3.1 Вплив засобів масової інформації на громадську думку під час війни в Іраці 2003 року.

Ще на початку ХХ століття німецький філософ Шпенглер передбачав сильне зростання ролі інформації в житті суспільства. У своїй роботі “Сутінки Європи” він писав: “Найближчим часом три або чотири світові газети будуть скеровувати думки провінційних газет і за допомогою їх - “волю народу”.

У загальному вигляді поняття “громадська думка” означає сукупність поглядів індивідів на певну проблему. Громадська думка не є чимось сталим, вона може змінюватися під впливом багатьох факторів. Одним із таких факторів є засоби масової інформації, які ще називають “четвертою владою” у суспільстві. ЗМІ нерідко зачіпають найболючіші життєві проблеми, звертаючи на них увагу громадськості, формуючи громадську думку та лінію поведінки окремих груп населення. Вже давно доведено на практиці, що люди сприймають оточуюче соціальне середовище, спираючись на прочитане, почуте по радіо або побачене по телебаченню, особливо не турбуючись про те, щоб заглибитися в проблему і самостійно перевірити факти та правдивість інформації, що надходить по каналах засобів масової інформації.

Комунікаційна сфера загалом та ЗМІ зокрема завжди були активними учасниками військових конфліктів.

Метою даної статті є аналіз впливу на громадську думку під час війни в Іраці 2003 року, що здійснювався засобами масової інформації.

Один із впливів відбувався зі сторони ЗМІ США. Його можна, так би мовити, розділити на два фронти: внутрішній, де Америці вдалося забезпечувати досить високу підтримку військових дій, та зовнішній, на якому Сполучені Штати зіткнулися з рядом труднощів, пов’язаних із нездатністю забезпечити популярність вторгнення американців на територію Іраку серед іракського населення. Крім того існував другорядний фронт, пов’язаний із міжнародною підтримкою Америки у цій війні.

Американське суспільство дуже чутливе до загибелі американських солдат за кордоном. Тому США, обмежуючи інформацію про свої втрати, прагнули знизити хвилю антивоєнних настроїв, особливо всередині своєї країни, хоча втримати цілком ситуацію під контролем їм не вдалося, витік інформації відбувся і з деяким запізненням представникам Пентагону все-таки довелося визнати факти бойових утрат.

Напередодні війни американські медіа “обробляли” громадську думку світової спільноти. Незважаючи на те, що американці так і не спромоглися отримати дипломатичну підтримку Ради Безпеки на нову боротьбу проти міжнародного тероризму, війна в Іраку розпочалась. Напередодні вибуху операції “Шок і трепет” соціологічні опитування, проведені CNN і TIME, засвідчили, що понад 60 % американців підтримують військове розв’язання іракського питання. Значна кількість пересічних американців та британців були переконані, що Ірак володіє хімічною та бактеріологічною зброєю, а отже, є безпосередньою загрозою світовій безпеці. Політика “справедливої і превентивної війни” знайшла своє логічне продовження.

Не дивно, що за декілька днів до початку війни європейські телеканали прокрутили документальний фільм виробництва BBC про авторитарний режим Саддама Хусейна. Серед гріхів іракського диктатора згадали його репресивні заходи щодо курдів, а також винищення підконтрольними йому каральними органами всіх комуністів аж до третього покоління. Характерно, що не забули згадати про таку деталь біографії Хусейна, як колекціонування книжок про Сталіна. Отже, населенню пострадянських країн нав’язували стереотипний образ диктатора, який чітко асоціювався з кривавим правлінням Йосифа Вісаріоновича.

Крім того з перших днів війни статті, які розписували докладніші плани вторгнення США до Іраку, з’явилися на перших сторінках буквально усіх найбільших американських газет. Цікаво, що як джерело інформації вони наводили анонімних “військових”, “вищих посадових осіб” чи “аналітиків Пентагону”. Це яскраво демонструє роль американських ЗМІ у пропаґандивній кампанії. Практично усі телемережі, щоденні газети та інші мас-медіа погодилися проводити кампанію з “продажу” війни американському народові.

