Это же нельзя!

«Спускаюсь по лестнице и вижу: Володя С. перочинным ножиком режет лестничные перила. Заслышав мои шаги, стремглав бросился бежать, оставив на площадке свое пальто. Поймать «злоумышленника» оказалось делом несложным. Рассказываю матери о случившемся, та удивляется:

– Не может этого быть! Наверно, это кто-нибудь из тех ребят, что были вместе с сыном.

Володя смущен...

В квартире, где живет мальчик, – чистота, паркет натерт до блеска, красивая мебель. Чувствуется, что в доме бережно относятся к заведенному порядку и вещам.

– Это правда, что ты портил перила?

– Я только попробовал, как режет ножик...

Вмешиваюсь в разговор:

– Но зачем же портить перила? Вот попробуй резать у себя дома стул или свой стол. Не все ли равно, что резать – стол или перила...

У мальчика на лице немое удивление, и он возмущенно восклицает:

– Это же нельзя!

Мать поясняет:

– Это его стол... Отец ему купил».

После того как ситуация восстановлена, можно перейти к ее анализу.

Анализ педагогической ситуации с целью определения сущности конфликта, лежащего в ее основе. Анализ потребует ответа на вопросы: кто является участником события и диалога? каков характер конфликта? каковы мотивы действий мальчика?

В рассматриваемой ситуации основной участник события – мальчик. Он бережно относится к своим вещам и, не задумываясь, портит то, что ему не принадлежит. В основе ситуации лежит конфликт-разногласие. Мальчику кажется, что он ничего плохого не совершает. Между тем он поступает вопреки требованию беречь не только свои вещи, но и вещи, принадлежащие обществу. Он нарушает правила поведения неумышленно – в его понимании это правило не охватывает всех случаев, когда оно должно выполняться.

Очевидно, отец, вручая сыну перочинный ножик в подарок, не проинструктировал, для каких целей он предназначается.

Выбор способов решения педагогической задачи

Это самый трудный этап. Можно с уверенностью сказать, что им современный учитель владеет хуже всего. Хотя богатый опыт решения задач, относящихся к штатным ситуациям, существует, но он плохо изучен и описан.

Если мы вновь обратимся к ситуации «Это же нельзя!», то обнаружим, что родители допустили ошибки в воспитании сына, которые повлекли за собой нарушение им правил поведения: во-первых, они не смогли объяснить мальчику, почему нужно бережно относиться не только к своим, но и к чужим, не принадлежащим ему вещам; во-вторых, подарив сыну перочинный нож, не сказали, для чего он предназначен и как им пользоваться. Учитель может посоветовать родителям побеседовать с мальчиком о случившемся, помочь ему осознать неправильность поступка, рассказать, как пользоваться перочинным ножом, и вместе с отцом отремонтировать испорченные перила.

Модуль2.

2. Діало́г (dialog) — двосторонній обмін інформацією (розмова, спілкування) між двома людьми, людиною та еом в вигляді питань та відповідей.

Монологічний і діалогічний тексти розрізняються між собою як з погляду структури, що лежить в основі мовленнєвої ситуації, так і з погляду закономірностей текстоутворення, що в них діють (О.І. Москальська).

Відмінності в структурі мовленнєвої ситуації визначаються розподілом ролей між учасниками мовленнєвого акту. Монологічний текст — це усне чи письмове мовлення однієї особи, інший учасник мовленнєвого акту — адресат, реципієнт*, або мислиться, або не відразу реагує (лінійний ланцюжок речень). Діалогічний текст репрезентує альтернативний ланцюжок, що утворюється чергуванням висловлювань двох чи декількох учасників мовлення.

В основі діалогу лежить діалогічна єдність: вираження думок та їх сприйняття, реакція на них, що знаходить відображення у структурі цього акту мовлення. Діалог складається з взаємопов'язаних реплік співрозмовників.

Діалогічне спілкування являє собою не один якийсь вид мовленнєвої діяльності його учасників, а мовленнєвий акт (обмін інформацією), у якому говоріння і слухання — нерозривно пов'язані види мовленнєвої діяльності.

Основними ознаками діалогу є: намір, цілеспрямованість, правила ведення розмови.

Цілеспрямованість мовленнєвої дії в діалозі — це наявна чи прихована мета мовця (слухача) (повідомлення про щось, питання, наказ, порада, обіцянка і под.).

Для того, щоб досягнути своєї мети кожний із співрозмовників реалізує свій намір, спонукаючи партнера до певних мовленнєвих дій. Необхідною для діалогу є правила ведення розмови: а) повідомлення подається певними порціями; б) повідомлення відповідає темі розмови; в) співрозмовники роблять мовлення зрозумілим, послідовним.

Існує типовий набір смислових частин розмови:

1) установлення контакту із співрозмовником (зоровий — мовленнєвий, зоровий + мовленнєвий);

2) початок розмови;

3) розвиток теми (реакція співрозмовника + репліки); кінцівка розмови.

Істотним для діалогу є той факт, що відповідач знає, про що йдеться, що дуже важливо. Саме знання ситуації і є тією ознакою, яка визначає граматичний лад усного діалогічного мовлення.

