Часть I-II. М.: Знание, 1993.

19. Основы политической науки.- М.: Знание, 1991.

20. Основы политологии / под редакцией Боднара А.. – К.: 1991.

21. Панарин А.С. Введение в политологию.- М.: 1994.

22. Панарин А.С. Политология: Учебное пособие для вузов.- М.,1998.

23. Піча В.М., Левківський К.М., Хома Н.М. Політологія: Навч. посібник для

студентів.- К.: Каравела, Львів, Новий Світ 2000.- 2002.- 176 с.

24. Потульницький В. А. Теорія української політології. Курс лекцій. – К.: Либідь:

1993.

25. Политология: Учеб. пос. для вузов./ Науч. редактор А.А.Радугин.-2-е изд.,

перераб.и дополн.- М.: Центр, 2001.- 336 с.

26. Політологія. Кінець Х1Х – перша половина ХХ ст. Хрестоматія. За ред.

О.І.Семківа. - Львів: Світ,1996.- 800 с.

27. Політологія. Курс лекцій. Навч. посібник./ І. С. Дзюбко, В. Ф. Панібудьласка.

– К.: Вища школа, 1993.

28. Політологія: підручник /І.С.Дзюбко, К.М.Левківський/ За заг. ред.

К.М.Левківського.- К.: Вища школа, 2003.- 415 с.

29. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці. Навч. посіб.-довідник

для студентів.Уклали: В.М. Піча, Н.М. Хома - К.: Каравела, Львів, Новий світ

2000.- 2001.- 320 с.

30. Политология. Словарь терминов и определений.- К.: Тандем,1999.

31. Політологія посткомунізму. Політичний аналіз посткомуністичних суспільств.-

К.: Політична думка, 1995.

32. Политология. Энциклопедический словарь.- М.: Московский Коммерческий

Университет, 1993.

33. Політологія. Підручник/ За ред. М.М. Вегеша -3-те вид.-К.:Знання, 2008-384 с.

34. Политология – студенту. Под ред. Ануфриева Е.А. - М.,1992.

35. Політологія. Навч. посібник для вузів/ Упоряд.та ред.М.Сазонова.- Х.: Фоліо.-

1998.-738 с.

36. Политология. Учебное пособие. Под ред С.А.Матвеева.- Х..: «Одиссей», 2002.-

336 с.

37. Політологія у запитаннях і відповідях. Навч. пос. І.В.Оніщенко, Д.Т.Дзюбко

/За заг. Ред.К.М.Левківського.-К.:Вища школа, 2003.- 263 с.

38. Политология. Учеб. для вузов/ С.В.Решетников, П.П.Денисюк/ Под ред.

С.В.Решетникова.- М.:ТетраСистемс, 2000.- 448 с.

39. Політологія /Ф.М. Кирилюк, М.І.Обушний, М.І.Хилько та ін.: За ред.. Ф.М.

Кирилюка-К.: Здоров’я, 2004.-776 с.

40. Політологія. Підручник для студентів вищ.навч.з акл./ За ред. О.П.Горбатенка.-

К.:Видавничий центр «Академія», 2003.-528 с.

41. Політологія. Підручник/ Юрій М.Ф.- К.: Дакор, 2006.- 416 с.

42. Політологія. Підручник./ за ред.. Панова М.І.- 2-ге вид. перероб.і допов.- К.:Вид .

Дім «Ін-Юре», 2006.- 519 с.

43. Пугачёв В.П., Соловьёва А.Н. Введение в политологию.- Учеб. пособие.- М.,1999.

44. Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики.-К.: Тандем,1996.- 192 с.

45. Сергієнко Д. С. Політологія сьогодні і завтра.- К.: 1991.

46. Скиба В.Й. Вступ до політології. Екскурс в історію правничо- політичної думки.-

К.: Основи,1996.-717 с.

47. Соловьёв А.И. Политология: политическая теория, политические технологии.

Учебник для студентов вузов.- М., 2001.-559 с.

48. Хартанович К. В., Андреев С. С. Введение в политическую науку. – М.: 1992.

49. Унпелев А.Г. Политология: власть, демократия, личность: Учеб. пособие.- М.,1994.

50. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник - К.:

Либідь, 2002.- 576 с.

Додаткова література з дисципліни

1. Гальчинський А.С. Становлення суспільства постформаційної цивілізації: Навч.

пос. – К.: Вища школа, 1993.

2. Горань О.В. Убити дракона. / З історіі Руху та нових партій України. – К.: Либідь,

1993.

