72. Ідеологія та утопія як форми організації суспільства.

Ідеологія та утопія – це два важливих феномени політичного та соціального світів. Починаючи з епохи Просвітництва, осмислення цих феноменів актуалізується, оскільки політична філософія починає цікавитися способами об’єктивного пізнання соціально-політичної дійсності та намагається з’ясувати, що може перешкоджати такому ясному розуміню політичних процесів. Ідеологія та утопія є доволі подібними феноменами, що проявляється хоча б у тому, що утопічність та ідеологічність мислення в політичних дискурсах завжди приписується політичним опонентам, свою ж думку, як правило, намагаються вберегти від таких оцінок. На подібність між ідеологією та утопією вказує, наприклад, Поль Рікер, який свого часу прочитав цикл лекцій під загальною назвою «Ідеологія та утопія». Французький філософ звертає увагу на дві риси, що характерні обом феноменам: (1) обидва вони є досить неоднозначними, оскільки можуть відігравати як конструктивну, так і деструктивну роль, можуть нести як творчий, так і руйнівний потенціал; (2) двозначність та деструктивність в рамках ідеології та утопії домінує над творчим началом.

Термін «ідеологія», як відомо, походить з французької думки 18 століття. Одним із перших його використав тогочасний французький філософ Дестют де Трасі. Ідеологами називали людей, які займалися теорією ідей. Як зауважує П. Рікер, «це була певного типу семантична філософія, яка твердила, що філософія взагалі не мусить займатися речами та реальністю, вона має цікавитися лише ідеями». Наука про ідея, яка тоді витворювалася, розумілася як природнича наука, навіть як частина зоології, оскільки стосувалася вивчення розумових здібностей людини. Негативного сенсу слово «ідеолог» набуло завдяки Наполеону. Тогочасні філософи, які займалися теорією ідей були противниками Французької імперії під правлінням Наполеона. Тож він і почав називати їх ідеологами, надаючи цьому слову негативного забарвлення. Німецький соціолог К. Мангайм цілком слушно звертає увагу на те, що більш глибинний аналіз цього презирливого ставлення Наполеона до згаданих філософів виявить, що воно носить гносеологічний та онтологічний характер, оскільки пов’язане із твердженням, що мислення опонента є ірреальним. А відтак, з цього моменту термін «ідеологія» набуває додаткового сенсу, який зумовлює, що кожна думка, яка визначена як ідеологія не може мати практичного значення. Вже згаданий П. Рікер, у свою чергу, досить влучно помічає в цьому контексті, що історія з французькими філософами-ідеологами дає нам зрозуміти, що досить часто в кожному з нас сидить такий «наполеон», який своїх супротивників обзиває ідеологами. 

В сучасній політичній думці поняття ідеології найчастіше пов’язують із марксизмом, який представляє три основні його значення: по-перше, ідеологія розуміється як система переконань, шо характерні для певного класу; по-друге, ідеологія як система хибних чи ілюзорних переконань, яка протиставляється науці; по-третє, ідеологія як процес вироблення значень на ідей. 

Під час нашої лекції звернемо увагу, в першу чергу, на концепції ідеології, які були представлені в рамках неомарксизму Луї Альтюсером, який застосував для осмислення цього феномену структуралістську методологію; в рамках соціології Карлом Мангаймом і Максом Вебером, в рамках культурної антропології Кліфордом Ґірцом.

Термін «утопія» походить від назви твору Томаса Мора, який було видано в 1516 році і в якому той описує ідеальне суспільство. Як твердить російський дослідник Д. Мартинов, в процесі своєрідної семантичної еволюції термін «утопія» пройшов декілька етапів свого розвитку: (1) XVI - XVII ст. – термін «утопія» виступає як власна назва, «утопія» позначає ідеальну державу, описану Т. Мором, або подібний суспільний ідеал; (2) XVIII ст. – попереднє значення доповнюється родовим поняття «утопії», що набуває політичні значення; (3) перша половина XIX ст. – термін «утопія остаточно набуває політичну коннотації та використовується в політичній боротьбі, зокрема, соціалістами, лібералами та консерваторами. (4) ХХ ст. характеризується тим, що термін «утопія» зберігає попередні конотації і перетворюється на позначення досить широкого семантичного поля. Крім того, слід звернути увагу на те, що в політичній філософії утопія присутня від самого початку. Згадаймо Платона і його концепцію ідеальної держави. Загалом же, в утопії закладаються мрії про досконалий стан. В цьому сенсі утопія стає своєрідною діагностикою актуальної політичної ситуації. «Утопія, – пише П. Рікер, – дозволяє дистанціюватися від культурної системи: ми можемо завдяки їй поглянути на нашу культурну систему ззовні, саме тому, що утопія існує “ніде”». Таким чином, утопія може бути засобом для впливу на соціально-політичну ситуацію, представляючи собою візію найкращого стану речей. При цьому утопія є принципово амбівалентною: з одного боку, вона наділена претензією на те, аби бути здійсненою; з іншого, – утопія є нічим іншим, як вигадкою та фантазією.

