3.1 Правова система в Українській Гетьманській державі

Формування української держави, безперечно, вплинуло на розвиток українського права. Але якщо після визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, то в правовій сфері зміни відбувалися дещо інакше. Серед джерел права було скасовано лише ті, які слугували зміцненню панування польської шляхти: "Устава на волоки", "Ординація війська Запорозького", сеймові конституції. Інші ж, зокрема, Литовські статути (1529, 1566, 1588 pp.), збірники магдебурзького права, окремі королівські та князівські грамоти, постанови сейму частково продовжували діяти. Однак своєрідність правової системи Гетьманщини полягала в тому, що в її основі лежало звичаєве право, яке в найбільш традиційній формі й найповніше діяло на Запорозькій Січі. Воно регулювало широке коло суспільних відносин, військово-адміністративну організацію державності, козацьку систему судочинства. Звичаєве право продовжувало існувати в умовах обмеження української державності в XVIII ст. Про це свідчить, зокрема, той факт, що його норми враховувались усіма без винятку кодифікаціями й законодавством імперії, що поширювалося на територію України. Важлива роль належала Березневим статтям Б. Хмельницького, а також статтям, підписаними іншими гетьманами. Це були правові документи конституційного характеру, які визначали правове становище Гетьманщини в складі Росії, порушували головні питання внутрішнього життя України. Чільне місце посідало також гетьманське законодавство, зокрема, універсали, декрети, грамоти, ордери, інструкції, листи. Ці акти регулювали переважно адміністративні й цивільні відносини. Серед них були як загальнообов'язкові, так і ті, що визначали правове становище окремих станів, установ, господарств, осіб. Статус підзаконних актів, спрямованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали універсали й укази Генеральної військової канцелярії. Норми російського законодавства діяли на Слобожанщині та в Новоросії, хоча й там у деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних кримінальних справ, ще дотримувалися звичаєвого права. Починаючи з XVIII ст. російське законодавство дедалі більше поширювалося на українські землі, хоча не могло витіснити норми місцевого права. Окремі російські законодавчі акти, що мали визначальне значення (Указ про єдиноспадкування 1714 р., Табель про ранги 1722 р. та ін.), все відчутніше впливали на розвиток суспільних відносин.

Отже, в Україні діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній, або, навпаки, дублювалися. Кардинальні зміни в суспільному житті з перетворенням Росії в абсолютну монархію також вимагали уніфікації права. Царський уряд сподівався в такий спосіб зблизити правові системи України й Російської імперії. Верхівка українського суспільства, яка прагнула зрівнятись у правах з російським дворянством, вбачала в цьому свій інтерес. Одночасно козацька старшина намагалася закріпити свої права й відновити автономне становище України. Усе це стало причинами кодифікацій українського права у другій чверті XVIII ст.

На прохання гетьмана Д. Апостола та козацької старшини указом імператриці Анни від 28 серпня 1728 р. була створена перша кодифікаційна комісія. Вона мала завдання скласти проект Зводу законів для України. Склад комісії постійно змінювався, але переважно це були фахівці в галузі права, — високоосвічені люди, які займали високі посади в гетьманському уряді. Комісію очолювали спочатку генеральний суддя І. Борозна, а потім генеральний обозний Я. Лизогуб. Для підготовки кодифікації було використано насамперед "Порядок" (версію магдебурзького права, яка найчастіше застосовувалась у судах України), а також інші збірники магдебурзького права, Литовський статут 1588 p., акти царської влади, церковного права, правові звичаї, узагальнення судової практики.

Наслідком діяльності комісії стала поява у 1743 р. Зводу (збірника), під назвою "Права, за якими судиться малоросійський народ". Упорядники створили власну систему розташування матеріалів. Вона значно відрізнялася від тих, що застосовувалися раніше, в тому числі й у джерелах, використаних при роботі над кодифікацією. Збірник складався з 30 розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Він супроводжувався інструкцією кодифікаційної комісії й алфавітним реєстром, в якому були короткі пояснення змісту артикулів. До збірника додавався "Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана" — своєрідний козацький табель про ранги. Звід містив норми державного, кримінального, цивільного й процесуального права. Кодифікація на ґрунті оригінального українського правового матеріалу відтворювала права й вольності українського народу. Звісно, що такий документ суперечив інтересам самодержавного уряду, і 1756 p., після тривалого розгляду збірника Сенатом, його було повернуто гетьману К. Розумовському на допрацювання. Після деяких змін і доповнень Звід подали на затвердження спочатку Комісії генеральної старшини (1759 p.), а потім Ради генеральної та полкової старшини (1763 p.). Переважна більшість старшини виступила проти документа й вимагала продовження дії Статуту 1588 p., який забезпечував панівне становище феодалів. Звід так і не став офіційним джерелом права, однак використовувався як підручник з українського права, його норми застосовувались у реальному житті й судовій практиці.