II. Діалогічні

До діалогічних публічних виступів відносять бесіду та диспут. У загальному вигляді діалог як форма мовленнєвої комунікації являє собою спілкування двох суб'єктів за посередництвом мови. Однак з точки зору змістовного боку діалоги можуть суттєво відрізнятися залежно від мети та завдань, яких намагаються досягти учасники, мовленнєвої організації (структури та характеру чергування реплік), мовного "наповнення" (вибір лексики, стилю мовлення та ін.) та інших факторів. Таким чином, діалог- це процес взаємного спілкування, коли репліка замінюється у відповідь фразою і відбувається постійна зміна ролей.

Якщо хто-небудь з партнерів відмовляється від своїх реплік, то діалог перетворюється на монолог. Якщо обидва відмовляються, то, природно, спілкування припиняється.

Розглянемо основні види діалогічного спілкування:

1. Бесіда- це питально-відповідна форма роз'яснення найважливіших подій, тих або інших аспектів діяльності центральних та місцевих органів влади. Це основна форма роботи агітатора, але може бути застосована і лектором.

Один з різновидів цього жанру - бесіда за круглим столом. Декілька спеціалістів невимушено, у довільній формі публічно обговорюють ті чи інші питання і відповідають на репліки та питання присутніх. До цієї форми наближаються вечори питань та відповідей. Цей жанр останнім часом у молодіжних аудиторіях отримав "друге дихання". Він дозволяє глибше вивчити суспільну думку, оперативно давати відповіді на найгостріші питання. Набуті у запитально-відповідальній формі знання активніше та краще закріплюються у свідомості. Правильно помічено, що "там, де є питання, там скоріше визріває розум".

Бесіда за круглим столом, вечори запитань та відповідей мають багато позитивних якостей: злободенність, активність, розмовність, контактність, поінформованість.

2. Диспут - різновид публічного обговорення у формі боротьби думок між його учасниками. Ритор, що веде диспут,- не підказувач і не головний мовець. Його завдання стимулювати активність присутніх і спрямовувати обговорення у потрібному напрямі. Найважливіша умова диспуту - різні точки зору з обговорюваного питання та відсутність заздалегідь підготовлених відповідей.

Діалог – це різновид прямої мови, одна з форм передачі чужої мови, мови двох чи більше осіб. речення, що промовляються учасниками діалогу називаються репліками. Наприклад:

- Ну що, батьку?

- По-моєму, варто вчитися.

- Мені здається, що краще вступати в консерваторію.

- Не приймуть. До інституту тепер і не підступитись.

- Якраз навпаки (Збан).

В писемній мові репліки діалогу можуть супроводжуватися словами автора, але в діалозі вони не обов’язкові, бо з ситуації мовлення зрозуміло, кому належить пряма мова. Наприклад:

- Швиденько збирайтесь та поїдемо до хати.

- Тут чудово, - сказав Максим.

- І скоро кльош почнеться, - завагався Ярослав.

В кожній репліці – відповіді опускається все те, що відомі з попередньої репліки чи мовленнєвої ситуації. Тому в діалозі вживається дуже багато неповних речень, слів-речень, в яких повідомляється те нове, невідоме, що є інформаційним ядром висловлювання.

Репліки у складі діалогу тісно пов’язані між собою. Цей зв’язок виявляється в інтонації, в логіці побудови діалогу, в залежності структури і змісту репліки-відповіді від попередньої репліки. Наприклад:

- Перероби! – сказав коротко редактор.

- Що саме? – питаю.

- Пошукайте – знайдете.

- Шукали, - кажу.

- Погано шукали. Не може бути без помилок. Раніше ж знаходили?

- Сьогодні не знайшли (Збан.).

Діалог властивий усній формі літературної мови. Реалізації діалогічної мови сприяють обставини, в яких вона проходить, інтонація, міміка, жести. Тому нерідко в діалогах використовують неповні та незакінчені речення.

У драматичних творах перед реплікою вживають прізвища. Імена або інші назви дійових осіб. щоб показати кому вона належить.

Пряма мова і діалог широко використовують в художній літературі (драматургії, прозі, поезії) та деяких публіцистичних жанрах як зображальний засіб. Пряма мова і її різновид – діалог дозволяють автору дати мовленнєву характеристику того чи іншого персонажа, виявити до нього своє ставлення, намалювати певну картину життя, надати оповіді певного пожвавлення, динамізму. Читач дізнається, як говорить персонаж, якими рухами супроводжує свої висловлювання, які емоції при цьому він виражає, який тон його голосу, які його поза, жести, тощо. Отже, пряма мова і діалог є допоміжним засобом створення художнього образу.

Розділові знаки діалогу:

1. Якщо репліка діалогу починається з нового рядка, то лапки не ставляться, а перед реплікою пишеться тире (всі інші значки як при прямій мові). Наприклад:

- Грицю, Грицю, врубай дров!

- Кахи-кахи! Нездоров (Нар. тв.)

- Скажи мені, зозуленько, довго ль мені страждати?

- Ні, недовго, Марусенько (Нар. тв.)

2. Якщо репліки записуються одна за одною в рядках, то кожна репліка береться в лапки, а між репліками ставиться тире (всі інші розділові знаки при прямій мові). Наприклад: „Тоді, серце, як бралися, ці дерева садив я ... Щасливий я!” – „І се, друже, з тобою щаслива” (Шевч.); „Ходімо та повечеряємо в купі з веселим гостем молодим; ходімо, доненько”. – „Який? Який се гість?” – „Із Назарета зайшов у нас підночувать” (Шевч.).

Специфіка читання оповідання зумовлена двома формами змалювання автором художньої діяльності: розповіддю і сповіддю.