3. Членство у міжнародних організаціях.
Як правило, в установчих актах організацій містяться наступні положення стосовно категорій членів, критеріїв вступу та виходу з цих організацій.
1. Категорії членів у міжнародних організацях. Для західної доктрини характерним є розподіл членів міжнародних організацій на дві категорії: повноправні та неповноправні члени. До повноправних відносяться держави, а до неповноправних – несамоурядові території та деякі суверенні держави. Вітчизняні юристи виступають за ліквідацію інституту асоційованих членів як такого, що є несумісним з Декларацією ООН про надання незалежності колоніальним країнам та народам від 14 грудня 1960 р.
Поділ учасників міжнародних організацій на повноправних та неповноправних немовби виправдовує легалізовану перевагу держав- метрополій над колоніями. Міжнародні міжурядові організації об’єднують членів одного порядку, вони є рівними один перед одним. Тому класифікація членів міжурядових організацій на повноправних та неповноправних суперечить сучасному міжнародному праву та слугує правовою підставою для сввавілля невелликої групи західних країн.
Неможна вважати вдалою класифікацію членів міжнародних організації на первісних та тих, що приєдналися.
Первісними зазвичай називають держави, які брали участь у конференціїна з виробленння установчого акту організації, підписали та ратифікували його у встановлений термін. Англійською мовою такі держави мають назву original members. Якщо слідувати перекладові original members як “первісні члени”, то синонімами термина “первісний” є такі слова, як “головний”, “основний”, “стрижневий”, “першочерговий”. Звідси можна уявити, що термін “первісні члени” означає “головні”, а всі інші члени мають діяти під їхнім безпосереднім керівництвом або впливом. Така класифікація членів міжнародних організацій суперечить принципу суверенної рівності держав, на якому засновується будь-яка міжнародна організація.
Виникає питання, яким саме чином називати членів міжнародної організації. Найбільш вдалим може бути переклад з французької мови, де для позначення групи членів використовується термін “origine”, що означає «початок», «виникнення». Таким чином, групу держав, які брали участь у прийнятті установчого акту організації та ратифікували його у встановленому порядку налужить називати “члени-засновники” (тобто ті, що започаткували організацію).
Також не можна визнати вдалим визначення “тих, що приєдналися” до іншої групи членів. Можна приєднатися до договору, пропозиції, а до міжнародної організації можна вступити на підставі суверенної рівності. Отже, не випадково в установчих додкументах міжнародних організацій для позначення даної категорії членів вживається словосполучення additional member, а не joining member (англ.) або addientinnal member, а не a cote membere (фр.).
Членів міжнародних організацій, які не є державами-засновницями, належить називати просто «члени організації». Саме у такому контексті можна використати значення терміну additional members.
Щодо такої категорії членів міжнародних організацій, що їх називають частковими членами, то суть цієї категорії членства полягає у тому, що держави (або відповідні міжнародні організації) беруть участь у роботі конкретного органу міжурядової організації, не будучи членами організації у загальноприйнятому розумінні. Така форма дає можливість організації втягнути у її роботу практично усі держави, які зацікавлені у вирішенні тих чи інших питань, поза процедурою офіціального набуття членства в організації. Тому багато організацій схвалили відповідні нормативні акти про запровадження інституту часткового членства.
Припинення членства у міжнародній організації пов’язане із загальною проблемою денонсації міжнародного договору, на підставі якого створюється організація.
В установчих документах організацій закріплені в основному 5 способів припинення членства:
а) добровільний вихід;
б) автоматичний вихід;
в) виключення;
г) припинення існування держави;
д) ліквідація організації.
Статути практично усіх міжнародних організацій передбачають можливість добровільного припинення членства. Утім, відсутність у статутах застережень про вихід не може бути перешкодою для добровольного припинення членства, виходячи з принципу суверенної рівності держав, відповідно до якого кожна держава сама визначає доцільність перебування в тій чи інший міжнародній організації.
Вихід з міжнародної організації пов’язаний з виконанням низки спеціальних умов:
– необхідністю письмової заяви про денонсацію установчого акту;
– встановленням певного періоду, по закінченні якого заява про вихід набуває чинності;
– встановленням періоду, починаючи з дня набуття чинності установчим актом, після закінчення якого держава-член може порушити клопотання про вихід з організації;
– виконанням перед виходом низки зобов’язань;
– узгодження умов виходу з організаціями більш загальної компетенції.
Автоматичний вихід є різновидом добровільного виходу. Його сутність полягає в тому, що держава ipso facto в силу обставин, що склалися, зобов’язана припинити членство в організації. Наприклад, будь-яка держава, яка перестала бути членом Міжнародного валютного фонду, через три місяці автоматично вибуває з числа членів Міжнародного банку реконструкції та розвитку.
Від припинення слід відрізняти призупинення членства. Припинення членства є процесом завершеним, призупинення – триваючим. Після припинення членства держава може поновити свою постійну участь в організації лише шляхом виконання усіх вимог, пов’язаних із вступом до неї. Призупинення не потребує виконання істотних процедурних заходів. Припинення членства набуде чинності лише тоді, коли держава-член виконає свої зобов’язання перед організацією (наприклад, фінансові). При призупиненні членства ці зобов’язання заморожуються на певний строк. Призупинення членства може відбуватися у два способи: добровільно та примусово. Воно також може бути повним або частковим.
4. Історичні передумови створення ООН. Цілі та задачі її діяльності. Уперше ідея про необхідність ставорення всесвітньої організації з питань підтримки та зміцнення миру була закріплена в Декларації урядів СРСР та Польщі, підписаній 4 грудня 1941 р. У ній підкреслювалося, що забезпечення міцного миру можливе лише за допомогою створення нової міжнародної організації.
Рішення про створення такої міжнародної організації було прийнято на території СРСР, коли 30 грудня 1943 р. була підписана Московська декларація, яку підписали уряди США, СРСР, Великобританії та Китаю.
Рішення Московської конференції підтримали на Тегеранській конференції, де була підписана Декларація цими ж урядами, окрім Китаю.
Протягом 1944 р. йшли переговори між учасниками Московської конференції про правовий статус майбутньої ООН, були складені радянські, англійські та американські пропозиції, проект статуту ООН.
Кінцевий варіант тексту Статуту ООН був розроблений та підписаний 26 червня 1945 р. на Конференції Об’єднаних Націй з питання про створення міжнародної організації. Він набув чинності 24 жовтня 1945 р.
Основні міжнародні документи з питань правосуб’єктності ООН:
Статут ООН 1945 р.;
Конвенція про привілеї та імунітети ООН 1946 р.;
Конвенція про безпеку персоналу ООН та пов’язаного з нею персоналу 1995 р.;
Угода між США та ООН з питань про місцерозтащування центральних установ ООН 1947 р.;
Угоди ООН зі спеціалізованими установами та інші.
Цілі ООН викладені у статтях 1, 2 Статуту ООН:
– підтримувати міжнародний мир та безпеку;
– залагоджувати та вирішувати у відповідності до принципів справедливості і міжнародного права міжнародні сори чи ситуації, які можуть привести до порушення миру;
– розвивати дружні стосунки між націями на основі поваги принципу рівноправності та самовизначення народів;
– здійснювати багатостороннє співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального та культурного характеру та у сприянні й розвиткові поваги до прав людини та основних свобод для усіх без будь-яких виключень;
– бути центром для узгодження дій націй у досягненні цих загальних цілей.
Штаб-квартира ООН розташована в м. Нью-Йорк (США).
На сьогодні членами ООН є 185 країн світу. Україна – член ООН з 1945 р., коли вона у складі СРСР була її засновницею.