Спроби систематизації українського права продовжувалися. 1750 р. Ф. Чуйкевич уклав, а в 1758 р. остаточно завершив збірник "Суд і розправа в правах Малоросійських". В основу збірника було покладено ідею відновлення станових судів; розроблено правові норми, що визначали правове становище таких судів і порядок судового процесу. В полках мало бути засновано посади суддів земських, замкових і межових, однак остаточне рішення в судових справах мало належати старшинський верхівці.

Здійснено й інші приватні кодифікації. Наприклад, упорядкований 1764 р. В. Кондратьєвим збірник "Книга Статут та інші права малоросійські" став посібником для суддів. У 1767 р. створено систематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права "Екстракт малоросійських прав". Відомі й інші спроби кодифікувати право в Україні, але як і попередні, вони не набули офіційного статусу.

В умовах зміцнення феодальних відносин подальший розвиток основних галузей українського права спрямувався на закріплення станових привілеїв старшини й шляхти. У цивільно-правовій галузі основна увага приділялася праву власності на землю. В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі, що належала польським магнатам і шляхті. Вона стала державною, і гетьманськими універсалами, царськими указами надавалась у власність козацькій старшині, українській шляхті, монастирям. Крім традиційних способів набуття землеволодінь (спадкування, дарування, купівля-продаж, обмін, освоєння пустищ), з'явилися також нові: одержання на ранг за службу, пожалування, давність володіння, захоплення.

У правовому сенсі усі земельні володіння поділялися на вотчини й держання (рангові). Полково-сотенна система Гетьманщини передбачала поширення рангових землеволодінь. Земля на ранг надавалася за службу старшині, в розмірі, що залежав від посадового становища, гетьманом, полковниками, а також царським урядом. У спадщину такі землі могли передаватися лише за умов, що нащадки нестимуть службу. Проте, з часом володарі рангових земель домоглися закріплення їх у власність, використавши для цього перехід козацького війська до складу російського й зрівняння козацької старшини у правах з російським дворянством. Рядові козаки втратили одержане внаслідок визвольної війни право вільно розпоряджатися своїми земельними ділянками і мали тільки право подвірного землекористування. Отже, у другій половині XVIII ст. унаслідок зміцнення й розширення кріпосницьких відносин вотчинна система землеволодіння стала переважати.

Поширення товарно-грошових відносин зумовило розвиток зобов'язального права. Зобов'язання випливали з договорів (купівлі-продажу, обміну, позики, оренди майна, особистого найму) чи заподіяння шкоди. У якості правових гарантій виконання договірних зобов'язань використовувались: укладання договорів при свідках, письмова форма договору, письмові посвідчення укладання договорів, записи в актових книгах тощо. Невиконання договорів, як і зобов'язання із заподіяння шкоди передбачали відшкодування збитків майном або відробітком.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами звичаєвого та церковного права. Обов'язковою умовою взяття шлюбу була згода батьків на шлюб дітей. Шлюб без батьківського благословення призводив до позбавлення спадщини. Згода на шлюб молодих не була обов'язковою умовою шлюбу, хоча вона,

як правило, враховувалась. Шлюбний вік за звичаєм для юнака був 18 років, для дівчини — 16 років. При укладанні шлюбу дружина приносила придане, а чоловік дарував їй вено— частину нерухомого майна, що було своєрідною матеріальною гарантією шлюбу. У випадку смерті чоловіка чи при розірванні шлюбу з вини чоловіка це майно ставало власністю дружини. З поширенням російського законодавства дружина втратила право вільно розпоряджатися своїми речами. Одруження з чоловіком іншого стану змінювало і її соціальний стан.

