§ 5. Продукуюче природокористування

Головним шляхом подолання кризових явищ став перехід до продукуючого природокористування, котре сформувалося внаслідок фундаментальних подій на ниві розподілу праці. Класична наука виділяє переважно чотири таких події:

- виокремлення пастуших племен з маси "варварів";

- відділення землеробства від скотарства;

- відділення ремесла від скотарства та землеробства;

- формування соціальних структур, котрі зайняті виключно обміном продукції, тобто відділення торгівлі від ремесла.

Всі ці події, однак, об'єднуються ще більш загальним родовим явищем, а саме — феноменом продукуючого природокористування, сутність котрого полягає в тому то життєві ресурси не лише вишукуються чи видобуваються, а й цілеспрямовано формуються, виробляються та продукуються.

Землеробство та скотарство — ці головні складники продукуючого господарювання, привели до нечуваного стрибка у розвитку продуктивних сил суспільства, до розкриття небачених доти потенцій природних об'єктів та процесів. У зв'язку з цим В. І. Вернадський, пошановуючи значення для цивілізаційного поступу оволодіння вогнем та користування знаряддями праці зазначав:

"Набагато важливішим, з геологічного погляду, було друге зрушення, тривало здійснюване десятки тисяч років тому, — приручення стадних тварин і вироблення культурних рас рослин. Людина цим шляхом стала змінювати оточуючий її живий світ і створювати для себе нову живу природу, яка ніколи не існувала на планеті. Величезне значення цього виявилося ще й в іншому — в тому, що вона позбулася голоду іншим шляхом, лишень слабкою мірою відомим тваринам — свідомим творчим забезпеченням від голоду і, отже, знайшла можливість необмеженого прояву свого розмноження".

У цьому — ключ до розуміння демографічного вибуху, котрий характеризує спільноти скотарів та землеробів, але в ньому ж коріниться відповідь на запитання, чому їхня діяльність виявилася настільки згубною для природного довкілля.

Намагання спрямовувати певним чином природні процеси, інтенсифікувати та акумулювати їх, властиве і традиційним суспільствам. На прикладі австралійських аборигенів це питання грунтовно дослідив Ф. Роуз (1989). Так, "чисті" збирачі-аборигени племені дієрі, котрі мешкають у внутрішніх районах континенту, тобто напівпустелях, до свого харчового раціону включали різні категорії харчових продуктів у такому співвідношенні: наземні тварини — 33 %, птахи — 45, водні тварини та риби — 2, молюски, краби та інші панцирні — 2, рослини — 18 %. Водночас аборигени багатої приморської місцевості Грут-Айленд споживають зазначені категорії харчових продуктів у такому співвідношенні: 5, 25, 31, 13, 26. Не випадково приморські аборигени були здоровішими та численнішими.

Але навіть австралійські аборигени розвивали в себе своєрідне "землеробство" та "скотарство". За висновками того ж Ф. Роуза, в деяких районах північної Австралії Росло декілька родів рослин, фактично аналогічних культурним видам з Малайського архіпелагу, однак аборигени їх не культивували. Що ж до використання тварин, то відомо, яку значну роль у житті аборигенів відігравала собака дінго. Вони брали у диких собак цуценят, вигодовували їх материнським молоком, згодом навчали їх і використовували як мисливських собак. І, якщо диких дінго аборигени охоче вживали в їжу, то приручених — практично ніколи.

Приблизно 10-12 тис. років тому в декількох центрах ареалу поширення людства розпочався складний і неоднозначний процес переходу до продукуючих форм господарювання. Безпосередньою підставою та попередником його було те, що К. Фланнері (1969) назвав "революцією широкого спектру", — перехід верхньо-палеолітичних мисливців (насамперед з районів Передньої Азії) від полювання переважно на велику здобич до широкого збирацтва поширених тут рослин, серед яких особливе місце займали злаки. Згодом такі рослини почали цілеспрямовано культивувати, підтримувати їх розвиток, огороджуючи від випасання тощо. Так започатковувались осілі землероби, що, у свою чергу, змушувало спільноти, котрі віддавали перевагу розведенню копитних тварин, проявляти більшу рухомість та активність. Виникнення землеробів та скотарів нерідко називають ще неолітичною революцією.

