2. Періодизація античної філософії. Досократівський період розвитку античної філософії.

600—450 рр. до н.е.

Перехід від міфа до логоса означав, що вчених, філософів вже не задовільняв простий опис явищ. Виникла потреба у їх поясненні, з’ясуванні першопричин цих явищ, прешооснов. Від запитань «як?» та «що?» акцент почали переносити на запитання «чому?», «через що?» «з чого?».

Виникають філософські школи. Говорять про Іонійську, Італійську та Афінську філософії.

Іонійська філософія.

Іонія – початок Греції та кінець Азії: західне узбережжя МалоїАзії. 12 полісів: Мілет, Ефес, Клазомени, Фокея, Галікарнас... Іонійцем був Гомер. Протягом двохсот років саме там був політичний та культурний центр Еллади. Але і після занепаду – після руйнівного завоювання персами теж постачала уми Елладі. З острова Самос Мелісс, Епікур, Аристарх., з Галікарнаса Геродот, з Мілета Архелай, Евбулід, Левкіпп.

Мілетська школа.

Дослідженя природи. Фізичні питання. Органічний світ не досліджувався. Мілетці працювали над з’ясуванням загальної сутності світу – світової матерії. Намагалися знайти одну першопричину.

Фалес (вода), навчався на Сході. Теорема Фалеса, передбачив затемнення 585 року, рік розділив на 365 днів, разом із тим: рух Сонця навколо Землі на фоні нерухомих зірок, розливи Нілу через пасатні вітри.

Онтологічний монізм (усе виникло з одного начала) пов'язаний з гносеологічним монізмом: все знання треба зводити до єдиної основи «Багатослів'я зовсім не є показником розумної думки», «Шукай що-небуть одне мудре, обирай що-небуть одне добре, так ти вгамуєш пустослів'я базік».

Анаксімандр (апейрон безмежне) розширив поняття начала усього сущого до поняття «архе». Апейрон безсмертний та незнищуваний. Він постійно обертається та виділяє з себе протилежності: вологе-сухе, холодне-гаряче, у комбінації їх пар з'являється земля, вода, повітря та вогонь. Вони утворюють сфери. Повітряна сфера розділяється на три кільця, все більшого діаметра, заповнених вогнем та оточених непрозорим повітрям. У цих кільцях –дірки: зорі, місяць та Сонце. Вони обертаються навколоЗемлі.

Таким чином богам місця немає, почуттєва картина невірна. Цесмілива спроба пояснити походження та устрій світу з внутрішніх причин та одного матеріального начала.

Анаксімен (повітря). Учень Анаксімандра. Математик. Гномон, глобус небесної сфери. Географічна карта. Повітря згущується та розріджується і утворює землю , воду та вогонь.

Геракліт ефесський (536-470). Царського роду, був жерцем. «Темний», образність та метафоричність. Сократ: те, що я зрозумів – превосходно, гадаю, таке ж і те, чого я не зрозумів. Вогонь. Помітив змінність вогню. Таким чином, першооснова – не матерія, а процес. Отже, якщо в основі буття лежить змінне, процес, то і буття постійно змінюється.

Зміннність вогню, його рухомість та здатність перетворюватися.

Вогонь – золото, усе – товари. Золото обмінюється на товари і навпаки. Рух вогню вниз і нагору. Вогонь, охолоджуючись, перетворюється на повітря, потім на воду і навпаки.

Чим більше вогню, тим краще. Чим гірша душа, тим вона вологіша. Душа п'яного – вогка.

Логос. Об'єктивний закон світобудови. Це – принцип порядку та міри. Те, що для почуття є вогонь, для розуму є логос.

Діалектика. Логічно витікає з першооснови. Панта реі. У ту ж річку всупаємо і не вступаємо, адже набігають нові води.

Зближення протилежностей. Морська вода нйчистіша та найбрудніша (для риб та для людей). Не помітив, що у різних відношеннях.

Пізнання. «Багатознання розуму не навчає...» Тобто не дає єдиної картини світу, не формує світогляду. Різниця між знанням світоглядним та спеціальним.