Найбільш відомою працею, що досліджує зв’язок між ідеологією та утопією є праця «Ідеологія та утопія» Карла Мангайма, у якій пропонується детальний аналіз суті цих феноменів та їх проявів в суспільстві. Німецький мислитель переконаний, що терміни «ідеологія» та «утопія» вказують не просто на появу двох своєрідних, але ізольованих одне від одного феноменів, але на необхідність та актуальніість дослідження, об’єктом якого є увесь світ, оскільки через призму ідеології та утопії в новому світлі постають смислові відносини, які обумовлюють те, що наш світ є таким, а не інакшим. Ідеологія та утопія мають як спільне, так і відмінне. Спільним є те, що обидва ці феномени відкривають переживанню та розумінню людини можливість хибної свідомості. 

Ідеологія та утопія в праці К. Мангайма розуміються як відзеркалення двох протилежних відкриттів, що стали наслідком політичних конфліктів. Німецький миситель, в першу чергу, звертає увагу на те, що політична дискусія принципово відрізняється від дискусій, що відбуваються в академічних колах. В політичній боротьбі проявляються неусвідомлені мотиви, що визначають спрямування мислення. А відтак, політична дискусія від самого початку не обмежується лише теоретичною арґументацією, тут виявляють себе мотиви, що постають в результаті зв’язку певної політичної сили з її культурними устремліннями. Тож несвідоме відіграє важливу роль як для  утопії, так і для ідеології. Передумовою ідеології є те, що інтереси правлячих груп можуть бути настільки інтенсивно пов’язаними із ситуацією, що вони нездатні бачити факти, які піддають сумніву їхню впевненість. К. Мангайм зауважує таке: «Слово “ідеологія” імпліцитно містить в собі погляд, згідно з яким у певних ситуаціях колективне несвідоме, притаманне певним групам, затушовує реальний стан суспільства не лише від них, а й від інших людей, і тим самим стабілізує його». Що ж стосується утопії, то утопічне мислення, згідно з К. Мангаймом відображає протилежне відкриття, а саме: певні гноблені групи настільки зацікавлені у зміні існуючого суспільства, що бачать лише ті елементи, які стосуються заперечення актуального стану. Таким чином, утопічне мислення абсолютно не цікавиться тим, що реально існує. Німецький мислитель на основі цього твердить, що в утопічній свідомості колективне несвідоме позначається ілюзорними уявленнями та волею. Різницю між ідеологією та утопією він також проводить, визначаючи, що утопічність ідей незмінно виявляють представниками панівного прошарку, які перебувають у гармонії із актуальною соціальною та політичною ситуацією, ідеологічність же певних ідей чи політичних проектів виявляють представники прошарку, який піднімається вгору і має напружене відношення до існуючого порядку.

Здійснюючи спробу представити цілісне розуміння ідеології, К. Мангайм розрізняє два відмінних між собою значення поняття «ідеологія»: 

(1) часткове, або партикулярне. Часткове значення поняття «ідеологія» має місце тоді, коли це слово означає лише те, що ми не віримо ідеям та уявленням наших політичних супротивників. У цьому випадку ідеї опоненів ми вважаємо свідомим спотворенням реальних фактів, яке ним здійснюється задля реалізації власних інтересів. Часткове поняття ідеології звертається до ідеології як частини висловлювань опонента.