Продукуюче господарювання докорінно змінило насамперед ситуацію з їжею. Ще в минулому столітті етнологи з'ясували (Ф. Ратцель, 1901), що з однакової площі скотарство дає змогу прогодувати людей у 20-30 разів більше, ніж ловіння, а рільництво, у свою чергу, — у 20-30 разів більше, ніж скотарство. Загалом, продукуюче господарство у 400-600 разів переважає привласнююче з погляду демографічної ємності відповідних систем.

До подібних висновків спонукають і спостереження за сучасними особливостями господарювання. Якщо примітивне неолітичне землеробство на теренах Британії давало можливість прогодувати з 1 км кв близько 20 чоловік, то продуктивність землеробства й скотарства часів залізного віку становила вже 20-30 чол./км кв, а вирощування маніоки племенем яруро (Венесуела) годує 41 чоловік на км кв, свинарство та інтенсивне вирощування коренеплодів народністю енга райпу (Нова Гвінея) — 96, інтенсивне богарне землеробство народності коф яр (Нігерія) — 112, зрошуване та богарне землеробство ланкійців — 227 чол./км кв (М. Харуэлл, 1988; Дж. Уайнер, 1968; С. Б. Лавров, Г. В. Сдасюк, 1985). Крім того, продукуюче господарювання дає змогу в окремих випадках досягти величезних показників щільності навіть сільського населення — від 500 (дельта рік Південно-Східної Азії) до 2400 чол./км кв (деякі райони о. Ява) (П. Жорж, 1959, А. Сови, 1977). Такі величезні можливості дають землеробство та скотарство для підтримання життя людини.

Перехід до землеробства та скотарства давав змогу поліпшити демографічні показники і завдяки ще одному чиннику. Давні мисливці та рибалки, з огляду на свій спосіб життя, жили невеликими групами і постійно мігрували, що утруднювало виживання дітей, не сприяло демографічному зростанню. Скотарі вже гуртувались у більші спільноти, і, з погляду соціально-екологічного, були більш адекватно пристосовані до довкілля. Античний історик Амміан Марцеллін, говорячи про аланів, цих кочових скотарів зазначав:

"Немає у них куренів, ніхто з них не оре; харчуються вони м'ясом та молоком, живуть у будах... і перевозять їх нескінченними степами. Діставшись до багатої травами місцевості, вони ставлять свої буди в коло й годуються мов звірі, а коли пасовище виїдене, вантажать своє майно на буди й рухаються далі".

Звідси, до речі, добре видно сам механізм репрезентативних (локальних) екокриз — обставини і чинники руйнування конкретної екосистеми. Очевидно, що подібно до аланів, діяли й старіші скотарі, принаймні з часів винайдення колеса.

Ще більшої стабільності в житті давніх общин привнесло землеробство: у цьому випадку людина переходить до осілості. Частина громади постійно перебувала в осідку, а зростаюча продуктивність праці не лише вивільнила деяких її членів від "здобувацтва", насамперед матерів, а й сприяла підтриманню існування немічних та малолітніх громадян. Виявилося можливим більше уваги приділяти захисту та вихованню дітей, що мало непересічні демографічні наслідки. Наразі зросла ДЄ довкілля, завдяки продукуванню давала змогу утримувати дедалі зростаючу людність. Тому діти з чинника обтяжливого та не бажаного стають очікуваними, бажаними, що засвідчила і Біблія.

Подібні висновки підтверджуються й оцінками конкретної кількості людності давніх спільнот, причому зробленими за допомогою різних методик. Важливо, що подібні історичні реконструкції вже спираються і на писемні свідчення (тексти), що підвищує ефективність пошуку та достовірність висновків.

Так, своєрідну статистику етносу, котрий перебував на шляху продукуючого господарювання, містять деякі книги Біблії. Зокрема, книга "Числа" згадує про результати підрахунку-перепису "Ізраїлевих синів від віку двадцяти літ і вище", тобто чоловіків, спроможних носити зброю — воїнів: усіх їх виявилося 601730 чоловік. Якщо цю величину екстраполювати на весь етнос, то матимемо народонаселення біблійного Ізраїлю щонайменше 5-6 млн чоловік. Отже, продукуюче господарювання, навіть таке недосконале як напівкочове скотарство, котрим займалися тодішні іудеї, давало змогу прогодувати з відносно невеликої горбистої місцевості Палестини таку кількість людей, котру за привласнюючого господарювання до снаги було утримувати лише всій біосфері.