Успадкування здійснювалось як за законом (звичаєм), так і за заповітом. За звичаєм після батька успадковували майно сини, у випадку ж їх відсутності — дочки. Сини успадковували землю, поділивши її на рівні частини. Наймолодший син успадковував також батьківську хату. Особисте майно матері успадковували дочки. Позашлюбні діти позбавлялися права успадковувати батьківське майно й успадковували лише особисте майно матері. Брати, успадкувавши майно, мали виділити сестрам на придане.

Кримінальне право також розвивалося. Злочином вважалось порушення закону, заподіяння шкоди життю, здоров'ю, честі, майну особи. Найнебезпечнішими вважались злочини проти держави (зрада, образа царя, фальшивомонетництво). За державні злочини засуджували до смертної кари, все майно засуджених конфісковувалось, а сім'ї виселяли до Сибіру. Значно поширилися посадові злочини, особливо такі, як казнокрадство й хабарництво. До майнових злочинів належали крадіжки, пограбування, підпалювання та інші способи знищення чужого майна. Майнові й посадові злочини карались ув'язненням, тілесними покараннями, штрафами, конфіскаціями майна. До смертної кари засуджували за такий особливо небезпечний вид злочину, як гайдамацтво. Злочинами проти особи вважалися вбивство, каліцтво, нанесення побоїв, тілесні ушкодження. Смертна кара застосовувалась до убивців батьків, немовлят, старшини, а також за вбивство на замовлення або отруєння. Серед правопорушень виокремлювалися також злочини проти сім'ї, моралі, православної віри. Перелюб, неприродні статеві стосунки карались, як правило, смертю.

Злочини розрізнялися навмисні, необережні й випадкові. Поступово деталізуються такі інститути кримінального права, як замах на злочин, рецидив злочину, співучасть. Суб'єктами злочину могли стати особи, починаючи з шістнадцятирічного віку. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, хоча ця обставина враховувалась при розгляді справи як така, що пом'якшувала вину. Скоєння злочину в стані сп'яніння, навпаки, вважалось за обставину, що обтяжувала провину.

Метою системи покарань було залякування, заподіяння мук злочинцям, відшкодування шкоди, завданої злочинними діями, а також запобігання нових злочинів. Вищою мірою покарання була смертна кара, яка поділялася на просту (відрубування голови, повішення, розстріл) і кваліфіковану (четвертування, колесування, утоплення, спалення, посадження на палю, під-вішення на гак, закопування живим у землю). Існували також покарання тілесні (відрубування руки, відрізання носа, вуха, язика), болісні (биття палицями, батогами, різками), ганебні (прив'язування до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев'яну кобилу, публічне шельмування). Практикувалось ув'язнення на невеликі строки ("до покори") у ями, сараї та камери при ратушах. З поширенням російського законодавства, починаючи із середини XVIII ст., застосовуються заслання на каторгу. Такі покарання, як майнові (конфіскації, штрафи, викуп) і вигнання за межі села чи міста часто-густо застосовувались як додаткові.

У процесуальному праві не було чіткого поділу на кримінально-процесуальне й цивільно-процесуальне. Однак у XVIII ст. проявляється тенденція застосування обвинувально-змагального процесу при розгляді цивільних справ і слідчого (інквізиційного) при розгляді справ кримінальних. Процес у цивільних справах починався з подання позовної заяви, яка з доби гетьмана Д. Апостола мала подаватися в письмовій формі. Кримінальні справи порушувалися потерпілими, зацікавленими особами чи державними органами. Судовими доказами вважалися: власне зізнання, показання сторін, свідків, речі, документи, присяга. На стадії попереднього слідства в кримінальних справах для одержання доказів могли застосовуватися тортури й побиття. Однак їх не застосовували щодо панівних верств, осіб духовного сану. Рішення й вироки можна було оскаржити у вищестоящих інстанціях. Судові рішення виконували спеціальні судові виконавці — возні.