На цьому, однак, перший етап підготовки до війни не вичерпався. Для того, щоб події в Іраку висвітлювалася “на належному рівні”, готували не лише американську громадськість, а й журналістів. Пентагон розробив кодекс поведінки для журналістів в Іраку, який згодом охрестили, за ключовим терміном “embedding”, тобто “прикріплення”. Для роботи в Іраку запросили майже 600 американських кореспондентів. Усі вони пройшли “майстер-класи” на одній з військових баз США. У кодексі було обумовлено, що поведінка журналістів має бути суворо реґламентованою. Цей пункт отримав своє практичне втілення в ході усієї військової кампанії. Приблизно на 50 сторінках викладено рекомендації Пентагону “прикріпленим” кореспондентам; їм заборонили повідомляти будь-яку інформацію, яка могла зірвати або поставити під загрозу американський наступ, про жертви серед військових і цивільного населення також. До того ж, журналістів розмістили безпосередньо у військах. Тому тональність їхніх репортажів була побудована на самоідентифікації з діями військових. Також журналісти не мали права залишати військової частини.

З початком війни зі сторінок газет та екранів телевізорів почали лунати безліч повідомлень, метою яких було зображення Хусейна вочевидь не в найкращому світлі. Зокрема Іраку були оприлюднені документи, які засвідчували, що Садам Хусейн “купував підтримку” президентів, політиків та політичних партій і навіть Християнських церков в усьому світі. Список тих, хто отримав від іракського диктатора коштовні подарунки, охоплює 46 країн, пише The Daily Telegraph. За даними газети al-Mada, своїм друзям Саддам дарував контракти на торгівлю мільйонами барелів.

У той же час американці продовжували переконувати всіх, що Хусейн таки має заборонену зброю. Бо ж це є головним приводом до війни. Повідомлення про те, що зброю масового ураження таки знайдуть, правда не найближчим часом, проте знайдуть, з’являлося все частіше у більшості із американських засобів інформації. Потім на нього посилалися ще досить довгий період часу.

Між тим навколо цих повідомлень постійно виникали чутки та “неперевірені дані”, які постачали якісь невідомі джерела. Наприклад, у березні 2003 року багато західних інформаційних аґенств повідомили, що союзники захопили “величезний” завод із виробництва хімічної зброї біля міста Неджеф (приблизно 160 км на південь від Багдаду). Того ж дня цю інформацію спростував посол Іраку в Москві Аббас Халаф. Він припустив, що це справа рук американців і вони й надалі вдаватимуться до такої дезінформації. Через декілька днів спростував її і офіційний представник американського командування.

Ще до початку війни американці нав’язували всім думку, що оперативні дані воєнкорів з поля бою є надоб’єктивні, мовляв, он-лайн трансляція не може брехати. Як наслідок в телерепортажах постійно показували танки, що їдуть кудись по пустелі, солдатів, що лежали на землі і кудись стріляли. Все це супроводжувалося текстом, що, на думку спеціалістів, відверто пройшов через фільтр військової цензури.

Також до успіхів американців та британців можна віднести те, що американське та британське командування залучили медіа-корпорації CNN і ВВС в якості “інформаційних спонсорів” бойових дій на території Іраку, а, отже, об’єктивність цих телесюжетів можна поставити під питання. Зокрема, саме їм було надано ексклюзивне право трансляції штурму іракського міста Басра. Голова Пентагону Дональд Рамсфельд пояснив це так: “Справа в тому, що іракське керівництво дивиться програми цих каналів, і ми хочемо, щоб воно знало, що відбувається на театрі бойових дій”.

Парадокс. Іракська влада заперечувала повідомлення союзників про бої у Багдаді. Іракці демонстрували на телеекрані мітинги у центрі міста на підтримку Хусейна. Американське телебачення – кадри, на яких американські танки їздили у передмістях іракської столиці. Відповідно до того, яке саме із повідомлень побачила людина, і склалася думка про “останні події” в Іраці.

Ще до початку військових дій Сполучені Штати Америки розпочали проти населення Іраку психологічну війну, метою якої було змінити погляди супротивників, примусити їх діяти в потрібному напрямі. Особлива увага була звернена на те, щоб переконати пересічного громадянина Іраку в тому, що війна в його інтересах і що Американські солдати не окупанти, а визволителі. Зверталися, перш за все, до солдатів.