(2) тотальне, або радикальне. Таке значення поняття «ідеологія» дозволяє вести мову про ідеологію епохи чи конкретної соціальної групи. Ідеологічність характеризує цілісну структуру свідомості певної епохи чи групи. В даному випадку ставиться під сумнів світогляд супротивника вцілому.  Загалом же, як твердить К. Мангайм, якщо говорити про поняття ідеології вцілому, то йому передував досвід недовіри і підозри, які відчуває людина до свого супротивника. «Погляди супротивника, – пише він, – починають оцінювати як ідеологію з того моменту, коли їх перестають вважати навмисною брехнею, але відчувають у його загальній позиції якусь фальш, що тлумачиться як функція певного соціального становища».

Даючи визначення утопії, К. Мангайм, твердить, що утопіями є всі ті трансцендентні буттю уявлення, які в певний момент часу можуть справляти перетворюючий вплив на історико-соціальне буття. Особлива увага в праці «Ідеологія та утопія» звертається на утопічну свідомість. Зауважується, що головний формуючий принцип конкретної свідомості завжди міститься в її утопічних пластах. Утопічний центр свідомості містить специфічну за своєю структурою волю до дії та бачення, які взаємно обумовлюються та надають певної своєрідності кожній формі переживання історичного часу. Утопія має тісний зв’язок із баченням історичного часу. 

Здійснюючи аналіз еволюції утопічної свідомості протягом історії, К. Мангайм виокремлює чотири її форми: 

(1) оргіастичний хіліазм анабаптистів. Хіліазм, або мілеанізм, як відомо, – це релігійне вчення про другий прихід Христа і Його тисячолітнє царство перед кінцем світу. Ця ідея несе в собі значний потенціал революційного настрою. Хіліастичні ідеї поєдналися із активним прагненям гноблених верств суспільства, що мало вплив на розвиток суспільства та реалізацію політики. К. Мангайм пише: «Сподівання, що досі кружляли або були орієнтовані на потойбічний світ, раптом набули значущості в світі реальному, почали сприйматися як реально можливі тут і нині, і наповнили соціальні дії особливою бурхливою і грізною силою». Ця форма утопії здійснює своєрідне «одухотворення» політики.

(2) ліберально-гуманістична ідея. Ця форма утопії протиставляє неправильній дійсності раціональний образ суспільної організації. Утопічного характеру тут набуває ідея, яка є формально-спроектованою у нескінченну даль і яка визначає мету, що регулює процес становлення в світі.

(3) консервативна ідея. Дана форма утопічної свідомості орієнтована на опанування світу завдяки інстинктивній, та інколи теоретично обґрунтованій орієнтації на іманентні буттю фактори. Утопія тут з самого початку занурена в буття, яке сприймається як уособлення усієї повноти сенсу.

(4) соціалістично-комуністична утопія. Ця форма утопічної свідомості орієнтована на те, щоб, з одного боку, максимально радикалізувати ліберальну утопію, а з іншого – нейтралізувати анархізм у його скрайніх проявах. В рамках цієї утопії здійснюється онтологічна оцінка наявних в світі чинників. У цьому випадку, як пише К. Мангайм, «утопія, що повернулася лицем до історико-соціального сьогойбіччя, сповіщає про свій прихід не лише тим, що її мета набуває дедалі глибшого історичного змісту, але й шляхом возвеличення, одухотворення суспільно-економічної структури, доступної безпосередньому матеріальному сприйняттю».

К. Мангайм стверджує, що поступово відчувається зникнення утопічного елементу з політики. Пише: «Ми наближаємося до тієї стадії, коли утопічний елемент повністю (принаймні в політиці) знищить себе у полум’ї боротьби його різних форм». Утопічні візії перетворюються на програми конкуруючих в парламенті партій, або ж на можливі дослідницькі гіпотези в науці. Це зумовлює, зокрема, те, що тепер не філософія стає показником соціального та духовного стану суспільства, але соціологія. Загалом, на думку К. Мангайма, сучасність характеризується тим, що відбувається поступове зникнення трансцендентних вчень, як утопічних, так і ідеологічних. Проявляється це, наприклад, у формах нашого сучасного життя та у відповідних їм проявам культури: «Хіба не слід вбачати в тому, що в мистецтві зникає гуманістичне начало, в еротиці та архітектурі на перший план виходить своєрідний “прагматизм”, а у спорті все помітніші прояви інстинкту, симптом зникнення утопічного та ідеологічного елемента у свідомості тих прошарків, що вростають в сучасне суспільство?». Процес зникнення ідеології та утопії, на думку К. Мангайма, також виявляє принципову відмінність між ідеологією та утопією як двома типами трансценденції: зникнення ідеології означає кризу лише для деяких соціальних груп, але несе із собою об’єктивність, яка виникне завдяки вияленню ідеології і буде слугувати для більш ясного розуміння нас самих та політичних процесів, що відбуваються навколо; зникнення утопії, натомість, створить статичну предметність, в якій сама людина перетвориться на предмет, із зникненням всіх можливих форм утопії людина втрачає волю до творення історії і здатність до її розуміння. 

