3.4. Попит на гроші і кредитний мультиплікатор

Гроші, як вважається, “товар товарів”, пропонує держава, а попит формується економічними агентами, тобто господарюючими суб’єктами [7, с. 38]. В економічній літературі зазначається, що динаміка грошової пропозиції досить чітко відстежується статистичним обліком [3]. “Однак, попит на гроші не є суто статистичним, а скоріше, аналітичним показником. Визначити, скільки необхідно грошей, який справжній попит на гроші, можливо лише непрямими методами” [7, с. 47—48]. Тому на основі використання кредитного мультиплікатора пропонується розрахунковий метод визначення попиту на гроші.

Кредитний мультиплікатор — це коефіцієнт, який характеризує зв’язок між збільшенням (скороченням) надлишкових резервів банківської системи і сумою нових кредитних грошей, яку вона може створити. Ефект кредитного мультиплікатора ґрунтується на тому, що резерви, втрачені одним комерційним банком, внаслідок кредитування стають набутком іншого й використовуються ним також для кредитування. Отже, кожна грошова одиниця, випущена в обіг одним із комерційних банків, створює кредитні резерви для другого, другий — для третього і т. д. Іншими словами, ефект мультиплікатора виникає тому, що резерви, які втрачають окремі банки, надаючи позики, не втрачає банківська система загалом. Завдяки цьому вона здатна створювати кредитні гроші в розмірах, значно більших за її надлишкові резерви. Але така здатність банківської системи не є безмежною. Вона обмежується, зокрема, необхідністю формування комерційними банками обов’язкових резервів, розмір яких визначається резервною нормою, яка регулюється в законодавчому порядку. Формування обов’язкових резервів робить джерелом кредитування лише надлишкові резерви. Саме тому кредитний мультиплікатор розкриває зв’язок грошоутворюючої здатності банківської системи з її надлишковими резервами. Обов’язкові резерви забезпечують банківській системі певну захищеність (ліквідність) у періоди несприятливої кон’юнктури, дають змогу державі через зміну резервної норми впливати на кредитоспроможність комерційних банків, а отже, регулювати масу грошей в обігу. Тому кредитний мультиплікатор перебуває в обернено пропорційній залежності від резервної норми, тобто являє собою обернену до цієї норми величину. Величина, обернена до будь-якого числа, є часткою від ділення одиниці на це число. Звідси випливає, що кредитний мультиплікатор (М_k) має такий вигляд:

де Р_н –– резервна норма в частках одиниці або у відсотках до загальної суми коштів, залучених банком.

Чим менша норма резервування, тим більше кредитних грошей і навпаки. Отже маємо:

Попит на гроші (максимальне збільшення грошей на поточних рахунках)

=

Надлишкові резерви (депозити)

·

Кредитний мультиплікатор

.

Обчислимо попит на гроші, скориставшись даними табл.3.4.

Таблиця 3.4

Монетарні показники діяльності банківської системи України

Показник	1996 р.	1999 р.
Норма обов’язкового резервування коштів НБУ, %	15	17
Депозити, млн грн.	5324	10 524
Грошова база, млн грн	4 882	11 988
Грошовий мультиплікатор, разів	1,92	1,84
Кредитний мультиплікатор, разів	6,66	5,88

Надлишкові резерви (депозити) становили:

• 1996 рік –– 5 324 · (1 – 0,15) = 4 525 млн грн;

• 1999 рік –– 10 524 · (1 – 0,17) = 8 735 млн грн.

Кредитний мультиплікатор за відповідні періоди був такий:

(раза), (раза).

Отже, кожна гривня резервів створювала, наприклад, у 1999 р. 5,88 нових гривень для надання кредиту.

Попит на гроші (на кредит), що дорівнює добутку надлишкових резервів на М_К, становив:

• 1996 рік –– 4 525 · 6,66 = 30 136,5 (млн грн);

• 1999 рік –– 8 735 · 5,88 = 51 361,8 (млн грн).

Кредит є засобом міжгалузевого і міжрегіонального перерозподілу грошового капіталу. За умови ринкової економіки кредитна політика спрямована або на стимулювання кредиту (кредитна експансія), або на його стримування (кредитна рестрикція). Інструментом регулювання ринку позичкового капіталу є рівень відсоткових ставок. Розрізняють в обліку такі види кредитів: комерційний, банківський, споживчий, ломбардний, іпотечний, державний і міжнародний. За користувачами розрізняють: а) підприємства (кредитування поточної та інвестиційної діяльності); б) приватні особи (кредитування житлового будівництва, власників кредитних карток, надання персональних кредитів) та ін.

Капітал позичковий — тимчасово вільні грошові кошти, які віддаються для кредитування і приносять власникові дохід у формі відсотка. Формою руху позичкового капіталу є кредит, який надається за умови повернення, терміновості та платності. Класична економічна теорія як основне джерело позичкового капіталу розглядає домашні господарства, що пропонують підприємцям свої тимчасово вільні грошові кошти. Домогосподарства — це суб’єкти пропозиції позичкового капіталу, а підприємці — суб’єкти попиту на позичковий капітал. Таким чином, попит і пропозиція зосереджені на особливому ринку — ринку позичкових капіталів.

Попит на гроші зумовлюється двома головними факторами. Перший — потреба в грошах для ведення господарської діяльності, розрахунків населення за товари і послуги — так званий попит на гроші для угод. Він завжди прямо пропорційний до номінального ВНП і обернено пропорційний до кількості оборотів грошової одиниці (О) за рік: ВНП/ О. Отже, на цей різновид попиту впливають зміна обсягів виробництва й цін, швидкість обігу грошей. Другий фактор — намагання населення, підприємств тримати набуті активи у формі цінних паперів (облігацій, акцій, сертифікатів тощо) або у формі грошей. Ці намагання породжують попит на гроші власників активів, розмір якого залежить від переважної форми тримання активів. Зберігання активів у формі цінних паперів, довгострокових вкладів забезпечує їх власникові доходи у формі відсотка. Але власник втрачає свободу маневру, можливість у будь-який час купити потрібний товар, одержати необхідну послугу, уникнути непередбачених ускладнень тощо через зниження рівня ліквідності активів.

Зберігання активів у формі грошей забезпечує вищий рівень ліквідності, але власник активів позбавлений можливості отримувати відсоток або цей відсоток істотно зменшується. Таким чином, він зазнає прямих матеріальних втрат від тримання активів у високоліквідній формі. Зі зростанням цих втрат прагнення людей заощаджувати гроші зменшується. І, навпаки, якщо через зниження відсотка втрати від володіння грошима стануть незначними, люди все більше прагнутимуть до заощадження у грошовій формі, і попит на гроші підвищиться. Отже: 1) попит на гроші перебуває в обернено пропорційній залежності від рівня відсотка; 2) купівля цінних паперів — це можливість отримати відсоток; 3) купівля грошей — це купівля високої ліквідності, і платою за цю купівлю є втрата відсотка. Показуючи, чого варте придбання високої ліквідності, відсоток, таким чином, є ціною грошей на грошовому ринку, яку не слід ототожнювати з ціною грошей як еквівалента обміну і засобу платежу. Перша — це ціна втрат у разі зберігання заощаджень у грошах, або ціна кредиту. Друга — справжня ціна грошей, що визначається їхньою купівельною спроможністю.