Вела мовлення так звана літаюча радіостанція – “Команда Соло”. Її передачі транслювалися з бортів шести літаків ВПС США на базі в Пенсильванії. Підбором материалів займалася оперативна група психологічних операцій. На перший погляд – усе досить невинно. Крутять музику. Але в перервах лунали досить дивні повідомлення. Ось, наприклад, одне з них: “Солдати Іраку! Для Хусейма ви – маріонетки. Хусейн не думав про вас під час ірано-іракської війни. Загинуло 400 тисяч людей. 40 тисяч потрапили в полон. Коли ці люди повернулися додому, Хусейн наказав відрізати їм вуха за те, що вони дозволили себе захопити. Під час війни у Перській затоці Садам знову відправив вас на вірну загибель. Хусейн та його оточення живуть в розкішних палацах. А ви? Як довго ця людина буде вашим президентом? Хто з вас хоче віддати за нього своє життя? Коли солдати Іраку стануть захисниками народу, а не охоронцями Хусейна?”.

Крім цього у містах щодня з літаків скидали тисячі листівок. В листівках закликали налаштовуватися на “американську хвилю”. “В період кризи послухай “Радіо інформації” та дізнайся важливі новини. Сили коаліції підтримують народ Іраку в його прагненні позбавити влади Хусейна. Ми не хочемо зашкодити населенню країни”. В інших прокламаціях солдатів та мирне населення закликали ідти в полон.

Паралельно з перших днів війни проводиться активна політика дезінформування супротивника. У засобах масової інформації постійно з’являлися повідомлення про те, що майже половина мирного населення здалися в полон, Садама Хусейна декілька раз поранили, а його синів – вбили. Знову-таки правдивість таких повідомлень викликає сумніви.

Іракський ефір усе більше почали заповнювати американські ЗМІ. Розгорнулася робота з величезної медійної обробки населення Іраку у “вірному” для американців руслі.

З усього вищезазначеного хотілося б зробити висновок, що якщо проаналізувати повідомлення, що з’являлися у “проамериканських” ЗМІ та політику США протягом даної війни з точки зору впливу на громадську думку, то можна сказати, що у цій політиці присутні усі принципи військової пропаганди, викладені британським дипломатом лордом Понсонбі. Зокрема:

1. "Ми" не хотіли війни (США постійно наголошували на тому, що вони не хотіли війни, але вирішити мирним шляхом питання тероризму та зброї масового знищення вони невзмозі).

2. Ворог втілюється в конкретній особистості (у даному випадку Саддам Хуссейн).

3. Наші дії мотивуються принципами людинолюбства (у даному випадку США активно замовчували той факт, що основними цілями війни були цілі економічні, в той самий час постійно підкреслювалося, що ця війна ведеться заради людей Іраку).

4. Дії ворога відрізняються особливою жорстокістю і викликають жах (якщо проаналізувати повідомлення у проамериканських засобах інформації, то можна зробити висновок, що у більшості з них хоча і постійно зображувалася перевага американців, але при цьому дії іракців зображувалися із особливою жорстокістю).

5. Використовувати принцип легітимності (у даній війні США проголосили, що вони діють від імені “народу Іраку”, “усього людства”, хоча насправді волю народу Іраку чи усього людства ніхто особливо не запитував - про це свідчать навіть опитування по всьому світу, що підкреслювали негативне ставлення людей до даної війни та постійні виступи народу Іраку проти бойових дій з боку Америки).

6. Завжди потрібно перебільшувати свої успіхи і втрати супротивника

7. Поширювати дезінформацію і чутки

8. Використовувати "чорну" пропаганду (американськими пропагандистами спеціально було створено радіо "Голос вільного Іраку", що віщало нібито від імені іракської опозиції, що виступає проти диктатури Саддама Хусейна).

