- •1. Соціокультурна зумовленість філософії.
- •2. Філософське мислення і його специфіка.
- •3. Своєрідність предмету філософії.
- •4. Історичні форми постановки основного питання філософії.
- •5. Структура філософського знання.
- •6. Співвідношення філософських і загальнонаукових методів.
- •7. Діалектика та метафізика як філософські методи.
- •8. Основні функції філософії.
- •9. Категорії філософії як роди буття, форми діяльності та мислення.
- •10. Особливості розвитку та функціонування системи філософських категорій.
- •11. Особливості філософської думки у Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.
- •12. Філософія Античності: загальна характеристика.
- •13. Специфіка філософської думки в період Середньовіччя.
- •14. Особливості філософії епохи Відродження.
- •15. Філософія Нового часу.
- •16. Класична німецька філософія.
- •17. Своєрідність філософії українського духу.
- •18. Марксистська філософія: сучасне осмислення основних положень.
- •19. “Філософська антропологія” як напрямок сучасної філософії.
- •20. Екзистенціалізм: загальна характеристика.
- •21. “Філософія життя”: загальна характеристика.
- •22. Філософські ідеї психоаналізу.
- •23. Герменевтика як напрям сучасної філософії.
- •24. Філософські ідеї структуралізму.
- •25. Світогляд як духовно-практичний спосіб освоєння світу.
- •26. Структура світогляду.
- •27. Історичні типи світогляду.
- •28. Класична онтологія та її фундаментальні проблеми.
- •29. Основні рівні буття.
- •30. Філософський зміст категорії “матерія”.
- •31. Рух як спосіб, простір і час як форми існування матерії.
- •32. Некласична онтологія: загальна характеристика.
- •33. Визначальні категоріальні характеристики світу.
- •34. Поняття природи.
- •35. Народонаселення як природне явище.
- •36. Поняття біосфери і ноосфери.
- •37. Поняття глобалізації та форми її існування.
- •38. Глобальні проблеми сучасності.
- •39. Екологічні проблеми і шляхи їх розв’язання.
- •40. Інтелект, почуття, пам’ять і воля як здатності людини.
- •41. Співвідношення понять “людина”, “індивід”, “особа”, “особистість”, “індивідуальність”.
- •42. Проблема визначення сутності людини.
- •43. Проблема сенсу життя людини.
- •44. Проблема свободи і відповідальності.
- •45. Свідомість як найвища форма відображення.
- •46. Феноменологічна концепція свідомості.
- •47. Чуттєве, раціонально-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомості.
- •48. Евристична і творча функції інтуїції.
- •49. Рівні і форми суспільної свідомості.
- •50. Несвідоме, свідоме і надсвідоме. (див. Пит. 22)
- •51. Основні складові пізнавальної діяльності: суб’єкт і об’єкт, мета і ціль, засоби та результат.
- •52. Гносеологія та епістемологія.
- •53. Можливості та межі пізнавального процесу.
- •54. Проблема істини в теорії пізнання.
- •55. Абсолютність і відносність як властивості істини.
- •56. Проблема критеріїв істини.
- •57. Істина і правда.
- •58. Поняття методу і методології.
- •59. Основні форми наукового пізнання.
- •60. Мова як засіб комунікації та пізнання.
- •61. Функції мови.
- •62. Поліструктурність мови.
- •63. Поняття соціокультурної комунікації.
- •64. Об’єкт і предмет філософії історії.
- •65. Періодизація історії та її критерії.
- •66. Проблема спрямованості, сенсу історії та її цінностей.
- •67. Поняття суспільного і соціального у філософії.
- •68. Основні характеристики суспільства.
- •69. Соціальна структура суспільства.
- •70. Сім’я як соціальна ланка суспільства.
- •71. Нація як соціокультурний феномен.
- •72. Ідеологія та утопія як форми організації суспільства.
- •73. Рушійні сили та суб’єкти соціального процесу.
- •74. Дух, душа і духовність: особливості взаємозв’язку.
- •75. Цінності як ядро духовного світу.
- •76. Гуманізм філософії.
- •77. Поняття філософії економіки.
- •78. Поняття суспільного виробництва та його різновиди.
- •79. Поняття власності і її форм.
- •80. Нтр: сутність, закономірності та соціальні наслідки.
- •81. Поняття політики.
- •82. Поняття політичної системи та її структури.
- •83. Держава – складова політичної організації суспільства.