Своєрідний перепис людності Північного Причорномор'я античної доби описано і в "Історії" Геродота. Скіфський цар Аріант, за переказами, якось надумав дізнатися про чисельність свого народу:

"Отже, їхній цар, якого звали Аріант, захотів довідатися, скільки є скіфів, і для цього наказав усім скіфам кожному принести по одному наконечнику стріли. А хто не принесе, тому він погрожував. З принесених наконечників цар звелів відлити жертовний казан, котрий поставили у священному для скіфів місці — місцевості Ексампай, що між Борисфеном та Гіпанісом, тобто Дніпром та Південним Бугом. Був цей казан вельми містким — вільно вміщував 600 амфор, та міцним — завтовшки мав шість стіп. Якщо керуватися цією інформацією, і знати, що середня вага скіфського наконечника становила приблизно 10 г, то виявиться, що вага казана становила 122 тонни, а свої наконечники принесло 12 225 000 скіфів".

Такі, воістину вражаючі, демографічні потенції таїло в собі продукуюче господарювання.

Набутий спосіб природокористування разом із новими соціальними структурами уможливив концентрацію і населення в одному місці в кількості, котра значно переважає ДЄ навколишніх екосистем (міста, військо, будівництво тощо). Це відбувається за рахунок перерозподілу та накопичення виробленого продукту. Так, у долині Нілу за часів фараонів щільність населення становила близько 70 чол./км кв, а вже в містах Месопотамії вона сягала 50 тис. чол./км кв! На будівництві ж єгипетських пірамід водночас інколи працювало по декілька сот тисяч будівничих, а на завершальних етапах спорудження Великої стіни в Китаї (V ст. до н.е.) у будівництві брало участь понад 5 млн чоловік.

Продукуюче господарювання, таким чином, уможливило принципово нові форми організації суспільства, реалізацію соціокультурних засад адаптації людини довкілля, перетворення останнього у адекватне своїм потребам середовище.

К. Каутський, віддаючи належне демографічним потенціям досягнутого рівня розвитку продуктивних сил, зауважив, що лише протягом одного століття після виникнення ісламу, коли араби перейшли від кочового та напівкочового скотарства до землеробства та осілості, їх стало стільки, що вони змогли зайняти і залюднити обшири від Іспанії до Індії (К. Каутський, 1923). У доколумбовій Америці, краї, показовім щодо неіндустріального шляху розвитку, мешкало від 32 до 41 млн чоловік (М С. Авербух, 1970). Подібні приклади переконливо свідчать про безумовні переваги продукуючих моделей культурного використання природи.

Отже, землеробство і скотарство, поєднане з відповідними соціальними інституціями, насамперед державою, призвели до цивілізаційного поступу, а з погляду критеріїв прогресу виду в біосфері — до його подальшого процвітання та закріплення статусу домінантного виду. Стародавні держави, попри свої насильницькі та інші "силові" функції, створювали організаційні передумови для самого природокористування своєрідною інтенсифікацією природних сил самої біосфери, а також розподілу та перерозподілу здобутого та створеного продукту. Водночас, саме продукуюче господарювання, так само, як і нові соціальні структури, таїли в собі загрозу існуванню і людині, і стабільним природним екосистемам Власне, традиційна "дика природа" стає для людини не зовсім потрібною, а то й взагалі непотрібною: сенсу вона набувала тоді, коли перетворювалася в природу "для людини" — в поля, пасовища, канали, тобто в олюднену, окультурену природу. Незаймана природа більше цікавила лише поетів, натуралістів, любителів екзотики та дичини, а не середньостатистичного землянина. Подібна ціннісна переорієнтація чималою мірою спричинилася до формування суто прагматичного, утилітарного ставлення до природи.

Ці обставини простежуються при погляді на одну із Давніх цивілізацій — аккадську. Аграрії та гідравліки Месопотамії на місці природних ландшафтів за декілька сторі_ч створили якісно інші ценози, стабільне існування яких також підтримувалося людиною. В садах панувала монокультура — фінікова пальма, зате на ланах вражало розмаїття культурних рослин: там росли цибуля, коріандр, капуста, гірчиця, редис, укріп, сочевиця, горох рапс, льон, конопля, ячмінь, пшениця тощо. Все це, з використанням передових технологій, зокрема месопотамського плуга — цього, на думку А. Лео Оппенхейма (1980), найвищого досягнення аккадської техніки, висівалось у грунт, котрий під антропогенним контролем втрачав свою еволюційно сформовану біотичну структуру. Потужний розвиток іригації та будівельної справи, властивий цивілізації Месопотамії, довершував справу перетворення природних екосистем в штучні ценози та культурні ландшафти, причому нерідко, на жаль, в деградовані та поруйновані.

