Розділ 2 Взаємодія змі і влади

1.1Аналіз процесів взаємодії змі і влади

Аналіз процесів взаємодії ЗМІ й влади під час воєнних операцій 1970- 1990-х рр. дозволив дослідникам зробити наступні висновки (Young P, Jesser P., 1997):

1. Таємність планування. Піти від чіпких «обіймів преси» можна тільки в тім випадку, якщо планування й керівництво опе­рацією здійснює окрема група військових­, що має прямий вихід на вище політичне керівництво.

2. Демонізація лідера супротивника. У кожному разі лідера (лідерів) супротивника перед­ставляют у максимально негативному виді. Особливо часто мова йде при цьому про «права людини» (ворожий лідер — убивця, диктатор і т.п.) і про його власні особливості (він сексуальний збоченець, наркоман, п'яниця, садист і т.п.). Тут преса категорично необхідна.

3. Дестабілізація ворожого режиму. Деста­білізація досягається за допомогою економічних, політичних і дипломатичних засобів. Часто використається механізм ембарго. Одночасно активно ведеться розвідка.

4. Пошук легітимності. Варто забезпечити підтримку регіональних угруповань або ООН. У цьому плані ЗМІ теж грають важливу роль. Заздалегідь готуються спеціальні статті, інтерв'ю, підбираються необхідні факти, статистичні дані, свідчення очевидців й ін.

5. Розміщення. Коли країна-супротивник вже ізольована, відбувається процес розміще­ння військ. Оскільки воно здійснюється в режимі таємності, журналістів ізолюють від неї. Особливо це стосується перших годин і перших днів конфлікту.

6. Бойові дії. Хід бойових дій висвітлюють і коментують тільки спеціально відібрані «надійні журналісти». Кореспонденти, що прибули в зону бойових дій, майже всю інформацію одержують лише в ході щоденних прес-конферен­цій, що влаштовують для них командування військ. Інші канали одержання інформації перекриті на 90%.

7. Наслідки. На цьому етапі події вже не мають ознак сенсації, кореспондентам ЗМІ не залишається нічого іншого, як приєднається до хору похвал, уточнюючи окремі деталі «подвигів».[3].

Це загальна модель використання ЗМІ. Приведемо тепер деякі приклади конкретного її «наповнення» у часи різних конфліктів.

1.2Модель використання змі у військових конфліктах

Фолкленди-1982. Оскільки острови перебувають зовні доступу журналістів, військові змогли встановити твердий контроль для бажаючих потрапити туди. Маргарет Тетчер, в свою чергу, вдалося домогтися підтримки парламенту, що було важливо для формування суспільної думки країни.

Особливу роль в організації взаємодії з журналістами була покладена на відділ «паблік-рілейшинз» Міністерство оборони Великобританії. Доречі, за рік до цього конфлікту були розроблені відповідні інструкції з роботи в цій області у ситуаціях напруженості або війни.

Реальне знаходження журналістів у складі збройного контингенту нічого не вирішувало. Журналістів не допускали до місця конфлікту. А всі свої повідомлення журналісти передавали, використовуючи засоби зв'язку військових кораблів. ,

Урядова ж інформація манерою подачі нагадувала повідомлення періоду другої світової війни, викликаючи в населення досить чіткі асоціації.

Фолклендскій конфлікт продемонстрував те, як владні структури використали пресу для дезінформації супротивника, а також для мобілізації суспільної думки. Крім того, він дав цікавий урок: як виграш в одній сфері переноситься на іншу. До моменту початку виборчої кампанії консерватори відставали від лейбористів на 15,8%. Але вони перемогли лейбористів, одержавши на 15,2% більше голосів.[4]. Іншими словами, одна сильна подія стала домінувати над всіма іншими, придушуючи їх як несуттєві. Військовий конфлікт на Фолклендах виявився саме такою подією для політичного життя у Великобританії. Природно, що поразка привела б консерваторів до політичного провалу, як це відбулося в Аргентині, де військова хунта пішла у відставку, а потім виявилася на лаві підсудних.

Гренада-1983. За заявою президента Рейгана, основною метою збройного втручання був захист американських громадян. Хоча з тисячі американців які там проживали, як показало опитування, хотіли повернутися в США лише 10%. На Гренаду висадилося 2000 американських морських піхотинців, підтриманих з моря й повітря.

Планування операції проводилося в обстановці повної таємності. Навіть прес-секретар президента Л. Спікс перебував у невіданні. У перший момент журналістів, які спробували прибути самостійно, депортували назад. Їм просто не давали висаджуватися. Внаслідок контрольованого доступу преси 46% американців схвалили дії свого президента, 37% дотримувалися протилежної думки.[6].