- •84. Правова держава і громадянське суспільство: поняття, проблеми формування і розвитку.
- •85. Поняття культури.
- •86. Масова культура, контркультура і антикультура.
- •87. Поняття цивілізації.
- •88. Традиції і новаторство в культурі.
- •89. Співвідношення національного і загальнолюдського у культурі.
- •90. Поняття міжкультурної комунікації.
42. Проблема визначення сутності людини.
Існує три можливі варіанти вирішення цієї проблеми.
1. Суть людини духовна. Ця версія характерна для усіх релігійних і езотеричних (таємних) навчань. Відповідно до неї істинне самозвеличання людини не має відношення до емпіричного світу. Так, відповідно до християнства Бог наділяє людину єдністю духу і душі, здатних піднятися над інстинктами і тілесними вимогами, а також над будь-якими спокусами матеріального життя. Людина духовна і тому здатний панувати над плоттю. Відповідно до езотеричних навчань істинне "Я" людини - духовна монада (одиниця) - просто змінює з життя в життя різні тіла, які служать лише засобом для самоудосконалення.
2. Суть людини - розум. Ця версія сформувалася в Новий час (раціоналізм). Вона припускає, що розум - особлива самостійна інстанція (дух) і людина відрізняється від тварин саме розумом - умінням логічно мислити, пізнавати себе і світ. Розум дозволив людині виділитися з тваринного царства, використовуючи сили самої природи, і він же запорука прийдешнього щастя і прогресу в суспільстві.
3. Суть людини - предметно-діяльна, социокулътурная. Вирішальну роль в затвердженні цієї версії зіграли роботи Карла Маркса. Людина виступає тут як істота, яка не пасивно пристосовується до природи, а активно пристосовує природу до власних потреб. Він переробляє її в трудовому процесі, ставить усі нові і нові цілі, створює "другу, олюднену природу" - світ культури. У праці, перетворюючи навколишню дійсність, людина і проявляє себе як розумний і вільний, бо творить "за мірками будь-якого виду, у тому числі і за законами краси". Будучи істотою трудовою, людина виступає і істотою соціальною. Він не може працювати поза спілкуванням. Підкорення природи і перетворення її в культуру пов'язане з постійною взаємодією людей, із складанням соціальних груп. Тому суть людини - це "сукупність усіх громадських стосунків". Не біологічні риси людини визначають найістотніше в нім, а його соціально - групова приналежність.
43. Проблема сенсу життя людини.
Способи осмислення людського буття:
1. Життя як продукування смислу. Перший зі згаданих шляхів осмислення життя добре відомий у нашій країні, оскільки саме на ньому ґрунтується марксистське тлумачення смисложиттєвих проблем. У затеїзованому суспільстві стало звичним загальником (владу якого не подолано й дотепер) переконання, що тільки суспільна людина вносить у навколишній світ начала смислу, добра, краси, що поза її практичною діяльністю природа і буття загалом безтямні й пусті. Все, що є на світі, вся дійсність підлягають людському осмисленню і мають саме той смисл, який люди об'єктивно (тобто виходячи з структури своїх потреб і своєї діяльності) в них вкладають. Що ж до власного індивідуального буття людини, гарантією його осмисленості постають інтереси суспільства та прийдешніх поколінь: передаючи останнім результати своєї матеріальної і духовної діяльності, індивід засвідчує тим самим, що існував недаремно і забезпечує собі єдино можливу форму виходу за емпіричні часові межі свого існування. ; Нині, коли слова «марксизм» і «марксистський» сприймаються мало не як лайка, легко «викривати» все, що з ними пов'язане. Однак тезу про відсутність смислу в позалюдській реальності та про людину як єдиного його творця з марксистами поділяли, зокрема, такі представники філософії екзистенціалізму, як А. Камю та Ж. П. Сартр. Ще до Маркса зазначену тезу обстоював молодий Й. Г. Фіхте. По І суті, тут ми маємо справу з усталеною, досить-таки традиційною схемою осмислення людського існування, окремі
2. Життя як втілення смислу. Інший, альтернативний шлях осмислення людиною власного буття передбачає пошук у зовнішньому світі або ж у духовній сфері якихось готових ідеалів, планів, рецептів, схем, які мали б заздалегідь визначати людське життя, надаючи тим самим йому певної осмисленості. Нерідко люди вважають, що прожити своє життя «недаремно», «правильно» – значить присвятити його неухильній реалізації того чи іншого попереднього задуму; відсутність подібних ідеальних настанов. так само як і будь-які відступи від них, сприймаються як життєва катастрофа.