Завдяки національно-визвольній війні 1648-1654 pp. була створена українська національна держава, яка отримала міжнародне визнання. Приєднання її до Московської держави прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Співіснування демократичної в своїй основі української козацької держави й абсолютистсько-монархічної Росії було можливе лише як тимчасове об'єднання, як реакція на зовнішньополітичні фактори. Своєрідність державного ладу Гетьманської держави полягала в тому, що тут тісно перепліталися демократичні й монархічні начала, основою системи управління був військово-демократичний устрій.

У цей час Україна створила власну національну систему права. Важливе місце серед джерел права належить гетьманським статтям, які були своєрідними конституціями гетьманської держави. Щоправда, вони дедалі більше обмежували саму державність Гетьманщини. Обмежувалась і сфера застосування гетьманського законодавства, яке все більше витіснялося законодавством царського уряду. Спроба власної української кодифікації права не набула завершеності й законодавчого оформлення через утрату Україною державності.

Тут необхідно зазначити, що в період Гетьманщини неодноразово робилися спроби видання актів загальноросійського значення. Так, виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, який діяв в Україні, “Саксону” та “Порядку”. Але повного перекладу не було здійснено.

У 1840—1842 рр. на територію України була поширена чинність Зводу Законів Російської імперії. В Україні мало місце також звичаєве право Запорозької Січі, гетьманське законодавство. Кодифікація українського права у XVIII ст. розпочалася з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, які намагалися закріпити свої права і відновити автономне становище України.

Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 р. за царським указом: “Решительные пункты гетьману Даниилу Апостолу”. Ця комісія підготувала 1743 року збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Для підготовки кодифікації були використані Литовський статут 1588 р., збірники магдебурзького права (“Право Хелмінське”, “Зерцало саксонів” П. Щербича, “Порядок прав цивільних” Б. Гроїцького, “Артикули права магдебурзького” тощо), підібрані акти царської влади, церковного права, правові звичаї та узагальнення судової практики.

Збірник складався з 30 розділів, які розподілялися на 531 артикул і 1716 пунктів. До нього прикладалася інструкція кодифікаційної комісії, абетковий реєстр, а також “Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана”, своєрідний табель про ранги.

Після внесення певних змін і доповнень до зводу в 1759 році він виноситься на затвердження Комісії з представників генеральної і полкової старшини. Але значна частина Комісії була проти прийняття нового Зводу. Зазначимо, що збірник так і не став офіційним джерелом права, але його норми реально діяли, ними керувалися на практиці.

Окрім цієї, в Україні були проведені також деякі інші кодифікації. Так, за дорученням гетьмана К. Розумовського було складено новий збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем — “Суд і розправа в правах малоросійських” (1758 р.), де обґрунтовувалася ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти.

Здійснювалися й приватні кодифікації: “Книга Статут та інші права малоросійські” (1764 р.). Цей збірник широко використовувався в судах.

1767 року під орудою секретаря ІІ Малоросійської колегії О. Безбородька було створено “Екстракт малоросійських прав”. Це систематизований збірник норм державного, адміністративного та процесуального права. Він складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів. Збірник було складено так, щоб довести необхідність відновлення автономії України.

1786 року у зв’язку з ліквідацією автономії України Сенат розробив новий збірник “Экстракт из указов инструкций и постановлений”. В його основу були покладені “Екстракт малоросійських прав” (1767 р.), “Установлення про губернії” (1775 р.) та інші акти. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано для практичного застосування.

В 1807 р. було створено “Собрание малороссийских прав”. Слід наголосити, що існування особливого законодавства в Україні суперечило імперським планам Росії. Тому природно, що жоден з перелічених документів не був офіційно затверджений для широкого вжитку. Тільки збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.) фактично використовувався в Гетьманщині.

Необхідно звернути увагу на ту обставину, що в ІІ пол. XVII—XVIII ст. зазнали подальшого розвитку головні галузі права та їх інститути. Так, в інституті права власності на землю поряд зі старими способами набуття землеволодінь — спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель — застосовувалися нові: отримання на ранг за службу, нагорода з боку царя, гетьмана чи полковника, а також за давністю володіння.

