розуміння поняття доказів у кримінальному процесі закріплене у ч. 1 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України. Відповідно до цієї статті: „Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.”

В науковій літературі фактичні дані ототожнюються з відомостями, інформацією про ті чи інші факти. Термін „фактичні” як прикметник характеризує матеріальну сутність фактів об'єктивної реальності, тобто ці дані містяться у об'єктивній реальності.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України „Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами

за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами.”

Дані, які отримано з порушенням закону, визнаються такими, що не мають юридичної сили та не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися в процесі доказування в кримінальній справі.

Дана інформація має відповідати певним вимогам, серед них основними можна виділити: відносність, достовірність та допустимість.

Відносність в даному випадку означає можливість перевірки та підтвердження певного висновку про час, місце скоєння злочину, особу злочинця та інші обставини у справі конкретною інформацією.

Достовірність – це відповідність інформації зафіксованої під час розслідування кримінальної справи даним об’єктивної дійсності, які мали або мають місце.

Допустимість являє собою дотримання установленого законом порядку отримання, фіксації даних, а також використання для підтвердження висновків тільки тієї інформації, яку було отримано та подано у одній з форм передбачених законом. Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання.

Отже, як ми можемо бачити, допустимість доказів тісно пов’язана з іншим поняття „джерел” доказів, оскільки саме законність джерел являється одним з основних умов допустимості доказів.

Джерелами доказів називають передбачені ч. 2 ст. 65 КПК показання свідків, потерпілих, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи, за допомогою яких встановлюються фактичні дані, відомості, вказані в ч. 1

Суд виносить рішення на підставі оцінки доказів за відповідними критеріями. Окрім інших, такими критеріями є достатність і достовірність. Тут потрібно звернути увагу, що теза про винність особи у вчиненні злочину набуває ознак достовірного знання лише після оцінки фактичних даних у сукупності, причому саме сукупності достатньої для формування внутрішнього переконання судді, що і має наслідком винесення рішення. До цього вона такою не розглядається, оскільки презумпція невинуватості ще не спростована, і твердження про винність особи закон не допускає.

Винесення рішення пов’язується з виникненням внутрішнього переконання, основою якого є достатність. Саме формулювання вказує на те, що достатність – це певний, наперед не визначений обсяг інформації. Вона логічно допускає певну межу за якою подальше подання відомостей (продовження доказування) видається недоцільним з огляду на вже сформоване переконання. Тобто допускається залишення поза увагою певної інформації з такої причини.

Якщо подивитися на таку ситуацію з погляду вичерпності пізнання, очевидним стає, що рішення приймається на підставі не повного знання, а лише такого його обсягу який формує внутрішнє переконання, а це призводить до недоцільності подальшого дослідження обставин справи. Без такого переконання у судді не виникне волі до таких дій, більше того, він на них і не має права згідно з законом.