3. Право на відшкодування згідно з пунктом 5 статті 5
У кількох справах було зроблено посилання на пункт 5 статті 5, який передбачає право на відшкодування “кожному, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті”. Для того, щоб Комісія та Суд визнали порушення пункту 5 статті 5, необхідно спочатку встановити порушення одного або кількох прав, що гарантуються попередніми пунктами цієї статті (Мюррей проти Сполученого Королівства (1994)). Важливо зазначити, що право на відшкодування за цією статтею є правом, яке заінтересована сторона оскаржує перед державними органами своєї держави, це ж саме стосується і решти інших прав, які визначені в розділі I Конвенції. Так пункт 5 статті 5, подібно до пункту 4 статті 5, є засобом захисту права на національному рівні, які Суд може розглядати при витлумаченні інших статей Конвенції. У вже згадуваній справі Сакіка Суд визнав порушення пункту 5 статті 5 на підставі того, що уряд Туреччини не зміг довести, що хоч одна особа отримала компенсацію відповідно до норм національного законодавства, яке уряд визначив як чинне. У справі Цирліс та Коулумпас проти Греції (1997) Суд також ухвалив рішення про порушення пункту 5 статті 5; заявники були позбавлені свободи всупереч нормам національного законодавства і пункту 1 статті 5 Конвенції. Національні судові органи відмовили їм у виплаті компенсації за незаконне ув’язнення, мотивуючи це тим, що таке ув’язнення було наслідком грубої помилки, якої припустились самі заявники.
З іншого боку, стаття 41 Конвенції надає Європейському суду з прав людини право за певних обставин ухвалювати рішення про “справедливу сатисфакцію” потерпілій стороні. Суд постановив, що ці два положення не виключають одне одного, і навіть якщо потерпілий вже отримав відшкодування відповідно до пункту 5 статті 5, це не перешкоджає Суду переглянути питання і за статтею 41 (Броуген та інші проти Сполученого Королівства (1988) та Чюлла проти Італії (1989)).
R. Права іноземців: стаття 16, стаття 4 Протоколу № 4 і стаття 1 Протоколу № 7
Стаття 4 Протоколу № 4
Колективне вислання іноземців заборонено.
Стаття 1 Протоколу № 7
1.Іноземець, який законно проживає на території держави, не може бути висланий за її межі інакше ніж на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону, і повинен мати можливість:
а) наводити аргументи проти свого вислання;
b) вимагати перегляду своєї справи; і
c) бути представленим з цією метою перед компетентним органом або особою чи особами, призначеними цим органом.
2.Іноземець може бути висланий до здійснення своїх прав, передбачених у підпунктах а, b та с пункту 1 цієї статті, якщо таке вислання є необхідним в інтересах публічного порядку або зумовлюється міркуваннями національної безпеки.
В Конвенції та протоколах до неї викладено кілька положень про права іноземців, які “законно проживають“ на території Високих Договірних Сторін. Сама Конвенція формулює тільки одне положення, що обмежує ці права. Мова йде про статтю 16, в якій визначається, що:
Ніщо в статтях 10, 11 і 14 не може розглядатися як таке, що перешкоджає запровадженню Високими Договірними Сторонами обмежень щодо політичної діяльності іноземців.
У цій статті встановлено виключення як стосовно принципу недискримінації, сформульованого у статті 14, так і стосовно принципу, згідно з яким Високі Договірні Сторони повинні забезпечити кожному, хто знаходиться під їхньою юрисдикцією, гарантовані Конвенцією основні права і свободи. До сьогодні Суд розглянув тільки одну справу, в якій робилось посилання на статтю 16. У справі П`єрмон проти Франції (1995) громадянка Німеччини, яка була членом Європейського Парламенту, скаржилась на певні обмеження в свободі вираження поглядів та свободіпересування, які були накладені на неї французькими властями під час її поїздки до Французької Полінезії. Виправдовуючи накладені обмеження в свободі вираження поглядів, французький уряд послався на статтю 16, однак Суд не погодився з цим доводом, оскільки заявниця не лише походила з країни - члена Європейського Союзу, а була ще й членом Європейського Парламенту. Таким чином вона не була іноземкою за визначенням статті 16.
У Протоколі № 4 розглядаються деякі права, що визнаються за іноземцями. Стаття 2 Протоколу № 4 передбачає дві категорії матеріальних прав: кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання, і кожен є вільним залишати будь-яку країну. У статті передбачено також два типи обмежень цих прав: загальні обмеження, які встановлені в пункті 2 статей з 8 по 11 самої Конвенції, та спеціальне обмеження, згідно з яким кожна держава може обмежити право на свободу пересування та свободу вибору місця проживання, якщо це обумовлено “громадським інтересом у демократичному суспільстві”. Треба зауважити, що держава не може посилатися на ”громадський інтерес” для того, щоб заборонити будь-якій особі залишити країну, що є важливим обмеженням для країн, які зазнають “відпливу мозку” або інших серйозних втрат людських ресурсів. У наведеній вище справі П"єрмон Суд не визнав порушення статті 2 Протоколу № 4, коли французькі власті застосували чинне місцеве законодавство, для того щоб видати наказ про вислання заявниці.
Стаття 3 Протоколу № 4 забороняє державі висилати своїх громадян шляхом застосування індивідуальних або колективних заходів. Вона також забороняє державі позбавляти своїх громадян права в’їзду на територію цієї держави.
Стаття 4 Протоколу № 4 забороняє колективне вислання іноземців. Комісія витлумачила термін “колективне” у цій статті як:
будь-який захід уповноважених органів влади, який примушує іноземців у складі групи залишити країну, за винятком тих випадків, коли такий захід вживається після або на підставі того, як буде грунтовно і об’єктивно розглянуто конкретну справу кожного іноземця, що входить до складу цієї групи (Заява № 7011/75).
Стаття 1 Протоколу № 7 якраз і передбачає здійснення розгляду індивідуальної справи кожного іноземця. Перший пункт цієї статті забороняє висилати будь-якого іноземця, що “законно проживає” на території держави, якщо йому не дозволили навести аргументи проти свого вислання чи домогтися перегляду справи і не надали можливості бути представленим з цією метою перед компетентним органом.