Якщо порівнювати ефективність засобів пропаганди з боку Іраку 2003 року із 1991, то спеціалісти відмічають, що 2003 року “заходи щодо контрпропаганди виглядають трохи професіональніше. Видно, що в міністерстві інформації Іраку уважно стежать за тим, що і як висвітлюють основні американські і британські засоби масової інформації, і відразу відповідають на головні пропагандистські аргументи. Від перших точкових ударів, нанесених по Багдаду з метою вразити місце ймовірного перебування Саддама, коли Ірак відразу пустив в ефір виступ Саддама (фахівці вже провели ідентифікацію і підтвердили, що це був дійсно Саддам, а не один з його трьох двійників, як передбачалося спершу)”. [6]

У той час, як Пентагон і підконтрольні йому американські мас-медіа вели відверту пропаґанду своїх воєнних успіхів та розповідали про поразки і те, як здались у полон іракські військові, державне телебачення та газети Іраку повідомляло свою точку зору на перебіг воєнних дій в Іраку.

Іноді світові інформаційні аґенції довіряли більше Іракським каналам, ніж телерепортажам CNN. Цьому спряла й продумана інформаційна політика іракського режиму, який заохочував доступ до подій в Іраку арабських телеканалів на кшталт Abu Dhabi чи Al-Jazeera. [5].

Із перших днів війни на арабських телеканалах з’являлися кадри із Саддамом Хусаеном, який у своїх виступах постійно закликав народ Іраку супротивлятися до останнього. Починаючи з перших днів військових подій на телеекрани постійно потрапляли кадри з різних госпіталів, де знаходилися перші жертви військових атак США: жінки, діти - представники цивільного населення. Ці контрпропагандистські кроки виявилися ефективними як серед наростання незадоволення політикою США серед місцевого населення, так і на міжнародному рівні.

Значний вплив було приділено пропаганді, орієнтованій на міжнародне співтовариство. Прикладами цьому є і постійне наголошення у засобах масової інформації про значні жертви серед цивільного населення, і той факт, що Ірак звернувся до Ради безпеки ООН з вимогою зупинити американо-британську агресію. У такий спосіб Хусейн прагнув використати час саме в пропагандистських цілях, з огляду на значну тенденцію антивоєнних настроїв в усьому світі.

Згодом іракський уряд перейшов до наступальної стратегії, яка полягала у поступовому збільшенні кількості дезінформації про ситуацію в Іраку. Після об’єктивного і неупередженого інформування розпочинається латентна пропаґанда, пересмикування фактів та дезінформація.

У той час, як на американському телебаченні війну в Іраку йменували “Операція “Іракська свобода”, арабські та мусульманські медіа називали американців “аґресорами”. Що, до речі, дало підставу американцям назвати її “п’ятою колоною”.

Якщо на американському телебаченні війна – це розкішний феєрверк і парад танків у супроводі прес-конференцій, то на телебаченні Аль-Джазіри, війна це пекло. Арабське телебачення також маніпулює глядачами, що дається взнаки у скептицизмі щодо союзницьких вимог, величезній кількості сліз і інтерв’ю з людьми, які піддають сумніву американські мотиви.

Вже через декілька днів після початку бойових дій можна було помітити, наскільки відрізняється висвітлення подій навколо війни в Іраці у різних засобах масової інформації - в залежності від тієї позиції, яку вони займали.

Варто відмітило і відмінності в самому погляді на іракців, яке формували у читачів американські та європейські ЗМІ. Так, якщо “...провідні європейські ЗМІ вийшли під наступними заголовками: “Полонені Саддама”(італійська La Republica) та “Жорстокі реалії війни” (лондонська Times)”, то на першій сторінці New York Post з’явилася лише одна стаття, що характеризувала іракське суспільство, - “Дикуни”.

The Wall Street Journal у статті “Війна в Іраці призвела до розмови між ЗМІ Америки та інших” визнавала, що “...війна в Іраці була, можливо, першим конфліктом, в якому скептично налаштовані неамериканські ЗМІ... посідали лідируючі позиції в освітленні бойових подій”.

