§ 6. Механізм реалізації екологічних правових норм

Конкретні природокористувальні механізми також цілковито віддавались до компетенції міністерств та відомств, які приймали вже свої відповідні постанови, наприклад, постанови Ради Міністрів УРСР від 6 травня 1983 р. "Про заходи по економічній витраті матеріальних ресурсів у житлово-комунальному господарстві", і від 12 травня 1987 р. "Про заходи щодо подальшого вдосконалення роботи житлово-комунального господарства в республіці" тощо. Централізовано намагалися регулювати також стандарти та технічні умови природокористування (наприклад, постанова Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1985 р. "Про організацію роботи по стандартизації в Українській РСР"), але навіть ці потуги зводилися нанівець подальшою стандартотворчою діяльністю окремих міністерств та відомств. Ось назви деяких відомих стандартів: ГОСТ 17.2.3.01 — 77 "Правила контролю якості повітря населених пунктів", ГОСТ 17.1.3.11 — 84 "Загальні вимоги охорони поверхневих вод від забруднення мінеральними добривами" тощо.

Величезний відомчий різнобій у нормах природокористування, який заміняв юридичні норми, унеможливлював будь-який ефективний контроль у цій галузі.

Системі природокористування, що мала місце в СРСР, тобто утилітарно споживацькій, цілком відповідала і структура самих державних інституцій, які мали б забезпечити дотримання чинного законодавства. Всіма справами охорони та раціонального використання природними ресурсами в УРСР відав (нехай і формально) Держкомприроди УРСР. У його складі знаходилося два управління: Головне управління економіки, науково-технічного прогресу, пропаганди та міжнародних зв'язків; Головне управління з екологічної експертизи проектних матеріалів та контролю за освоєнням державних капітальних вкладень, які мали характер еколого-економічних підрозділів. Були також і факторіальні (ресурсні) структури: Головне управління з охорони та раціонального використання водних ресурсів та рибних запасів; Головне управління з охорони атмосферного повітря; Управління з охорони та раціонального використання земель та загальнопоширених корисних копалин; Управління з охорони лісів, інших рослинних ресурсів та тваринного світу; Управління державних заповідників та інших охоронних територій.

Ще під час створення Держкомприроди Української РСР зверталась увага на відсутність у його складі спеціалізованого контрольно-інспекційного відділу (Ю. С. Шемшученко, 1990, с. 145). Інакше кажучи, ця установа не володіла даними щодо втілення існуючих норм природокористування, оскільки була позбавлена зворотного зв'язку. У діяльності міністерства переважала загальна орієнтація, в якій була закладена ідеологія верховенства інтересів держави, але аж ніяк не людей, а тим більше — природи. Тобто цій діяльності властива була, скоріше, наглядово-пошукова функція, а не природоохоронна.

Поряд з тим, Україна, перебуваючи у складі Союзу РСР як певна адміністративно-територіальна одиниця, формально була правочинно виступати і як суб'єкт міжнародного права. Як член ООН, ЮНЕСКО, інших поважних міжнародних організацій, Україна мала виявити своє ставлення і до міжнародних угод щодо навколишнього природного середовища. Тут, втім, треба мати на увазі, що частина міжнародних угод, особливо двосторонніх, які укладалися за участю СРСР, автоматично поширювались і на Україну (як складову цієї держави), не вимагаючи від неї ніяких дій щодо підтримання чи спростування угод. Але низка Міжнародних конвенцій передбачала у своїй формулі офіційне приєднання чи ратифікацію до них держав — членів міжнародного співтовариства, насамперед ООН. Тому, попри реальне безправ'я України як суб'єкта міжнародного права за часів тоталітаризму, її підпис стоїть перед багатьма важливими міжнародними документами.

Так, УРСР підписала вже згадувані договори про заборону випробування ядерної зброї в трьох середовищах, про заборону розміщення зброї масового знищення на дні морів та океанів і в космосі тощо. Вона приєдналась до Конвенції про відкрите море (1958), Конвенції про територіальне море та прилеглу зону (1958), Конвенції про континентальний шельф (1958), Конвенції про транскордонне забруднення повітря (1979), Віденської конвенції про охорону озонового шару (1985) і багатьох інших угод. Зрозуміло, що УРСР реально не могла ні виконувати, ані порушувати прийняті на себе зобов'язання, оскільки не володіла для цього належними атрибутами суверенної держави.

Неможливість захистити навколишнє природне середовище в Україні за часів СРСР обумовлювалась і принциповими недоліками, на яких будувалася сама концепція охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. До них належить, насамперед, такі фундаментальні положення:

- забруднення природи в принципі неминуче;

- раціональне природокористування ведеться в інтересах держави;

- існує припустимий рівень забруднення;

- порушені екосистеми можна відновити, включно з окремими видами тварин і рослин.

До цього слід додати, що в колишньому Союзі РСР в наукових колах багато хто розумів хибність стратегії природокористування, яка реалізовувалася в державі. Але партійно-бюрократичні структури не стільки не хотіли, скільки об'єктивно не могли взяти висновки науки до уваги і спиратися на них у законотворчій та господарсько-економічній діяльності. Адже за своєю власною природою Союз РСР був настільки економічно неефективною і непродуктивною системою, що природні ресурси, так само, як і ресурси людські, були практично єдиним джерелом, яке живило саме існування цієї держави. Інакше кажучи, лише величезні природні багатства і людський потенціал давали можливість досить тривалий час функціонувати політичній системі, яка б за інших умов була б приречена на загибель з суто економічних причин. Тому держава в принципі не могла реалізувати стосовно природи будь-яку іншу політику, окрім утилітарно-споживацької.

Внаслідок цього, свою незалежність Україна зустріла у надзвичайно важкому стані. Диспропорція в економіці з переважанням видобувної, металургійної та хімічної галузей викликали не тільки забруднення середовища, але й вимагали величезних енергетичних та фінансових витрат. Спустошені надра — вугільні, газові, нафтові, графітові та інші родовища — змушували шукати джерела сировини деінде. Безжалісна експлуатація земель призвели до ерозії переважної частини чорнозему. На додаток — ще й Чорнобиль, який взагалі поставив під загрозу існування країни та нації. Ось із таким спадком Україна як незалежна держава розпочала розв'язувати свої проблеми, в тому числі і в галузі охорони навколишнього природного середовища.