За результатами цієї операції був вироблений ряд рекомендацій. Перша вимагала одночасно з військовим плануванням вести роботу з відносин із громадськістю. Друга визначала включення журналістів тільки через відповідний «пул надійних». Третя і четверта малювали суть такого пула, у рамках якого журналісти повинні дотримуватися вироблених для них інструкцій. П'ята й шоста — допомога військовим журналістам, включаючи надання засобів зв'язку й (негласно) — цензуру. Сьома підкреслювала необхідність надання транспорту для журналістів при просуванні до театру військових дій. Восьма була присвячена взаємодії Міноборони з керівниками ЗМІ, організації відвідувань військовими інформаційних організацій, введенню відповідних спецкурсів у військових академіях, тобто створенню довгострокових відносин між ЗМІ й військовими.[8].

Панама-1989. Панамська криза почалася з вбивства американського військовослужбовця й зґвалтування його дружини. Цей випадок слугував прямим привідом для вторгнення.

«Демонізація» генерала Нор’єги, необхідна для придання легітимності військовому втручанню здійснювалась шляхом подання його послідовником сатанізму, наркоманом, катом-садистом тощо. Такий імідж повинен був вплинути на ООН та міжнародні ЗМІ.

Трьомстам журналістам, які прибули в аеропорт, було запропоновано повернутися назад у США або полетіти в одну із сусідніх країн. Жоден журналіст не бачив воєнних дій своїми очами. Контроль телевізійних передач із боку фахівців Пентагона, дозволив показати, що війна нібито закінчилася в перший же день. Цій обставині надавалося особливе значення тому, що незабаром починалося Різдво. Нічого також не повідомлялося про втрати. Все це привело до того, що підтримка населенням США президента Буша в той період була від 70 до 90 відсотків.

У цілому, саме Панама задала ту модель роботи зі ЗМІ, що потім повторили в Перській затоці.

Перська затока-1990. У цьому конфлікті вперше зіграло цікаву й незвичайну роль CNN, коли президент США міг перервати прес-конференцію, щоб подивитися прямий репортаж, переданий по каналі CNN. Журналіст Пітер Арнетт вів свої передачі з готелю в Багдаді, тобто як би з «ворожої» території, створивши прецедент показу війни в «живому виді», у той самий момент, коли відбуваються події.[10].

У ході процесу підготовки вторгнення відбулася зміна цілей: спочатку ЗМІ орієнтували на «захист Саудівської Аравії», потім всі перемкнулися на «звільнення Кувейту». Була проведена серйозна інформаційна кампанія по «демонізації» Саддама Хуссейна, представленого у вигляді арабського Гітлера, «багдадського покидька» тощо.

ЗМІ також використалися для введення супротивника в оману. Так, журналісти й експерти говорили про висадку морського десанту, а на екрані демонструвалися відповідні тренування.

Одночасно велася робота з організації широкої міжнародної підтримки. Різні країни, включаючи колишній Радянський Союз, одержали мільярдні суми допомоги від США й Саудівської Аравії. Саудівська Аравія найняла найбільшу фірму паблік рілейшнз «Hill & Knowlton» за 12 мільйонів доларів для відповідної обробки суспільної думки. Вони працювали з різними цільовими групами, включаючи «зелених» (Grееn Реасе), коли нафта була розлита в море.

8 серпня 1990 року був відданий наказ про початок воєнних дій, але преса приєдналася лише 13 серпня у вигляді пула з 17 «надійних» журналістів. У перші 36 годин взагалі існувала заборона на інформування громадськості.

Потім число журналістів часом доходило до 1600, але більшість із них так і не змогло побачити реальні події. Вони жили в готелях й «харчувалися» брифінгами військового командування.

Керування пресою досягло в цьому конфлікті максимуму. Наприклад, редактор агентства «Ассошіейтед Прес», що переглянули тисячі фотографій, не побачив на них жодного мертвого солдата союзників. Не було ні однієї фотографії спаленого американського танка, хоча танкові атаки проводилися. Говорилося про 500 і навіть 600 тисячах іракських солдатів, тоді як в реальності їх було менше 300 тисяч (за іншим даними проти 700 тисяч союзників боролися 180 тисяч іракських солдат). Спочатку повідомлялося, що ракети «Патріот» потрапили в ціль 45 разів з 47 пострілів, що дає 96% влучень. Однак в 1993 році мова вже йшла про 52% успішних пусків, потім цифра знизилась до 27% (!).[11].

Гаїті-1994. Вищенаведена схема «демонізації» супротивника використовувалась і в цьому випадку (командування гаїтянської армії зображувалася як зграя тупих шибеників, обтяжених сексуальними проблемами).

Додатково американська преса висміювала жалюгідні бойові можливості гаїтянського воїнства. Це була чисто інформаційна війна, у якій влада Гаїті з самого початку не мала ніяких шансів на виграш. Після 16 годин переговорів вони здалися.