§ 3. Екологічна політика Організації Об'єднаних Націй

Нарешті, для формування сьогоднішнього екологічного світогляду, культури і права важливе значення має і діяльність самої Організації Об'єднаних Націй (ООН), а не лише її окремих підрозділів чи структур. Головні причини цього, як відзначають дослідники (В. І. Сапожников та ін., 1986) наступні:

1. ООН — перша міжурядова організація, до компетенції якої увійшли екологічні проблеми;

2. ООН сприяє розв'язанню екологічних проблем на різних рівнях — всепланетному, регіональному, національному;

3. ООН у змозі реалізувати комплексний аналіз екологічних проблем;

4. ООН включає абсолютну більшість країн світу, а тому володіє ефективним механізмом координації та супряги їх зусиль у розв'язанні глобальних екологічних проблем.

Слід, однак, зауважити, що не всі рішення ООН є юридичними нормами, оскільки чимало ухвал мають дорадчий та регламентаційний характер. Щоправда, останнім часом, особливо після подій у Перській затоці (ірако-кувейтська війна 1900-1991 pp.) виразно відчувається зміщення акцентів у діяльності ООН саме в напрямку обов'язковості для виконання прийнятих нею рішень для суб'єктів міжнародного права.

Прикметно, що вже на світанку свого виникнення, у 1948 p., діяльність ООН оцінювалася Генеральним секретарем Міжнародного союзу охорони природи і природних ресурсів якнайвище:

"Концепція охорони природи в широкому розумінні цього терміна вже стає і буде однією з головних прерогатив Організації Об'єднаних Націй".

У діяльності ООН щодо розв'язання екологічних проблем нині виділяють три етапи (В. І. Сапожников та ін., с 19-31):

1. Охоплення під егідою ООН дедалі більшої кількості її структур та комітетів, котрі займаються розв'язанням екологічних проблем. Вже в 1948 р. була проведена Міжнародна науково-технічна конференція ООН з охорони природи (Лейк-Саксесс, США), яка визнала необхідність координації зусиль міжнародних організацій для охорони природи. Ця тенденція була розвинена на Міжнародній науково-технічній конференції з охорони живих морських ресурсів (Рим, 1955), першій Конференції ООН з морського права (Женева, 1958) тощо.

2. Перехід від поодиноких розрізнених заходів до комплексного розв'язання екологічних проблем. Початком цього етапу можна вважати прийняття XII сесією Генеральної конференції ЮНЕСКО резолюції "Економічний розвиток і охорона природних ресурсів", на підставі якої Генеральна Асамблея ООН прийняла в 1962 р. резолюцію 'Економічний розвиток і охорона природи'. Тут міститься і заклик до всіх міжнародних та національних установ і організацій виявити сприяння виконанню поставлених завдань. Саме на цьому етапі було поставлено питання і проведено Всесвітню конференцію з питань наукового обгрунтування основ раціонального використання і охорони ресурсів біосфери (Париж, 1968). Найвагомішим підсумком другого етапу стало прийняття на XII сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО в 1970 р. програми "Людина і біосфера" (МАВ).

3. Опрацювання та втілення стратегічної ініціативи щодо охорони навколишнього природного середовища. Відлік цього етапу, який тривав майже до наших днів, ведеться з 1972 p., коли була проведена Конференція ООН з проблем оточуючого людину середовища (Стокгольм, 1972) і створення спеціалізованої організації під назвою Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП).

Стокгольмська конференція визначила спільні цілі, сферу діяльності міжнародних організацій, план дії з навколишнього середовища, узгодила організаційні та фінансові питання. ЮНЕП була створена на виконання рішень стокгольмської конференції резолюцією 2997 XXVII Генеральної Асамблеї ООН і визначена як програма світового співтовариства в цілому, що містить також механізм управління та координації діяльності в галузі навколишнього середовища в системі ООН. Співпрацюючи з іншими спеціалізованими структурами — МАГАТЕ (агенцією з атомної енергетики), ВОЗ (Всесвітньою організацією з охорони здоров'я), ФАО (Продовольчою та сільськогосподарською організацією) та іншими, ЮНЕП за короткий строк стала головним координатором міжнародних зусиль у галузі охорони довкілля.

Останнім часом сталися події, які дають змогу зробити висновок про початок четвертого етапу в діяльності ООН щодо охорони природного середовища;

4. Встановлення нового, справедливого глобального партнерства шляхом створення нових рівнів співробітництва між державами, стрижневими верствами суспільства і людьми. Цей етап розпочався Конференцією ООН з навколишнього середовища та розвитку, що відбулася в Ріо-де-Жанейро з 3 по 14 червня 1992 р. Ця Конференція, підтверджуючи ухвали Стокгольмської конференції і розвиваючи їх, визначаючи комплексний та взаємозалежний характер Землі ("нашої домівки"), докладаючи зусилля для укладання міжнародних домовленостей щодо захисту інтересів всіх та захисту цілісності глобальної системи навколишнього середовища та розвитку, якраз і проголосила за мету встановлення нового, справедливого глобального партнерства через посередництво міждержавного співробітництва та суспільної ініціативи. Конкретні принципи викладені в Декларації Ріо з навколишнього середовища та розвитку.

Таким чином, міжнародне співтовариство виробило досить ґрунтовну правову основу захисту навколишнього природного середовища, яке спирається на науково виважені, гуманітарно орієнтовані та практично апробовані принципи та висновки. А тому національні екологічні законодавства, в тому числі й українське, повинні орієнтуватися як на міжнародні еколого-правові норми, так і соціально-культурні та наукові підвалини, на яких ці норми виникають і обґрунтовуються.