Надзвичайно значима концепція ідеології в рамках сучасної політичної філософії, належить французькому неомарксисту Луї Альтюсеру, який здійснює спробу поєднати марксизм із структуралізмом. Між марксистським підходом до осмисленням суспільних та політичних феноменів, а також структуралістською методологією можемо знайти певні спільні риси.  Адже, якщо брати в загальних рисах, і марксизм, і структуралізм стверджують наявність сталих позасвідомих структур, які визначають спосіб буття в соціумі. Свою концепцію ідеології французький мислитель представляє в праці «Ідеологія та ідеологічні апарати Держави». Ідеологія, згідно із Л. Альтюсером, – це репрезентація уявного відношення індивіда до реальних умов його життя. Свою концепцію ідеології Л. Альтюсер розробляє в контексті постановки більш загального питання про відтворення виробничих відносин. Для цього він звертається до марксистської теорії держави. Ця теорія містить наступні принципові положення: (1) держава є репресивним державним апаратом; (2) слід відрізняти державну владу від державного апарату; (3) метою класової боротьби є державна влада і, як наслідок, використання панівним класом державної влади і державного апарату для реалізації власних класових інтересів; (4) пролетаріат повинен захопити державну владу з метою знищення апарату існуючої буржуазної держави, а також на першому етапі замінити його відмінним, пролетарським Державним апаратом, а на наступних етапах –реалізувати радикальний процес руйнування Держави, що передбачатиме кінець державної влади та цілого державного апарату. Марксистська теорія держави, згідно із Л. Альтюсером, є описовою і вимагає доповнення. Зокрема, подальший розвиток марксистської теорії держави вимагає взяти до уваги не лише розрізнення державної влади та державного апарату, але також іншої реальності, яка постає поруч із державним репресивним апаратом. Цю реальність Л. Альтюсер називає ідеологічними апаратами Держави.

Тож ідеологічні апарати держави визначаються як певні реальності, які являються безпосоередньому спостерігачеві у формі виокремлених та спеціалізованих інституцій. Л. Альтюсер у своїй праці пропонує «емпіричний» список ідеологічних апаратів Держави (ІАД). В ньому поміщає: релігійний ІАД (мережа різних Церков); освітній ІАД (мережа різних «шкіл» приватних та державних); родинний ІАД; правничий ІАД; політичний ІАД (політична система, яка складається з різних партій); профспілковий ІАД; інформаційний ІАД (преса, радіо, телебачення); культурний ІАД (література, мистецтво, спорт тощо). 

Ідеологічні апарати Держави поєднуються із державним апаратом, але суттєво від нього відрізняються. Ця різниця проявляється: по-перше, у тому, що існує один державний репресивний апарат Держави і множинність ідеологічних апаратів Держави; по-друге, державний репресивний апарат цілковито належить до сфери публічного, натомість більша частина ідеологічних апаратів Держави належать до приватної сфери; по-третє, державний апарат функціонує, спираючись на насилля, а ідеологічні апарати Держави функціонують, спираючись на ідеологію. Власне ідеологія єднає різноманітні ідеологічні апарати Держави, при чому вона завжди є ідеологією панівного класу. Але, твердить Л. Альтюсер, жоден клас не може тривалий час утримувати державну владу, якщо разом з цим не здійснює гегемонію над і в ідеологічних апаратах Держави.

Ідеологія увиразнює не систему реальних стосунків в суспільстві, але уявне ставлення цих індивідів до реальних буттєвих умов, в яких вони перебувають. Такі поняття як «релігійна ідеологія», «правнича ідеологія», «моральна ідеологія», «політична ідеологія» – це ніщо інше, як певні «концепції» світу. Існування ідеологія має матеріальне вираження, оскільки вона втілюється в ідеологічних апаратах Держави, а крім того, ідеї матеріально втілюються, вони є матеріальними діями, які вписані у матеріальну практику, яка регулюється матеріальними ритуалами, котрі самі окреслюються матеріальними ідеологічними апаратами, від яких залежать ідеї суб’єкта.