Всі земельні володіння поділялися на два види — рангові і вотчинні. Рангові — це тимчасові володіння: передача, “пожалування” земель на певний термін конкретним особам на певних умовах. З середини XVIII ст. кількість рангових земель скорочується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння. При цьому в ІІ пол. XVIII ст. право на землю мали тільки козацька старшина і шляхта. Рядові козаки та селяни мали лише право подвірного землекористування. В Запорозькій Січі земля вважалася загальнонародною, а мешканці Січі виступали як землекористувачі. Вони платили податки Січі й виконували різні повинності.

У цивільному праві розвивався також інститут зобов’язальних відносин, які випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Так, щоб скласти договори міни і купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна, позики, особистого чи майнового найму вимагалося письмове занесення про це в книгу актів. А купівля-продаж землі затверджувалася гетьманськими універсалами або указами царя. За невиплату боргу за рішенням суду здійснювалася конфіскація майна чи відчуження земельного наділу боржника.

Зобов’язання із заподіяння шкоди розподілялися на ті, що завдавали шкоду особі, і ті, що завдавали шкоду общині. Завдана шкода відшкодовувалася майном або відробітком.

У спадкових правовідносинах з’явилася тенденція до розширення спадкових прав за жіночою лінією, а також до встановлення чітких меж вільного розпорядження спадковим майном за заповітом.

Регулювання сімейно-шлюбних відносин залишалося в компетенції церкви. Шлюбний вік для дівчат становив 16 років, а для хлопців — 18 років. Згода батьків на шлюб була обов’язковою. Укладалися договори про шлюб, де встановлювалися права та обов’язки сторін, а у разі розриву шлюбу в присутності свідків та священика сторони складали так звані “розлучні листи”.

Відбувалися зміни в кримінальному праві. Суб’єктами злочину визнавалися особи, які досягли 16-ти років. Психічні захворювання не звільняли від відповідальності, але вважалися пом’якшуючою обставиною. Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.

Принципових змін у системі злочинів не відбувалося. Злочини поділялися на державні (зрада, посягання на життя і здоров’я царя та його сім’ї, образа царя тощо), проти релігії (чародійство, віровідступництво, порушення церковних обрядів), посадові (хабар, казнокрадство), військові (дезертирство, ухилення від служби, порушення правил військової служби), проти порядку управління та суду (кривоприсяга, лжесвідчення, підробка документів та печаток), проти особистості (вбивство, тілесні пошкодження), майнові (грабіж, крадіжка).

Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання, як смертна кара, тілесні покарання, вигнання, позбавлення волі (термін визначався “до покори”). У ІІ пол. XVIII ст. стало використовуватися таке покарання, як каторга.

Найтяжчі покарання встановлювалися за державні злочини. Так, зрадника засуджували до смертної кари, членів сім’ї виселяли до Сибіру, а все їхнє майно конфісковувалося. За посадові злочини застосовували тілесні покарання, конфіскацію майна і грошові штрафи. За майнові — частіше грошові штрафи, вигнання, биття палицями, конфіскацію майна, в особливих випадках — тілесні покарання, смертну кару.

У ІІ пол. XVII ст.—І пол. XVIII ст. в системі судів у Лівобережній Україні існували Генеральний суд, полкові, сотенні, громадські (сільські) суди, церковні, цехові, мирові, третейські та ярмаркові суди.

У 1760—1763 рр. тут було проведено судову реформу, внаслідок якої територія Лівобережжя поділялася на 20 повітів. У кожному повіті були окремі суди для розгляду цивільних справ — земські суди (до 1831 р.), для земельних справ — підкоморні суди (до 1840 р.), для кримінальних справ — гродські суди (існували в кожному полковому місті до 1782 р.).

До земських судів обирали представників з козацької старшини, які давали суду присягу, вступаючи на посаду. Склад суду: суддя, писар і підсудок. Компетенція суду: розглядалися спадкові справи, майнові суперечки.

Склад підкоморного суду: підкоморний та комірник. Компетенція суду: розглядалися земельні спори.

Гродські суди (полкові) мали такий склад: полковник, міський суддя, представники полкової старшини, писар. Компетенція суду: розглядалися кримінальні справи.

Найвища судова інстанція в Україні — Генеральний суд, до складу якого входили два генеральні судді і 10 вибраних депутатів від полків. На Запорозькій Січі судова система залишалася своєрідною. У своїй організації та діяльності суд на Січі користувався нормами козацького звичаєвого права.