3. Горський В.С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі.- К.: Украіна,

1993.

4. Грачев М.Н. Политическая система общества. М.,1997.

5. Етнос і соціум ./ За ред. Б.Попова. – К.: Наукова думка, 1993.

6. Колпачков А. Проблеми змін в політичній системі України: політико-правовий

вимір// Право України, 2003, № 4.

7. Крестовская Н.Н., Цвиркун А.Ф. История политических и правовых учений: Курс

лекций.-Х.: «Одиссей», 2002.- 448 с.

8. Любивый Я.В. Современое массовое сознание: динамика и тенденция развития. –

К.: Наукова думка, 1993.

9. Макаренко В.П. Главные идеологии современности.- Ростов н/Д: изд-во«Феникс».-

2000.- 480 с.

10. Молодёжь Украины: Ожидания, ориентации, поведение.- К.: Наукова думка,1993.

11. Основи демократії: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закл./ Авт.кол.:

М.Бессонова, О.Бірюков, С.Бондарук і ін. За ред. А. Колодій.- К.: Вид-во «Ай Бі»,-

2002.- 684 с.

12. Пал Леслі А. Аналіз державної політики / Пер.з англ..Іван Дзюба. - К.: Основи,

1999.

13.Семигин Г.Ю. Политическая энциклопедия./В 2-х тт.- М.,2000.

14.Сиренко В.Ф. Интересы-власть-управление/ АН УССР.: Отв.ред. В.В.Цветков.- К.:

Наукова думка, 1991.- 156 с.

15.Социальные отношения: проблемы и перспективы развития / под ред. Н.Мокляка /.

– К.: Наукова думка, 1993.

16.Социологический справочник / Под общ. ред.В. Воловича /.-К.: Политиздат

Украины, 1990.

17.Самостійна Украіна: Збірник програм украінських політичних партій початку ХХ

ст. -Тернопіль, 1991.

18. І Н Т Е Р Н Е Т-САЙТИ:

1) www.politolog.ru 9) www.studentdream.narod.ru

2) www.philosofs.com.ru 10) www.bankreferatov.ru

3) www.ideologia.ua 11) www.politdumka. kiev.ua

4) http:// president.com.ua 12) www.allreferats.ru

5) http:// pomarancha.info/

6) www.edinenie.kiev.ua

7) www.podrobnosti.com.ua

8) www.polit.com.ua

Тема 1. Політика і політологія.

1. Політика як інструмент оптимізації управління соціальними процесами.

2. Політологія як наука про політику.

Предмет, методи політичних досліджень.

3. Функції. Основні категорії. Структура курсу.

Політика - це спосіб організації соціального життя, що базується на інтеграції різноманітних інтересів на основі спільного інтересу. Це організаційна і регулятивно – контрольна сфера суспільства, головна в системі інших сфер, таких як економічна, ідеологічна, правова, культурна, релігійна.

Це рух соціальних груп, співтовариств, які намагаються здійснити свої інтереси в загальній формі, тобто у формі, що має примусову силу для всього суспільства.

Політологія – це галузь знання, наука і навчальна дисципліна.

Предметом політології як науки є дослідження тенденцій і законів функціонування і розвитку політичного життя соціальних співтовариств, які відбивають реальний процес включення їх у діяльність по реалізації політичної влади і політичних інтересів.

Об'єктом політології виступає політична сфера суспільства з усіма явищами і процесами, які в ній відбуваються.

Методи політичних досліджень.

Серед основних методів варто виділити насамперед такі як: діалектика (а саме, її закони), системного, логічного, історичного, порівняльного (компаративна політологія) аналізу. У прикладній політології застосовуються методи конкретних соціологічних досліджень, комп'ютеризація всіх процесів збору і обробки інформації.

Застосовується також ситуативний метод.

Політології властиві такі функції:

• теоретико-пізнавальна,

• методологічна,

• світоглядна,

• прикладна,

• прогностична (І.С.Дзюбко).

Головними категоріями політології є: політика, влада, держава, демократія, політична система, політичний процес, політичні агрегації, політичні установи і ін.

Структура дисципліни. На сучасному етапі в політології виокремлюють п'ять головних розділів:

1. загальна теорія політики;

2. теорія політичних систем та їх елементів;

3. теорія міжнародних відносин;

4. теорія соціального управління;

5. політичні ідеології.

Тема 2. Історія світової політичної думки і становлення сучасної

політології.

1. Виникнення політичних ідей у Стародавньому Сході.