Описане вище дає змогу зрозуміти причини та механізми виникнення репрезентативних (локальних) екологічних криз. Людська діяльність трансформує довкілля не лише тому, що вилучає з них певні компоненти, як це має місце за привласнюючого господарювання, а й ще більшою мірою тому, що інтегрує в довкілля бажані для себе об'єкти, спрямовує перебіг процесів у бажаному для себе напрямку. В результаті довкільні екосистеми не просто виснажуються, вони трансформуються в інші, а тому — втрачають свої ознаки.

Зрозуміло, що такі екологічні кризи та катастрофи не обмежені лише минулим, вони є ознакою і нашого сьогодення. Чи то маємо ми справу з примітивним підсічно-вогневим землеробством, чи із спорудженням греблі на річці і забиранням з неї води для поливу земель, перетворених, у свою чергу, на поля та пасовища, — в усіх таких випадках зникають умови для існування однієї екосистеми і спричиняється виникнення іншої. Аналогічним чином надмірне випасання худобою степових ценозів нерідко призводить до утворення на їхньому місці напівпустель, розорювання грунтів — до їх ерозії та оголення первісних порід. Загалом сучасна цивілізація породжує безліч ситуацій, за яких виникають репрезентативні екологічні кризи, починаючи від засолення та осушення грунтів і закінчуючи деградацією лісів чи луків від атмосферного, водного та іншого бруду.

Сьогодні існують переконливі докази того, що продукуюче господарювання спільнот Межиріччя призвело до перетворення степових та лісостепових ценозів у пустелі та напівпустелі, землеробська діяльність африканських племен — лісів на савани. Аналогічний досвід відомий і на американському континенті:

"Декілька століть тому, — зазначає еколог Е. Піанка, — сотні й тисячі квадратних кілометрів на середньому Заході США були вкриті високотрав'янистою прерією. Сьогодні це природне угруповання практично зникло. З величезною швидкістю знищуються рівнинні дощові тропічні ліси. Природні угруповання усіх типів швидко витісняються перетолоченими пасовищами, полями з еродованим грунтом, штучними озерами, майданчиками для гольфу, дорогами, стоянками автомобілів та житловими будівлями. Жодне з угруповань Землі не зберегло первісного вигляду...".

Отже, репрезентативні екологічні кризи "виривають" з певного класу екосистем окремі екосистеми, внаслідок чого неурівноваженими стають усталені відносини всередині біоти, потоки речовини та енергії.

Ще істотнішим був кумулятивний ефект локальних екологічних криз, включаючи кризи компонентні. З одного боку, трансформації почали зазнавати цілі класи екосистем біосфери, а з іншого — почали виникати принципово нові типи екосистем, індукованих людською діяльністю. Істотним є і зворотний вплив на розвій цивілізації деформованого нею довкілля. Якщо зіставити між собою археологічні мапи: поширення центрів давніх цивілізацій, центрів походження культурних рослин і тварин, деградованих антропогенних ландшафтів, то простежується цілком достовірний висновок щодо існування причинного зв'язку між відповідними феноменами. Чи не найяскравіше про це свідчить факт збігу великих пустель Старого Світу, з одного боку, і ареалів поширення великих цивілізацій давнини, з іншого: там, де квітли культури Межиріччя, Передньої та Центральної Азії, Північної Африки, Китаю та ін„ нині розкинулися великі пустельні простори.

Зрозуміло, цивілізації не зароджувалися в таких вкрай несприятливих умовах; скоріше навпаки — природні умови позитивно впливали на культурний прогрес, але в процесі його ситуація змінилася на протилежну. Навіть культури, котрі не зникли, а продовжили своє існування, також докорінно вплинули на стан власного природного середовища: так, у Стародавній Греції в часи її розквіту залишилося лише 2% орних земель та близько 15% первісного лісу; подібне становище було типовим і для Римської імперії, яка зуміла перетворити свою житницю — Північну Африку — у безлюдну пустелю (В. Д. Блаватський, 1976).