«....Таємниця буття людського. – читаємо в романі Ф. Достоєвського «Брати Карамазови», – не в тому, щоб тільки жити. а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення собі, для чого їй жити, людина не погодиться жити і швидше знищить себе, ніж залишиться па землі, хоча б навколо неї все були хліби».
Переконливо на перший погляд, чи не так? Тим знаменніше, що наведені красиві слова в романі виголошує не хто інший, як... Великий інквізитор, про збіг думок якого з думками самого письменника навряд чи можна говорити всерйоз. В чому з Інквізитором з «поеми» Івана Карамазова безперечно можна погодитися – це те, що людині з сумлінням, справді, в житті потрібен якийсь духовний зміст, що існування цілком безсмислене для неї гірше, ніж сама смерть. Проте думка Інквізитора сягає далі. «Тверді уявлення» про сенс буття важливі й цікаві для нього тому, що. спущені людині заздалегідь згори (а не вироблювані нею самою в безперервному діалозі зі світом), вони стають одним з найвірніших засобів перетворення людської істоти на своєрідний духовний автомат, слухняну маріонетку, позбавлену свободи волі – цього, як вважає Інквізитор, найважчого тягаря, від якого впродовж усієї своєї історії страждає людство.
3. Спілкування як здобуття життєвого смислу. Як перший, так і другий розглянуті нами напрями встановлення сенсу людського буття в основі своїй, як прийнято говорити в сучасній філософії, монологічні. Це означає, що вони передбачають лише один-єдиний «логос», єдине джерело осмислення – в першому разі діяльність самої людини, в другому – ті чи інші відокремлені від цілісності буття ідеали або ціннісні взірці, що є замкнутими, начебто «сліпими» для будь-яких інших можливих смислоутворюючих впливів. Фіксується певний смисловий центр, відносно якого людина формулює своє життєве завдання, котре зводиться до утвердження того, що з даного центру походить, – у першому разі до самоутвердження через власну діяльність, у другому – до утвердження деяких обраних ідеалів, цінностей, тощо.
Проблема сенсу життя виникає перед конкретною людиною або тоді, коли вона, відхиляючись від повсякденних справ, усвідомлює свою кінцевість, або тоді, коли за різними причинами вона втрачає віру у цілі та ідеали, якими жила. В підсумку, на перший план виходить фундаментальне питання: “Чи варто жити і навіщо жити?” Поняття сенсу життявідображує суттєві характеристики людського буття і тому пов’язано з такими поняттями як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, свідомість, смерть тощо. Сенс життя людини полягає в шуканні цього сенсу, але сам пошук як раз і є життям людини. Припиниться пошук — урветься людське життя. Філософський аспект даної проблеми передбачає розгляд наступних питань:
Сенс життя людини міститься в кожній окремій життєвій ситуації або усвідомлюється в кінці людського життя?
Чи виражається він у вищих (Бог, біблійні заповіді) або в повсякденних земних цінностях?
Чи пов’язаний він із загальнолюдськими або індивідуальними цінностями окремої людини?
Відомий дослідник цієї проблеми В.Франкл стверджує відносність смислу людського життя. В самому загальному вигляді смисл життя визначається ним як ставлення конкретної людини до тієї ситуації, в якій вона перебуває в кожну дану мить. За думкою Франкла, існує ряд основоположних цінностей, орієнтуючись на які людина здійснює пошук сенсу життя:
цінності творення (творча трудова діяльність);
цінності переживання (краса природи, мистецтва);
цінності спілкування (любов, дружба, співчуття);
цінності подолання людиною самої себе, здобування влади над собою (своїми інстинктами, потягами, пристрастями).
Доки людина живе, вона має можливість реалізовувати певні цінності. Сенс життя може бути виражений і іншими параметрами: право на життя, смерть, безсмертя. Право на життя, “святість життя” визначається її первинною заданістю. Смерть є критерієм тієї вищої цінності, заради якої людина здатна віддати своє життя і яку вона визначає для себе інтуїтивно: Бог, Вітчизна, любов, діти та ін. І, нарешті, пошук безсмертя у вигляді пам’яті людства, нащадків, прагнення до злиття душі з Богом та ін. Пошук і вивчення смислу життя людиною завжди носить індивідуальний особистісний характер.