2. Розвиток політичної думки в Стародавній Греції і Стародавньому Римі.

3. Політичні відношення у суспільній свідомості Середньовіччя, Ренесансу

(Відродження) і Модерну (Нового часу).

4. Сучасні політичні теорії.

Давньоєгипетська політична думка представлена іменами Іпувера, Синухета, Неферті, ”Повчанням геракліопольского царя своєму синові”, і т.ін.

Яскравим представником політико-правової думки Прадавнього Вавілону вважається цар Хамурапі, зокрема його звід законів.

Давньокитайська політична думка – це, насамперед, вчення Лао-Цзи, Мо-Цзи, фацзя, Хань-Фея, Конфуція, Шан Яня та ін.

Лао-цзи (В 1-У ст. до н.е.) у книзі “ Дао-Де цзинь критикував ідею про божественне походження царської влади.

Мо - цзи вважав, верховна влада належить народу, який обирає правителів і контролює їхню діяльність.

Фацзя – напрямок групи вчених і їх учнів. Представники вважали, що організація державного правління повинна базуватися не на традиції, а на єдиних законах. Одним з яскравих представників цієї школи був Шан Ян.

Хань-Фей (ок.280-230 рр. до н.е.) вважав, що в політиці треба проявляти жорстокість, особливо до бідних верств населення.

Давньоіндійська політична думка представлена “Законами Ману”, Артхашастрою і ін. джерелами.

У Стародавній Персії, де поширювалося вчення Заратустри, суспільний процес розглядався як боротьба двох протилежних сил: Добра і Зла.

Стародавня Греція.

Початок вивченню політичних процесів і явищ поклали мандрівні вчителі – софісти (Антіфон, Лікофрон, Каліклес, Піфагор, Протагор, Продік і ін.).

Платон (427-397 г. до н.е.) – «Держава», «Політик», ”Закони”.

Платону належить авторство однієї з перших моделей ідеальної держави, структура якої відповідає дуалізму людини: тіло підкоряється душі, земне - неземному.

Арістотель (384 – 322 до н.е.) “ Про державу”, «Політика», «Афінська Політейя».

Держава, за Арістотелем, - це конгломерат багатьох одиниць, інтегрально пов'язаних у структурі поліса.

Прадавній Рим.

Полібій відстоював Римську державу, яку вважав ідеальною моделлю.

Полібій також є автором циклічності форм держави.

Тіт Лукрецій Кар (“ Про природу речей ”- 1ст. до н.е.), розбудовував ідею договірної основи держави.

Марк Тулій Цицерон (“ Про республіку”, “ Про закон”, ”Діалоги” - 60-рр. н.е.).

Значний внесок у розвиток політичної думки внесли Сенека, Гай Транквіл Светоній («Про життя 12 цесарів»).

Велике значення має звід законів «12 –ти таблиць».

Певні політичні ідеї мало також раннє християнство.

Середньовіччя характеризується поширенням християнства і затвердженням церкви, її спробою контролювати всі сфери діяльності суспільства.

З 1У по У1 ст. політичну думку представляли : Амбросій Медіоланський, Св. Августин, Св. Григорій.

Також політичну думку епохи Середньовіччя презентували

Амбросій Медіоланський (др. пол.1У ст Учень Амбросія Св. Августин – поч.

У ст.- (“De civitate Dei” -“ Про град Божий”) ,Св. Григорій, Йоркські трактати (близько 1100 р.), Манегольд з Лаутенбаха (1Х ст.), Іоан Солсберійський («Полікрат»-1159 (1153) г.), Фома Аквінський (1225 - 1274 рр.- «Про правління володарів», «Коментарі до «Політики» Арістотеля») Данте Аліг’ері (1265 – 1321, Іоан Паризький (Х1У ст.), Марсилій Падуанський (“Defensor pacis” - «Захисник миру»- Х1У ст.) Віл’ям Окам.

Сумарним вираженням політичних теорій перших років ХУ1 ст. на рубежі Середньовіччя і епохи Ренесансу став Ніколо Макіавеллі (1469-1527) («Государ», «Історія Флоренції»), який першим порушив питання про зміст політики як сфери діяльності, про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в політиці.

Апологетом сильної централізованої держави -монархії, непорушності приватної власності виступає Жан Боден – (Bodin-“Шість книг про державу”- 1576). Йоханес Альтузій (ХУ1ст.) Річард Гукер.

Томас Гоббс (1588-1679) в “Левіафані” (1651) робить висновок, що монархія –найпостійніший і найорганізованіший тип правління.

