5.Методи та форми активізації навчального процесу

Науково-методичний аспект активізації навчально-пізнавальної діяльності студентів передбачає розроблення варіативних методичних систем навчання, що охоплюють побудову і технологічне забезпечення мотивацій, добору змісту, методів, прийомів, організованих форм раціонального поєднання викладання педагога і самонавчання студента, підготовку систем диференційованих вправ, зокрема професійно значущих для майбутнього спеціаліста, визначення орієнтирів навчально-пізнавальної діяльності.

Багатьма дослідженнями в галузі педагогіки доведено, що тільки активний навчальний процес є базовою основою формування висококваліфікованих спеціалістів. Дидактичними формами, що найбільше сприяють активізації навчального процесу, є ігрові форми – ігрове проектування, навчальна гра. Крім того, досить високо активність студентів може бути реалізована (при вмілій організації) за індивідуально-самостійною навчальною діяльністю. Кожну з форм навчання можна зробити досить активною, якщо викладач розглядає організацію навчального процесу з точки зору принципів стимулювання активності студентів і бінарності (участі у процесі навчання двох сторін – викладача і студента). Вважається, якщо 50% часу на заняттях студент проводить активну навчально-творчу діяльність, тобто виконує індивідуальну роботу, то таку форму навчання можна вважати активною.

Активізацію навчально-пізнавальної діяльності студентів слід розуміти як мобілізацію за допомогою спеціальних засобів їхніх інтелектуальних, морально-вольових та фізичних зусиль на досягнення конкретних цілей навчання, розвитку й виховання.

Внутрішнім стимулом навчально-пізнавальної активності є пізнавальні потреби, мотиви, інтереси студентів.

З поняттям активізації навчальної діяльності межує поняття інтенсифікації навчання як пошук можливостей передачі студентам дедалі більшого обсягу інформації при незмінній тривалості навчання. Інтенсифікація навчання передбачає пошук шляхів, які дали б можливість підвищити темп навчання, не змінюючи вимог до якості знань і способів діяльності. Розв’язання цього завдання потребує впровадження ефективніших науково - обґрунтованих засобів, форм і методів керівництва навчально-пізнавальною діяльністю, що мобілізують мислення і творчі здібності особистості студента.

Проблеми активізації та інтенсифікації навчально-виховного процесу можуть розв’язуватися внаслідок забезпечення адекватності цілей, форм, методів і засобів навчання його змістові, інтенсифікації навчальної діяльності кожного студента та інтенсифікації взаємодії викладача зі студентами і студентів між собою у навчальному процесі.

Головними психічними процесами, що беруть участь у сприйманні інформації, є відчуття, сприйняття, уявлення й мислення. Методи активізації навчання дають можливість істотно підвищити його ефективність. Наприклад, використання методів проблемного навчання зумовлює підвищення інтересу до предмета від 33% при звичайній методиці навчання до 80% при навчанні проблемному.

Емоції в активізації навчання можуть відігравати як позитивну, так і негативну роль. Позитивні емоції істотно впливають на стан розумової і фізичної діяльності. Піднесення, ентузіазм дають людині змогу досягти результатів, яких чіткий розрахунок не здатен передбачити.

Наочність у навчанні виконує функції джерела інформації, пов’язана із узагальненням фактів і є засобом ілюстрації інформації (зокрема, засобом підтвердження дедуктивних висновків), виступає як опертя при усвідомленні явищ, предметів, понять. Якщо правильно використовувати наочність, то вона стає засобом активізації навчальної діяльності.

З позиції активізації навчання психологи і дидактик виокремлюють три типи мислення : активне, самостійне і творче, тому прагнучи активізувати навальну діяльність студентів, слід передбачити шляхи організації цих типів мислення.

Активність студента має філософський, біологічний, соціологічний і психолого-педагогічний аспекти. У психолого-педагогічній літературі щодо активності суб’єкта в навчальному процесі найчастіше вказується наступні ознаки активності,: „напруження розумових сил”, „вияв ініціативи, інтересу”, „здатність змінювати навколишню дійсність відповідно до власних потреб, поглядів, цілей” тощо.