Відтак, існує фундаментальна суперечність між розвитком продукуючого господарювання та станом біосфери, зокрема екологічними кризами. А саме: набуття матеріальних підстав для стійкого популяційного зростання людських популяцій засобами цілеспрямованого використання та спрямування природних об'єктів і процесів, з одного боку, та втрата еволюційно сформованого автентичного для існування людства природного довкілля, з іншого. Інакше кажучи, розпочавши створювати свою власну природу, людина злегковажила природою первісною, полишивши її як щось подолане, непотрібне. Тим часом, створена людиною "природа" — агроценози, урбоекосистеми, біотехнології тощо — в змозі існувати лише за умови стабільного функціонування біосфери, оскільки саме вона є субстанційною основою буття і людини, і світу людини.

Тому демографічні показники різко зростали лише на початку та в процесі розвитку продукуючого господарювання, сягнувши від 3-4 млн чоловік (приблизно 10 тис. років тому) до 350-400 млн чоловік (це межа старої та нової ери). Але далі розпочинається стабілізація, навіть деяке скорочення чисельності населення планети. Отже, можна зробити висновок про вичерпання ДЄ біосфери за даного типу природокористування. Закономірний наслідок цього — посилений тиск на екосистеми, за якого вони не встигають відновитися, і подальша трансформація та деградація природного довкілля.

Дестабілізація та виснаження екосистем, зменшення їхньої ДЄ, породжувало нові колізії для кількісно зрослої людності планети в цілому, і її окремих регіонів. Наразі необхідно було шукати шляхи виходу із тупикових ситуацій, і вони бували найнесподіванішими. Скажімо, нестійкість штучних екосистем (урбосистем) супроводжувалася час від часу небажаними для людини ефектами: епідеміями, епізоотіями та ін„ масштаби яких нерідко були катастрофічними. Так, у другій половині XIV ст. населення Європи скоротилося принаймні вдвічі: бубонна чума призвела до загибелі близько 50 млн людей.

Водночас такі події зменшували антропогенний тиск на природні та штучні ценози, в результаті чого вступали в дію еколого-еволюційні механізми їх самоорганізації (сукцесії та т. п.). "Чорна смерть", інші епідемії, робили пусткою багато земель, після чого вцілілі господарі, за зауваженням Ф. Броделя (1986, с 43-44), обробляли лише кращі землі, залишаючи інші пусткою. Водночас бюргери змушені були шукати більш досконалі форми організації міського життя, особливо його комунальних, санітарно-гігієнічних та інших структур. Нині як велика дикість сприймається описана Дж. Бокаччо в "Декамероні" така особливість середньовічної гігієни, як випорожнення через отвір у балконній підлозі прямо на міську вулицю; проте ще у XVI ст. фекалії постійно зустрічалися навіть в найрізноманітніших апартаментах Лувру. А це ж було в найцивілізованіших країнах світу ще декілька століть тому. Подолання подібних норм поведінки робило урбосистеми більш стійкими, більш самоорганізованими.

Природно, людство шукало можливість процвітання та прогресу й іншими шляхами, навіть у межах досягнутого типу природокористування. Так, відомо, що причини войовничих походів мусульманських (арабських) спільнот багато в чому були пов'язані саме з географічними чинниками: забрудненням та виснаженням автохтонних територій (насамперед, оаз), відсутністю перспектив користування іншими екосистемами, тобто вичерпанням ДЄ ландшафтів, що штовхало арабів на завоювання нових земель та ресурсів. Інакше кажучи, вихід з кризового становища досягався шляхом просторової експансії етносу.

І такий підхід є не винятком, а скоріше, правилом розвитку людства, починаючи від демографічних хвиль степовиків з глибин Азії, і закінчуючи багатовіковими походами європейців (іспанців, португальців, французів, англійців, голландців, росіян та ін.) у всі кінці світу. Однак такий шлях має свою межу, оскільки лімітований фізичними обширами поверхні планети. Стратегічний шлях подолання набутих суперечностей полягає в оволодінні таким типом природокористування, котрий давав би змогу істотно збільшити ресурсну основу людського життя, тобто підняти ДЄ ландшафтів. Таким шляхом стало іноваційне природокористування.