Зароджується утопічний соціалізм із готовими моделями майбутніх суспільств – Томас Мор (“Утопія”), Томаззо Кампанелла (“Місто Сонця”) та ін.

Джон Локк (1632–1704) (“Два трактати про управління державою”) аналізував англійське суспільство і революцію ХУ11 ст.

Виходив з того, що в суспільстві існує моральний лад (невід'ємні права і свободи), заснований на 3-х головних правах: на життя, свободу, власність.

Девід Юм (Хьюм) (1711 - 1776 рр. – «Трактакт про людську природу», «Моральні і політичні нариси»), а також Берк вважали родину першоосновою суспільства і держави.

Берк, як засновник політичного консерватизму, дав класичне визначення партії.

Ш.-Л. Монтеск'є ( 1689-1755) у роботі «Про дух законів» сформулював принцип розподілу влади.

Джеремі Бентам (ХУ111 ст. «Нариси про управління»,- 1776 р., «Вступ до принципів моралі і законодавства» - 1780 р.) вірив у загальне виборче право освічених виборців.

Учень Бентама Джон Стюарт Міль (« Про свободу», -1859 р., «Представницька форма правління») – доводив етичну цінність свободи; розробляв ідею психологічної природи суспільства.

Герберт Спенсер (1820-1903) - трактував державу як акціонерне товариство, а процеси, які відбуваються в суспільстві, порівнював із процесами в організмі людини.

Шарль Алексіс Анрі де Токвіль (1805-1859) (“Демократія в Америці”, ”Старий порядок і революція”) бачив неминучість демократичного вибору для Європи, але бачив і небезпеку для свободи особи, яку несла із собою демократія.

К.Маркс і Ф.Енгельс (Х1Х ст.) на основі економічного аналізу капіталізму доводили його внутрішню суперечливість. Виходячи із цього, сформулювали теорії діалектичного матеріалізму, економічного детермінізму, класової боротьби.

Сучасні політичні теорії Заходу.

Макс Вебер (1864-1920) у роботі “Три чисті типи панування”, висунув теорію трьох чистих (універсальних) типів панування, теорію плебісцитарної демократії, раціональної бюрократії і ряд ін.

Однієї з ранніх класичних теорій еліт стала теорія Вільфредо Парето і Гаетано Моска (Італія).

Групова теорія політики (А. Бентлі, Д.Трумен, Реймон Арон).

Основою теорії є поняття інтересу, яке наближено до ідеї плюралізму інтересів.

Теорія інформаційного суспільства.

Інформація формує суспільну думку, впливає на результати виборів, має здатність маніпулювати масами людей і, таким чином, формуючи пріоритети політики, володіє ситуацією в усьому світі.

Теорія масового суспільства. (Х.Ортега-І-Гассет “Повстання мас”, Корнхаузер).

Масове суспільство розглядається як фатальне слідство індустріалізації і урбанізації, інформатизації, які відірвали суспільство від “передіндустріальних структур”, порушили “проміжні відносини” (громада, цех).

Олвін Тофлер (Трилогія «Футурошок», «Третя хвиля») в теорії «зсуву влади» - («Power Shift»-1990) доводить, що історія цивілізації пройшла етапи аграрної, промислової та технологічної революцій.

Теорії мотивів участі особистості в політиці (Г.Лассуел) та соціально-політичних конфліктів (Л’юіс Козер («Функція соціального конфлікту»),

Ральф Дарендорф, Кеннет Боулдінг («Конфлікт і захист») аналізували поведінку особистості в політичних процесах та природу політичних конфліктів і їх використання в управлінні.

Рекомендована тематика доповідей:

1. Західноєвропейська політична думка Середньовіччя.

2. Політичні вчення епохи Відродження.

3. Держава як узгоджене правове спілкування у політико-правовій концепції

Цицерона.

4. Теорія суспільного договору

5. Теорія поділу влади.

6. М. Ве­бер як класик західної політології.

7. Сучасні теорії соціально-політичних конфліктів.

Тема 3. Українська політична думка: історія та сучасність.

План

1.Українська політична думка від часів Київської Русі до Х1Х ст.

2.Становлення української політичної науки.

3.Основні напрямки розвитку української політології.

4. Сучасна українська політологія: головна проблематика досліджень

Перші історико-політичні пам’ятки писемності “Слово про закон і благодать” київського митрополита Іларіона, літопис Нестора “Повість временних літ” про ідеї об’єднання князівств.