Важливом аспектом концепції ідеології, що представлена в праці Луї Альтюсера, є аналіз своєрідної місії ідеології, а саме, – вона покликана зробити нас суб’єктами. Ідеологія, як твердить філософ, звертається до конкретних індивідів (форму цього звертання можна виразити на зразок найбанальнішого поліційного звернення: «Гей, ти!»), і здійснюється це для того, щоб вони стали конкретними суб’єктами. Для розуміння цього перетворення індивідів на суб’єктів, важливими є дві тези: (1) практика існує лише завдяки ідеології, а також лише в ідеології; (2) ідеологія існує лише завдяки суб’єктові і для суб’єктів. Категорія суб’єкта, таким чином, постає конститутивною категорією будь-якої ідеології остільки, оскільки функцією кожної ідеології є «конституювання» конкретних індивідів як суб’єктів. Тож в даному випадку, як твердить Л. Альтюсер, маємо справу із подвійним конституюванням, що складає суть функціонування ідеології. 

Розуміння ідеології як культурної системи представлено в працях культурного антрополога Кліфорда Гірца. Він представляє доволі оригінальну методологічну позицію, суть якої полягає в поєднанні культурної антропології з герменевтикою, результатом чого постала інтерпретативна теорія культури. Серед феноменів, до яких К. Гірц застосовує свій підхід, зустрічаємо ідеологію. Дослідженню цього феномена присвячено працю «Ідеологія як культурна система». На початку цієї праці К. Гірц зауважує, що іронічним поворотом сучасної історії є ідеологізація самого поняття «ідеологія». Це виражається, зокрема, у тому, що серед головних характеристик ідеології називають: упередження, спрощення, емоційну мову, потурання суспільним забобонам.

Крім цього, проблемою сучасності, згідно з К. Гірцом, є пошук точки (якщо така взагалі є), де закінчується ідеологія і починається наука. Досить часто ідеологія вважається чимось невловимим, оскільки ідеологічне мислення завжди виражене складними сітями символів, які є навантаженими емоційно і неясні за змістом. Тож, проаналізувавши сучасні розуміння ідеології, К. Гірц дійшов висновку, що «суспільні науки не змогли розвинути справді безоцінне поняття ідеології; коріння цієї невдачі – не стільки в методологічній розпущеності, скільки в теоретичній незграбності; ця незграбність виявляється передусім при підході до ідеології як до самостійної сутності – тобто як до впорядкованої системи культурних символів; коли ж ми вивчаємо її соціальні та психологічні контексти, ми приймаємо набагато тонший аналітичний інструментарій». А тому, для схоплення сутності феномену ідеології слід вдосконалювати концептуальний апарат.  

Ідеологію К. Гірц розуміє як реакцію на соціальне, психологічне та культурне напруження. Причиною появи ідеологічної свідомості є нестача орієнтирів та неможливість зрозуміти універсум громадянських прав і обов’язків. Ідеологія намагається надати сенсу соціальним ситуаціям, аби вони дозволяли здійснювати цілеспрямовану дію. Таким чином, ідеології можна окреслити як карти соціальної реальності та матриці колективної свідомості.

Значну увагу К. Гірц звертає на відмінності двох культурних систем – науки та ідеології, оскільки існує природна тенденція до їх зіткнення, особливо коли вони зайняті інтерпретацією одного набору ситуацій. К. Гірц зауважує, що, здійснюючи пошук розрізнювальних ознак науки та ідеології, слід шукати різницю символічних стратегій, які вони обирають щодо певної проблемної ситуації. Наука по відношенню до ситуації проявляє стриманість, сухість, рішучу аналітичність; ідеологія проявляє прикрашання, жвавість, навмисну дію на почуття. Тож різниця між цими двома культурними системами полягає в тому, що наука – це діагностичний, критичний вимір культури, а ідеологія – це виправдувальний, апологетичний рівень. 