У Франції, що виступала проти розв’язання Сполученими Штатами війни проти Іраку, наприклад, місцеві ЗМІ протягом усієї війни, намагалися кинути виклик офіційній позиції США щодо Іраку. Щоденне видання Le Figaro опублікувало статтю, присячену французьким телевізійним станціям, в якій мова йшла про те, що після того, як 1991 року США намагалися маніпулювати ними, керівництво даних телестанцій пообіцяло у майбутньому надавати якомога об’єктивнішу оцінку бойових подій. У Франції були навіть підготовлені спеціальні інструкції, що закликали національні ЗМІ обережно та збалансовано підходити до освітлення найважливіших питань аби тим самим не викликати обурення серед місцевого населення.

Італійська газета „El Mundo” у матеріалі „Народження патріотичного журналізму” зазначала, що британські та американські медіа-працівники діяли політично коректно у тодішніх умовах війни в Іраку, оскільки вони просто змушені були подавати інформаційний продукт, виходячи з національних інтересів США та Великобританії. Саме тому замовчуються втрати серед американських і британських військових.

Таким чином ми бачимо, що медіа у цій війні стали заручниками двох конфронтуючих таборів – авторитарного режиму Саддама Хусейна і Пентагону. Британські журналісти газети The Guardian у статті “Медіа є зброєю війни” досить точно окреслили коло тих міжнародних видань, які стали де-факто адвокатами аґресії США та їх союзників в Іраку – The New York Times, The Daily Telegraph, Washington Post. Саме ці газети друкували публікації, які віддзеркалювали офіційний погляд їхніх урядів та військових міністерств. Статті висвітлюють лише один-два ракурси війни в Іраку, а тому - необ’єктивні й заанґажовані.

У журналі “Тайм” за 7 квітня 2003 року опубліковано цікаву статтю Джеймса Поневозяка про те, як висвітлюють війну американське та арабське телебачення. Автор пише, що “в цій війні, союзники вбивають жінок і дітей. З іншого боку, Ірак відтерміновував поразку, використовуючи людські щити. У цій війні слабка нація стійко захищається, застосовуючи до цього всі можливі засоби. Американське телебачення називає цю війну “операція визволення Іраку”.

Невизначеність України у війні з Іраком лише на перший погляд можна трактувати як млявість в ухваленні рішень. Насправді наша держава опинилася у досить делікатній ситуації: між трьох вогнів – Європою, Америкою і внутрішнім несприйняттям війни. Грандіозна пропаґанда Америки з дискредитації супротивника, створення образу ворога, яка передувала початкові військових дій, на думку пересічного українця майже не вплинула. Більшість українців і досі вважають, що міф про страшного Саддама не дає нам права втручатися у життя іншої країни.

Українські засоби масової інформації для пересічного українця були фактично єдиним інформатором про події в Іраку.

Хотілося б зазначити, що українські мас-медіа практично не мали протягом війни своїх журналістів у зоні конфлікту. Тому більшість повідомлень, що з’являлися в наших газетах, по радіо чи то по телебаченню, були фактично зображенням конфлікту чи то очами американських, чи то британських, чи то арабських, список можна продовжувати, засобів масової інформації. Тому українські ЗМІ у цій війні зайняли скоріше інформативну, аніж пропаґандистську позицію, а наявна пропаганда скоріше пов’язана із пропагандистським висвітленням інформації тим чи іншим першоджерелом. Хоча при цьому фактично, якщо говорити принаймі про телебачення, хоча сама “картинка” і бралася в основному з інших джерел, але все ж на позицію глядачів зазвичай більше впливає вербальний, словесний ряд, а ось тут і відчувався все ж таки чи-то проамериканська, чи то проіракська точка зору журналістів та телеканалу.

Оскільки з початком військових дій основними прийомами інформаційної війни американської сторони стала демонстрація переваг своїх озброєнь, применшення і приховування власних втрат і перебільшення збитків, заподіяних армії військово-промисловим об’єктам і засобам комунікації супротивника, українські канали, які переповідали повідомлення CNN і BBC, потрапляли в тенета цієї пропаганди. Однак таких було небагато, переважно це реґіональні канали. Гірше, коли проамериканською ставала політика самого каналу. Під час війни в Югославії оперативне інформування ЗМІ велося в потрібному руслі, надання всілякої допомоги журналістам супроводжувалось жорсткою боротьбою з джерелами неґативної інформації і серйозним тиском на тих, хто її поширює. Однак проамерикансько налаштовані ЗМІ ніби забули про це і подавали інформацію, якщо не однобоко, то, принаймні позитивно щодо США. Телеканал ICTV, вже самими анонсами на кшталт “Багдад взято”, “Багдад впав”, “Перемогу Америки над Іраком забезпечено” додавав могутності Пентагону. Журналісти “Фактів” для більшої переконливості давали посиланнями на арабський телеканал “Аль-Джазіра”: “Твердиня Хусейна здалася на милість переможця. Диктатор, який обіцяв захищати столицю до останнього, втік у гори, залишивши бункер за кілька хвилин до бомбардування”. (09.04.2003 21:00)