Суспільно-політичні ідеї в “Руській Правді” Ярослава. Розвиток політичної думки в “Слові о полку Ігоревім”. Політична програма Володимира Мономаха. “Повчання Володимира Мономаха”. Моральний ідеал, Етичні основи князівської влади і їх втілення.

Українська політична думка козацько-гетьманської доби (друга половина ХVІІ—ХVІІІ ст.). Ідеї волі та демократії в політичному житті козацтва. Проект демократичної конституції України Пилипа Орлика (“Конституція прав і свобод Запорізького війська”). Обмеження влади гетьмана Генеральною Радою. Структура держави згідно з Конституцією Пилипа Орлика.

Етапи розвитку української політології :

1.дореволюційний;

2.межвоєнний;

3.післявоєнний;

4.”Перебудівний»;

5. Сучасний.

Напрямки розвитку української політології:

1. Ліберально-демократичний;

2. Консервативний;

3. Національно-державницький (-демократичний).

Ліберально – демократичний напрямок представлений іменами діячів Кирило-

Мефодієвського братства та видатними діячами Х1Х - початку ХХ ст.

Консервативний напрямок репрезентують В.Липинський, В. Кучабський, С. Томашивський та ряд інших.

Концепцію національної держави вчені національно-державницького напрямку будували у формі внутрішньої єдності народів (Дністрянський), федерації земель або Балтійсько-Чорноморської федерації (С.Рудницький).

Сучасна політична думка в Україні детермінується особливостями перехідного етапу від тоталітаризму до свободи і демократії.

Рекомендована тематика доповідей:

1. Політична думка Київської Русі.

2. Українська політична думка козацько-гетьманської доби (друга половина XVI –

кінець XVIII ст.).

3. Зародження українського лібералізму.

4. Національно-політична док­трина М. Грушевського.

5. В. Винниченко про державну організацію і відродження української нації.

6. Українська політична думка 40-90-х років XX ст., початку ХХІ ст.

Тема 4. Політичне життя суспільства.

1. Політична влада: категорія, джерела і риси.

2. Структура і функції політичної влади.

3. Сучасні концепції політичної влади.

4. Стандарти демократії.

5. Сучасні теорії демократії.

Політична влада – це одна з найважливіших і найбільш прадавніх проблем політичного знання.

Влада є засобом здійснення політики. Тому правильним буде вважати, що політика і влада пов'язані колоподібною причинно-наслідковою залежністю.

Політична влада – це така форма організації суспільних відносин, яка за певних умов дозволяє одному соціальному елементу впливати на поведінку іншого. В Конституціях більшості держав єдиним джерелом політичної влади в країні визнається народ.

Категорії «влада» і «політична влада» відрізняються.

Існують універсальні риси влади :

1. моноцентричність;

2. публічність;

3.всеохоплення (тотальний характер);

4. ієрархічність;

5. асиметричність;

6. конфліктність та ряд ін.

Відомий російський філософ І.Ільїн сформулював шість аксіом державної влади:

1. Перша аксіома влади говорить, що державна влада не може належати нікому крім правового повноваження;

2. Друга аксіома влади стверджує, що державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути єдина;

3. Третя аксіома влади стверджує, що державна влада повинна здійснюватися кращими людьми, які задовольняють етичному і політичному цензу;

4. Четверта аксіома влади стверджує, що політична програма може містити в собі тільки такі заходи, які переслідують спільний інтерес;

5. П'ята аксіома влади стверджує, що програма влади може містити в собі тільки здійсненні заходи або форми;

6. Шоста аксіома влади говорить, що державна влада принципово зв'язана розподільчою справедливістю, але вона має право і обов'язок відступати від неї тоді і тільки тоді, коли це вимагає підтримка національно-духовного і державного буття народу.

Влада існує й функціонує не тільки в різних сферах суспільства, але й на трьох рівнях його соціальної структури.

Усі ці рівні можуть залежно від типу суспільства, державної формації і т.ін. поділятися на дві форми :

1.легальні, 2.нелегалізовані

Структуру політичної влади становлять :

• об'єкт;

• суб'єкт;

• рівні влади;

• форми влади та ін.

Функції політичної влади :

1. формування політичної системи суспільства;

2.організація його політичного життя, політичних відносин;

3.управління справами суспільства й держави;

4.керівництво органами влади і політичними й неполітичними процесами та ін.

До ресурсів політичної влади належать:

а. Економічні;

б. Соціальні;

в. Культурно-інформаційні та ін.

Сучасні концепції влади.