Розібравшись з найбільш значимими концепціями ідеології в сучасній філософії, слід звернути увагу також на окремі аспекти розуміння феномену утопії. Соціокультурний розвиток людства демонструє різноманітні прояви цього феномену. Людина постійно прагне кращого соціального світу. До цього додаються внутрішні переживання індивіда та можливі зовнішні загрози його життю, що й складає передумову появи утопічної свідомості. Оскар Уайльд свого часу досить вдало зауважив: «На карту Землі, на якій не позначена утопія, не варто дивитися, тому що ця карта ігнорує країну, до якої постійно прагне людина». Загалом, найчастіше утопії поділяють на два типи: «позитивні» (євтопія, практопія) та «негативні» (дистопія, какотопія). Більщ розбудовану класифікацію утопічних проектів представив польський соціолог Єжи Шацький. Він виділяє наступні типи утопій: (1) утопія місця – це найбільш класичні твори, в яких описується щасливе «де-небудь», певного ідеального простору (серед образів таких місць постають острови, які знаходяться десь в далеких морях, Місяць і планети, підземний світ і країни, які літають десь під хмарами); (2) утопія часу – реалізація утопічного проекту переноситься в часі – наприклад, в далеке майбутнє (поява цього типу утопій пов’язують із звершенням епохи великих географічних відкриттів, коли практично увесь світу уже був відомий і постала потреба перенести кудись утопію); (3) утопія позачасового порядку – це передусім метафізичні, філософські, раціоналістичні утопії, які найчастіше стосуються реалізації бажаних суспільних цінностей і мають на меті здійснити осуд існуючого суспільства. 

Філософську концепцію утопії в ХХ столітті представив німецький філософ-неомарксист Ернст Блох. В своїх працях він розглядає історію культури з точки зору розвитку утопій. На його думку, людська історія володіє раціональним смислом тільки як історія реалізації «принципу надії», який лежить в основі людської думки і складає об’єктивну основу розвитку самої історії. Утопічна думка, за Е. Блохом, не обмежується лише мрією, ідеєю кращого соціального устрою. Вона поширюється на всю сферу людської діяльності, на техніку та архітектуру, на живопис, музику, мораль і релігію. Навіть образи природи, як дещо створене, представляють собою своєрідний шифр, в якому в якості їх внутрішнього образу присутнє ще не сформоване об’єктивно-утопічне.

Крім того, філософія утопії використовується Е. Блохом для нового оснащення марксизму. Утопія, як певне «знання мети» дозволяє аналізу дійсності бути практичним. 

Для багатьох сучасних мислителів утопія постає як принцип соціальної реконструкції, або ж як спосіб проектування соціального і політичного життя. Цю точку зору розвинув, зокрема, відомий американський соціолог і філософ Льюїс Мемфорд. Він твердить про два типи утопій: утопії втечі і утопії реконструкції. Перші, на його думку, слугують певною схованкою, куди ховається людина від надто жорстокого контакту з дійсністю. Другий же тип, представляє утопії, які пов’язані із вторгненням у світ і перетворенням його, при чому не лише в сфері матеріальної дійсності, але й в сфері ідей.

Критикою утопій є антиутопії, що не зводяться до простого протесту проти утопізму, але представляють своєрідний феномен, що проявляється в політичному світі. Протягом ХХ століття все більше утверджується думка, що утопія не є простою літературною розвагою. Тож увага антиутопій зосереджується на трьох моментах: по-перше, утопіст не здатен вказати шлях, який буде прийнятний для кожного, а тому, прагнучи реалізувати свій ідеал, він повинен застосувати силу, щоб усі йому підкорилися; по-друге, якщо навіть бажаний для утопіста ідеал буде досягнуто, він нездатен забезпечити його стійкість в інший спосіб, аніж встановлення тотального контролю над думками та вчинками тих, кому ніби-то дається абсолютне щастя; нарешті, по-третє, ідеали утопістів, якби вони не були возвеличені теоретично, на практиці найчастіше виявляються руйнівними. Серед найбільш значимих антиутопічних творів ХХ століття є «Дивний новий світ» Олдоса Гакслі, в якому здійснюється критика ліберальної утопії, а також «1984» Джорджа Орвела, в якому критикується комуністичний утопічний проект та його реалізація в рамках радянського тоталітаризму.

Проблематика, пов’язана із осмисленням ідеології та утопії, яка нами представлена в цій лекції, а також ті концепції ідеології та утопії, на які ми звернули увагу, – це, поза сумнівом лише «вершина айсберга». Ідеологія та утопія – це надзвичайно значущі феномени політичного світу, вони пронизують буття людини в часопросторі політичного світу, і тим самим закладають передумови сприйняття актуальної політичної ситуації.