У дидактиці активність розглядається як риса особистості. Активність студента у навчанні – вольова дія, діяльнісний стан, що характеризує посилену пізнавальну діяльність особистості. Активному студентові властивий вияв різнобічного глибокого інтересу до знань, навчального завдання, докладання зусиль, напруженість уваги, розумових і фізичних сил для досягнення поставленої мети.

Активність і самостійність студента – поняття неідентичні, хоч і тісно взаємопов’язані та доповнюють одно одного. Самостійність як систематична робота над матеріалом на заняттях і в поза лекційний час сприяє зростанню активності, а вияв активності спрямовує особистість до самостійної роботи. Розрізняють зовнішню, внутрішню (розумову), виконавську і творчу активність.

Творча активність – найвищий рівень активності. Вона полягає у прагненні студента проникнути в сутність речей, явищ, що вивчаються, прагненні до застосування нових прийомів подолання труднощів, здатності вносити елементи новизни у способи виконання навчальних завдань. Творча активність збуджує позитивний емоційний стан піднесення, радості від проникнення у сутність явищ, відкриття нового.

Головним завданням дидактики вищої школи є активізація не лише пізнавальної діяльності студентів окремими способами чи прийомами (розповідь про цікаві випадки з життя вчених, історії наукових відкриттів, порушення різних питань тощо), а й усього процесу, виявлення системи методів, способів, прийомів, організаційних форм і засобів, що сприяють підвищенню активності студентів у процесі пізнання. При цьому величезну роль відіграє увага, що забезпечує повне яскраве сприймання й розуміння того , що вивчається. Увага залежить від багатьох чинників: пізнавальних інтересів студентів, їхніх потреб, волі, характеру тощо.

До психолого-педагогічних умов активізації пізнавальної діяльності студентів належить:

• Забезпечення єдності цілей процесу навчання – освітньої, розвивальної, виховної;

• педагогічно доцільне використання принципів дидактики вищої школи;

• забезпечення емоційності навчання і створення сприятливої атмосфери;

• динамічність, різноманітність методів, прийомів, форм ы засобів викладання та учення, спрямованість їх на розвиток активної дослідницької діяльності студентів, пріоритетність методів форм активного навчання;

• орієнтація студентів на систематичну роботу, забезпечення регулярності та ефективності контролю й оцінювання успішності студентів;

• комплексне, педагогічно доцільне використання технічних засобів навчання і сучасних інформаційних технологій;

• використання системи психологічних і педагогічних стимулів активної навчальної діяльності.

Щодо останньої умови, то стимул слід розуміти як своєрідний поштовх, який спонукає людей до посилення діяльності, інтелектуальних, творчих зусиль і можливостей. Стимули бувають зовнішні і внутрішні. До зовнішніх належать адміністративні заходи деканату, кафедри, викладачів, студентської групи (заохочення, покарання), до внутрішніх – такі, що мобілізують вольові, розумові процеси особистості. Створювати їх значно важче, ніж зовнішні.

Методи навчання – це система способів, прийомів, засобів, послідовних дій викладача і студентів на заняттях, спрямована на досягнення навальних, дидактичних і виховних цілей і завдань, тобто оволодіння знаннями, уміннями, навичками і досвідом виховання.

У дидактиці розрізняють загальні і спеціальні методи навчання. Загальні методи (розповідь, лекція, ілюстрація, бесіда) застосовують при вивченні різних дисциплін. Спеціальні методи залежать від специфіки вивчення дисципліни. Це методи різноманітних досліджень пошукового змісту.

Залежно від джерел одержання знань методи навчання поділяються на словесні (інформаційні), наочні і практичні. Словесні методи розділяють на монологічні (пояснення, лекція, інструкція) та діалогічні (бесіда, семінар, диспут, дискусія). Наочні методи навчання включають ілюстрації (плакат, діапозитив); демонстрацію (відеофільм, мультимедійний файл); спостереження (технологія, операція). До практичних методів відноситься самостійна робота, моделювання, виконання розрахункових завдань.

