1. Категорії тримання під вартою, які передбачені в пункті 1 статті 5

і. Тримання під вартою в контексті кримінального права

У пункті 1 статті 5 передбачено, що держава може законно позбавити свободи будь-яку особу на підставі кримінального або цивільного законодавства. Підпункти а та с пункту 1 статті 5 знаходяться в області кримінального права. У підпункті а пункту 1 статті 5 встановлено, що держава може ув’язнити особу після її засудження компетентним судом. Суд не визнав порушення цього положення у випадку, коли держава помістила засудженого злочинця до звичайній в’язниці, тоді як національний суд призначив йому відбувати покарання у в’язниці зі спеціальним медичним обладнанням. Суд відзначив, що за цих конкретних умов основною метою ув’язнення було покарання, а не лікування (Біццотто проти Греції (1996)). У справі Вемхофф проти Федеративної Республіки Німеччини (1968) Суд зробив роз’яснення, що держава може утримувати особу в ув’язненні навіть тоді, коли ця особа звернулась із апеляцією, оскаржуючи ухвалений вирок та призначене покарання. З іншого боку, Суд підкреслив, що подальше ув’язнення є неприпустимим, коли рішення про збільшення строку ув’язнення за правопорушення, яке має бути розглянуто в судовому порядку, ухвалюється тюремною адміністрацією (Дроогенбрьок проти Бельгії (1982)). Термін «компетентний суд» відповідно до підпункту а пункту 1 статті 5 означає компетентний судовий орган, який діє незалежно від виконавчої влади та сторін у даній справі.

підпункті с пункту 1 статті 5 передбачено, що держава може заарештувати або ув’язнити особу з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні цією особою правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення. Слід зазначити, що основним дієвим чинником у цьому положенні є обгрунтованість, а це залишає державі певні межі розсуду при визначенні критеріїв застосування положення. Суд визнав порушення підпункту с пункту 1 статті 5 у справі Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства (1990), в якій уряд Сполученого Королівства заарештував та ув’язнив авторів заяв, підозрюючи їх в терористичній діяльності Ірландської республіканської армії (ІРА), однак обвинувачуваним не було пред’явлено у національному суді відповідних доказів або інформації, які підтвердили б «обгрунтовану підозру у вчиненні правопорушення».

У значній кількості справ піднімалось питання про порушення підпункту с пункту 1 статті 5 при застосування законів та практики антитерористичного спрямування. Суд визнав, що під час розгляду поданих згідно підпункту с пункту 1 статті 5 скарг «він обов’язково враховував специфіку терористичних злочинів, загрозу, яку ці злочини становлять для демократичного суспільства та труднощі, які виникають при боротьбі з тероризмом (Мюррей проти Сполученого Королівства (1994)). У справі Броуген проти Сполученого Королівства (1988) Суд постановив, що заявники були ув’язнені з метою проведення поліцейського розслідування фактів і обставин, на яких грунтувались конкретні підозри, і тому не було порушено підпункт с пункту 1 статті 5. У справі Лоулесс проти Ірландії (1961) Суд дійшов висновку, що держава не може нікого позбавляти свободи без попереднього судового розгляду або без наміру провести такий розгляд.

Важливо підкреслити, що будь-яке позбавлення свободи, яке здійснюється згідно з підпунктом с пункту 1 статті 5, повинно перебувати під судовим контролем, згідно з положеннями пунктів 3 та 4 статті 5.