Український телеканал СТБ до кінця війни так ні на чий бік і не став. Їхня позиція була досить обережною: іракців шкода, Саддам поганий, а про Штати краще не говорити взагалі або ж не говорити погано. Сміливіші у своїх висловлюваннях журналісти “Інтера”, “1+1”, та “Нового каналу”, можливо, через безпосередню присутність в Іраку. Усі три канали намагаються подати дії сторін конфлікту неупереджено. Однак часом у матеріалах відчувалося обережне ставлення до сенсаційних тверджень американців та співчуття до іракського народу.

3 квітня о 18:15 на “Новому каналі” з’явився репортаж під назвою “Багдад узято”. Нижче я хотіла би навести уривок із цього репортажу:

“Телезрители всего мира уже привыкли видеть яркие вспышки в ночном небе иракской столицы. Они воспринимают кадры бомбежек скорее как просто телевизионную картинку. А для жителей Ирака каждая ночь – это испытание. Да и днем они стараются, как можно меньше появляться на улицах.

Американцы неоднократно подчеркивали - они воюют не с иракским народом, а с режимом Хусейна. Но применение запрещенного оружия, по мнению экспертов, может привести к многочисленным потерям с обеих сторон. Еще больше будет смертей, если это произойдет в Багдаде. Это будет настоящей катастрофой. И едва ли жителям столицы помогут приобретенные еще до войны противогазы. ”

Зрештою в ефірі українського телебачення достатньо була представлена американська позиція. Попри те, що приблизно на екранах ТБ на п’ять репортажів про військові дії Сполучених Штатів, про перебіг їхнього побуту траплявся заледве один про те, що роблять збройні сили Іраку чи як ведеться цивільним іракцям, все-таки шалька терезів схилялася на бік іракської армії. Адже кожний тямущий журналіст розумів, що основною причиною війни була нафта та потреба Америки довести свою першість у світі, а хімічна зброя – приводом.

Мілітарні акції в Іраці весною 2003 року позначені надзвичайно інтенсивним залученням мас-медіа, передусім телебачення. Інформація, володіння нею та інтерпретація фактів були великою перевагою у цьому збройному конфлікті. Перемога у війні визначалася не кількістю військовополонених, вбитих чи захопленими територіями. Про її успішність можна було судити також за результатами повоєнної громадської думки, яка, попри непривабливість звучання, є нічим іншим, аніж успішною PR-кампанією, основна мета якої - завоювати довіру громадськості, а не приховувати факти та дезінформувати.

На жаль, так і не вдалося знайти абсолютно об’єктивних джерел висвітлення тодішніх подій. Звісно, частково це пов’язано із потужною пропагандистською машиною, що була запущена. Але хотілося б зазначити, що усі журналісти – живі люди, що за будь-яких обставин мають свою точку зору з приводу подій, що вони зображують. А отже, попри усі намагання зробити репортаж чи статтю об’єктивними, відбиток ставлень журналіста все ж таки залишається. А це, в свою чергу, впливає на громадську думку. Можливо опосередковано, не через зміст повідомлення, але через мову, символи чи то ракурс, під яким висвітлюються події.

Отже, із усього вищезазначеного можна зробити висновок, що в залежності від орієнтації ЗМІ будь-якої країни, інформація, що у ній подавалася, була чи то «проамериканського», «чи то проіракського» забарвлення. В усіх ЗМІ була мета одна - задовольнити людський інтерес. Тільки у даному випадку це були інтереси різних людей.