Студентам необхідно звернути увагу на поступову уніфікацію судового устрою в межах юрисдикції Російської імперії. Так, 1780 року царським наказом на Лівобережжі було запроваджено загальноросійський устрій. Було скасовано Генеральний суд і в губерніях замість громадських судів було створено повітові суди.

В Правобережній Україні діяла польсько-шляхетська судова система, яка складалася із земських, гродських та підкоморних судів. Коронний трибунал був найвищою судовою інстанцією.

З 1764 р. судовими справами України займався Люблінський трибунал. У містах з магдебурзьким правом діяли магістратські (лавні суди). В селах були громадські та вотчинні суди.

Процесуальне право в Україні також зазнало певного розвитку. Процес носив змагальний характер. Сфера застосування розшукового (слідчого, інквізиційного) процесу стала ширшою. Сторонами процесу були позивач і відповідач. Прокуратор — представник позивача в суді (з XVIII ст. — адвокат, повірений).

Внаслідок судової реформи 1760—1763 рр. адвокати призначалися для захисту інтересів козаків і селян, а 1767 року адвокати були введені до складу гродських і земських судів.

Свідки (звичайні) — це особи, що були присутні при скоєнні злочину або чули про злочин.

Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Усі справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ починався з позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази. Попереднє слідство міг здійснювати сам позивач. Відповідача викликали до суду, де він давав пояснення про визнання позову або про заперечення позову при поданні доказів. Доказами вважалися показання сторін, свідків, які не могли бути родичами або зацікавленими в судовому спорі, а також присяга, речі, документи. Існувала досудова примирна процедура. Судова постанова з цивільної справи з серед. XVIII ст. називалася “рєшенієм”.

Кримінальні справи порушувалися державними органами або зацікавленими сторонами. Попереднє слідство проводив суддя. Він збирав відомості про особу злочинця, робив письмові запити та інші необхідні заходи. На початковій стадії розслідування застосовувалися побиття та тортури, для чого існували спеціальні кати. Від тортур звільнялась шляхта, духовенство, вагітні жінки, малолітні і старі люди, психічно хворі. Місцева влада на вимогу слідства проводила розшук або обшук, а потерпілий разом з понятими робив “трус села”.

По закінченні розгляду судової справи суд ухвалював декрет (постанову), а з середини XVIII ст. — “мнєніє” (вирок).

Сторони мали право у 10-денний термін подати апеляцію до Генерального військового суду у Лівобережній Україні, а в Правобережній Україні — до Люблінського трибуналу. Апеляційна інстанція могла скасувати рішення або передати справу на новий розгляд.

Судові рішення виконували самі суди чи місцеві уряди. Посада судового виконавця (возного) з’являється в Україні в XVIII ст.

Висновки

Правова система України у другій половині XVII ст. розвивалася суперечливо. З одного боку, збереження української державності на Лівобережній Україні забезпечувало розвиток права України з одночасним посиленням впливу на нього публічного права Росії- 3 іншого боку, воєнна обстановка, поділ території України на Лівобережну і Правобережну порушували єдиний цілісний розвиток права, сприяли посиленню впливу на правову систему України права сусідніх з нею держав.

Джерела права. У другій половині XVII ст. українське звичаєве право закріплюється як у нормативних актах, так і в адміністративно-судовій практиці. «Давние права и обычаи», як і колись, регулювали значну частину суспільних відносин, політико-правове життя на всій території України. Державно-правова система України цього періоду, організація і функціонування державного механізму, в основі правового регулювання яких лежали норми звичаєвого права, самі по собі стали пам'яткою звичаєвого права. Особливо важливу роль відігравали норми звичаєвого права в організації і діяльності судових органів, вони становили значну частину матеріального і процесуального права. Норми звичаєвого права виявлялися в досу-довому і судовому процесах у формі різних обрядів, символів, дій, у словесних приказках. У матеріальному праві норми звичаєвого права доповнювали законодавчі та інші нормативні акти і певною мірою змінювали їх. Багато актів судових органів усіх рівнів були прецедентами застосування звичаєвого права.

У Запорізькій Січі у другій половині XVIII ст., як і в попередні періоди, єдиним джерелом права залишалося «козацьке право» — неписані норми звичаєвого права.