Проблемно-пошуковими методами є: дійові (рішення задач, побудова графіків); евристичні (бесіда, обговорення, дискусія); пошуковий (курсове проектування); дослідницькі (наукова праця, дипломне проектування); методи проблемного викладу навчального матеріалу.

Логічні методи включають індуктивний (від часткового до загального); дедуктивний (від загального до часткового); аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування.

Відомо, що для того щоб навчальний матеріал краще засвоювався, необхідно викликати інтерес до нього з боку студентів, а також реалізувати систему заохочення їх навчальної діяльності. Основними способами і прийомами мотивації навчання є висока педагогічна май стерніть (професіоналізм, емоційність, красномовство), авторитет викладача, використання наочних засобів, об’єктивність оцінок, застосування рейтингової форми контролю тощо. Крім того, навчання може мотивуватися за допомогою ігрових форм і методів навчання.

Методи формування інтересу до навчання поділяють на методи інтелектуальної колективної діяльності й імітаційні. Основою методів інтелектуальної колективної діяльності є наявність колективної думки, пізнавальної суперечки при високій активності студентів. До них відносяться обговорення, дискусії, конкурси, метод „мозкової атаки”. Імітаційні методи навчання пов’язані з імітацією визначеного процесу, явища, системи управління.

До імітаційних індивідуальних методів відносяться імітаційні вправи, аналіз виробничих ситуацій, метод тренажу та ін. Імітаційні колективні методи включають розподіл ролей, ігрове проектування, ділові ігри. Імітаційні методи найбільш активні. Вони сприяють формуванню професійних, організаційних і управлінських умінь.

Основні етапи організації імітаційних методів: постановка проблеми, мети і завдань; розподілення ролей і визначення функцій різних посадових осіб; розмежування інтересів учасників; обговорення проблеми (самостійні рішення й аналіз можливостей перешкод); визначення переможців, стимулювання і підведення підсумків.

Метод розподілу ролей дає можливість набути професійні навички й уміння. Він найбільш ефективний при вирішенні проблем, не зорієнтованих на який-небудь один критерій. Ігрове проектування – це об’єднання аналізу конкретної ситуації з розподілом ролей.

Залежно від поставлених цілей і завдань, місця й умов проведення навчального процесу імітаційні моделі можна класифікувати на операційно-рольові і навчально (ділові). Операційно-рольова гра – форма створення предметного і соціального середовища професійної діяльності, моделювання систем відносин, характеристик для визначеного виду практичної роботи.

За допомогою навчальних (ділових) ігор можна змоделювати адекватні умови для придбання навичок фахівця. При цьому має колективний характер. Під час ділових ігор студенту пропонується виконувати дії, що є основою його професійної діяльності. Відмінність полягає в тому, що результати прийнятих ним рішень відбиваються на моделі, а не в реальній ситуації. Це дає можливість не боятися негативних результатів прийнятих рішень, кілька разів повторювати визначені дії для закріплення навичок їх виконання.

За допомогою проблемно-орієнтованих (методологічних) ігор визначаються складні проблеми і шляхи їх вирішення в різних сферах. Вони потребують більше часу і можуть бути рекомендовані як метод підвищення кваліфікації.

Атестаційні ділові ігри використовують при атестації кадрів, для визначення їх компетентності. У ході такої гри керівник визначає помилки контрольних гравців і пропонує способи удосконалення фахових здібностей.

Навчальні рольові ігри розвивають аналітичні здібності, сприяють прийняттю правильних рішень у різних соціально-психологічних і виробничих ситуаціях. Ці ігри необхідно використовувати для зменшення періоду адаптації молодих фахівців, закріплення в них відповідних навичок і умінь.

Навчальні педагогічні ігри використовуються для вибору оптимальних рішень, що навчають методам і приймам діяльності в реальних умовах. Ця гра потребує від учасників знань не тільки конкретної теми, а й основ педагогіки і психології. У формі таких ігор можна проводити самостійну роботу студентів, практичні і семінарські заняття, на яких можна виносити матеріал довільного змісту, уже викладений у лекційному курсі, але який потребує повторення, деталізації і творчого осмислення.