Італійська філософія

Наприкінці VI ст. до н.е.

центр європейської філософії переходить з далекого сходу Егейського моря на його далекий захід – до Великої еллади: Сіцилія, Південа Італія.

Піфагорейці, Елеати, Емпедокл.

Піфагорейці

Ідеї піфагорейства виявилися стійкими.

Піфагор з Самоса. Середина VI середина V ст. до н.е. Вчився за порадою Фалеса у Єгипті, Вавілонії, за деякими свідченнями і в Індії, усього 34 роки. Полонений персами, після повернення у Кротоні засновує Піфагорійський союз. Піфагорейство проіснувало близько 200 років. Організація та політична влада піфагрійців (кінець VI початок V ст. до н.е.), розгром у середині V ст. до н.е. піфагорейска діаспора.

Піфагорійський спосіб життя. Математики (втаємничені) засвоювали знання з обгрунтуванням та акусматики (послушники) засвоювали знання догматично. Магіко-міфологічні елементи піфагореїзма.

Основа етики піфагореїзма вчення про належне. Перемога над ницими пристрастями, підкорення молодших старшим. Культ дружби, товариства. Розвиток розумових здібностей, пам'яті, психотерапія. Тіло лікували гімнастикою, душу -- музикою.

Піфагореїзм: математика – першооснова.

Космологія: трансформація від геоцентризму до геліоцентризму Аристарх самоський. Гармонія взагалі і зокрема звуків підкорялася числовим закономірностям. Звуки небесних сфер, які звучать у гармонічній мелодії.

П'ять першоелементів: земля, вогонь, повітря, вода та ефір складаються з часток форми правильних багатогранників: куб, тетраедр, октаедр, ікосаедр (20), додекаедр.

Теорема Піфагора Вже єгиптяни знали про трикутник зі сторонами 3, 4, 5. Несумірність виходить з теореми Піфагора. Піфагор услід з а Фалесом став перетворювати математику з емпіричної науки на теоретичну.

Гіппас. Лідер акусматиків. У Геракліта Логос – вогонь, тут – число. Спорудив чотири мідних диски рівнго діаметру але різної товщини (1, 1 1/3, 1 1/2, 2), які давали співзвучності. Протистояв Піфагру як демократ аристократу, став на шлях демократизації науки, відкрив акусматикам таємницю несумірності, за що й поплатився. Йому спорудили могилу і він скоро втопився.

Філолай

Аристарх Самоський

Елеати.

Ксенофан, Парменід, Зенон, Мелісс

Учення елеатів – новий кроку становленні давньогрецької філософії, у розвитку її категорій, у тому числі субстанції. Субстанція – це незмінна першооснова усього існуючого, що зберігаєтися при всіхперетвореннях на вдміну від конкретних змінних предметів та явищ, та найбільш загальна глибока сутність, причина та обгрунтування якої лежить, не в чому небуть, а у ній самії. У іонійців субстанція ще має фізичну природу, у піфагорейців – математичну, у елеатів субстанція філософічна, адже ця субстанція – буття як таке. Саме елеати поставили питання про співвідношення буття та мислення – основне питапння філософії.

Ксенофан (570 – помер після 478 р.)

Бог не є людина. Бог є все. Пантеїзм. Це «все» єдине і основою єдності є космічна думка.

Парменід

Сучасник і опонент Геракліта. Акме 460 р. до н.е. Обидва взаємно критикували один одного.

Так само, як і мілетці назвав свій основний твір поему «Περί φύσεος»

Вперше почав доводити філософську тезу, тоді як до нього лише прорікала, у кращому випадку спирплися на аналогії та метафори.

У центрі уваги Парменіда дві проблеми: відношення буття та небуття та буття і мислення.

Існує лише те, що можна помислити та висловити у словах, тобто буття. Небуття не існує, бо його не можна ані пізнати, ані у словах висловити. Отже, те, що не є – невисловлюване і немислиме. Але і це доведення ще треба довести.