Зберігало своє значення й українське церковне звичаєве право. Але з перепідпорядкуванням української православної церкви Московському патріарху в Україні стали поширюватися нормативні акти, що йшли від московської православної церкви.

У юридичних документах, що формували правове поле України другої половини XVII ст., часто використовувалися такі поняття і визначення, як «стародавні права і вольності», «малоросійські права», «свої права» та ін., під якими розуміли всю сукупність — як писаних, так і неписаних — норм права минулого, що зберегли своє правове значення. Центральна московська влада неодноразово підтверджувала збереження в Україні-Гетьманщині «стародавніх прав і вольностей». В 1659 р. в других Переяславських статтях зазначалося, щоб в Україні «своїми правами судилися». «Стародавні права і вольності козацькі» цар підтвердив і в 1663 р. і в наступні роки. Як правило, всі договірні статті другої половини XVII ст. закріплювали непорушність «малоросійських прав», не вдаючись у розшифрування їхнього юридичного змісту. Проте і в українському суспільстві чиновники державної і судової влади й представники різних соціальних груп по-різному тлумачили «давні», «стародавні», «звиклі» права, відстоюючи свої групові інтереси. Новий панівний клас, що формувався, — козацька старшина і шляхта — прагнули відтворити юридичний статус шляхти, який існував до 1648 р. Селянство, рядове козацтво і міщанство, навпаки, прагнули закріпити норми звичаєвого права, котрі регулювали правове становище вільного козацтва і селянства й оформилися в період революційної боротьби 1648—1654 pp..

У другій половині XVII ст. важливу роль у регулюванні суспільних відносин в Україні, і насамперед у Гетьманщині, стали відігравати договірні статті, підписані гетьманами України і козацькою старшиною, з одного боку, і московськими царями та їхніми представниками — з іншого, що стали начебто зразком основного закону України. Різновидом договірних статей були, безперечно, Гадяцький трактат І. Виговського (1658), Слободищенський пакт Ю.Хмельницького (1660), договір П. Дорошенка з Туреччиною (1669), «Статті вічного миру» Петрика (П. Іваненка) з Кримом.

Провідне місце в системі українського законодавства посідали акти гетьманської і місцевої воєнно-адміністративної влади. Акти гетьмана видавалися у формі універсалів, ордерів, листів, декретів, грамот. Крім загальнообов'язкових універсалів, що стосувалися всього населення, органів влади й управління на всіх підвладних гетьману територіях, були й спеціальні, що стосувалися окремих категорій населення або окремих людей, окремих воєнно-адміністративних органів, конкретних посадових осіб.

В останній чверті XVII ст. поширилися так звані земельні гетьманські універсали — про наділ землею «на службу» або «за службу», або про підтвердження права власності на землю. Видавались охоронні, або імунітетні, універсали про охорону майна, виключення певних осіб із компетенції місцевих адміністративних або судових органів. Окрему групу становили універсали воєнно-службового характеру.

Нормативні акти гетьмана широко доповнювалися актами місцевої полково-сотенної адміністрації.

Загальні правові норми Російської держави на території Гетьманщини до кінця XVII ст. не застосовувалися. Мали силу тільки ті нормативні акти, котрі Російські власті спеціально видавали для впровадження в Україні. Але в Слобідській Україні російське законодавство впроваджувалося активно й витісняло норми звичаєвого права.

список використанної літератури:

Бойко І.Й. "Держава і право Гетьманщини" Навчальний посібник

"Історія держави і права України" Петро Музиченко

Л.А. Стешенко , Т.М. Шамба "Історія держави та права Росії"

Г.І. Трофанчук "Історія держави та права України"

Вє'ячеслав Іванов "Історія держави та права України"

Страхов М. "Основні риси зовнішньої політики Української козацької держави Богдана Хмельницького" -стаття "Вісник" 2006 р

Лащенко Р. "З історії Українського права" хроніка

Воськресенський Н. А., Законодавчі акти Петра I, М.— Л., 1945.

Захарченко П.П. "Історія держави і права України" - К.: 2004

Исаев И.А. "История государства и права России"

Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. К., 1968.

Ткач А. П. Право України. К-Хмельницький, 1992.