Одне і те ж -- предмет думки та думка про предмет. Парменід їх не розрізняє. Мислення та буття – одне і те ж. Він був би правий, якби мислив, щощо у справжньому смислі існує лише те, що може бути мислиме, тоді як несуттєве, не головне, окреме майже не існує. Але він був би неправий, якби гадав, що усе, що є мислиме – існує. Це був би ідеалізм. Парменід неправий, можна мислити те, що неіснує (проект).

За Парменідом істинне буття є цілісне, єдине та нерухоме. Для цього буття немає ані минулого, ані майбутнього. Отже, він відірвав буття від становлення, єдність від множинності, заперечуючи тим самим діалектику Геракліта. Щоправда це зроблене лише на найабстрактнішому рівні – рівні загального буття. Але саме цей рівень він об'явив істинним. Фізична картина світу у Парменіда є діалектична, однак вона не є істинною. Світ чуття та світ думки.

Існує два шляхи: шлях істини та шлях гадки. Перший веде до світу єдиного, вічного та непорушного буття. Другий при водить до світу, яким він уявляється у гадках натовпу – видимий світ речей, началами якого є вогонь та земля.

Слова означають лише те, що існує. Гамлет. Одноріг.

Зенон, учень Парменіда.

Розвиток методів доведення. Доведення від протилежного, зведення до абсурду.

Апорії Зенона для доведення неможливості руху.

Дихотомія (рух не може початися, адже для того, щоб перейти в іншу точку, треба пройти безкінечний ряд точок, а це неможливо. lim1/2 +1/4 +... 1/2ⁿ =1 тоді як lim1/2ⁿ =0). Звідси -- атомарність простору.

Ахіллес та черепаха

Стріла, що летить

Стадіон

«Руху немає не в чуттєвому, а у мислимому світі».

Проблема чуттєвого сприйняття: чи повинно падіння медімна пшениці спричиняти звук, якщо падіня однієї зернини не чути?

Фізичний світ є суперечливим, тому не може бути істинним. Істинним є лише позачуттєвий світ.

І справді, фізичний світ увесь час змінюється, тоді як його теоретична модель є стабільною. Отже, легше мати справу з теоретичною моделлю, яку можна раз і назавжди засвоїти, аніж з реальним світом, який вимагає постійної творчості. Нових теорій.

Мелісс.

Останній з елеатів. Акме 444-441 р. до н.е. Крупний державний діяч, противник Афін. Був переможений афінянами. Йому наніс поразку Перікл.

Закон збереження буття ex nihil nihil fit з нічого не буває нічого.

Емпедокл останній з представників італійської «Великогрецької» філософії.

Гібрід філософа, пророка, вчного та шарлатана

Кинувся в кратер Етни, аби довести, що він бог

Чотири стихії – чотири корені речей (повітря, земля, вода та вогонь), які не перетворюються один в одний, та у комбінації утворюють усе (елементи).

Відцентрова сила, в астрономії -- Місяць світить відбитим світлом. Рослини мають стать.

Висловив гіпотезу про наявність швидкості світла.

Був засновником Італійської медичної школи

Теорія еволюції та виживання найпристосованіших: голови, шії, руки, які з'єднувалися у різних комбінаціях (елементи)...

Отже, у спробах знайти першопричини та пояснення неодмінно виникали проблеми з пізнанням. Пізнання є суперечливим. І цю суперечливість намагалися розв'язати по-різному, що ми і бачимо на прикладі діалектики Геракліта та філософії елеатів, орієнтованої на пошуки обгрунтування сталості та нерухомості буття, яке, якщо припустити його сталість, добре піддається раціональному пізнанню. Рухоме, діалектичне та суперечливе буття розумовому пізнанню піддається важче, воно сприймається почуттями. Але відомо, що почуття нас часто обманюють.

Тут ми вперше бачимо протилежність між раціональним та почуттєвим пізнанням.

Вона з цього часу щоразу поставатиме як протилежність між між наявним та належним, спостереженням та мисленням, теорією та практикою, теоретичним та практичним пізнанням, отже, з цього часу ця проблема стає найважливішим рушієм філософської думки. Ця протилежність, як ми побачимо далі, породжуватиме і гносеологічн, і етичні проблеми.