3. Своєрідність предмету філософії.

Історично поняття предмета філософії змінювалось. В античній філософії провідною є тенденція включення до предмета філософії не тільки специфічної філософської "предметності", а й усієї "предметності" об'єктів конкретного, в тому числі об'єктів виникаючого наукового знання. У зв'язку з цим філософія античності в своєму предметному визначенні претендувала бути наукою всіх наук. Предметом раціонального, понятійного знання, згідно з Фомою Аквінським (1225—1274), в кінцевому рахунку є Бог.

Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались під впливом становлення дійсно наукового знання та соціальних процесів розвитку буржуазного суспільства. Наприкінці XVI — поч. XVII ст. виникає експериментальне природознавство і починається процес відпочкування від філософії конкретних наук - спочатку механіки земних та небесних тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета філософії виникає нова проблема — місце філософії в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. В процесі розв'язання цієї проблеми виявились дві протилежні тенденції: одна, позитивістська, — нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати свій предмет; друга, згідно з якою предмет філософії або включає як свій суттєвий елемент натурфілософію — особливе філософське вчення про природу, або як метафізика — умоглядна, спекулятивна філософія, не спираючись на узагальнення конкретних наук, в рамках свого предмета задає, окреслює предмети конкретних наук (Декарт, Лейбніц). Лише в XIX ст. вдається принципово визначити специфіку предметів конкретних наук та філософії. 

Сьогодні, предмет філософії – суб’єктно-обєктне відношення Людина- Світ у сутнісному, ціннісному і сенсотворчому вимірі.

4. Історичні форми постановки основного питання філософії.

Іммануіл Кант:

1. Що я можу знати? (метафізика)

2. Що я повинен робити? (мораль)

3. На що я можу сподіватися? (релігія)

4. Що таке людина? (філософська антропологія)

Ф. Енгельс:

1. Проблема співвідношення мислення і буття, духовного і матеріального.

А. Камю:

1. Чи варте життя того, щоб його прожити? ("Міф про Сізіфа")

С. Кримський (Хрестоматія, «Філософія – авантюра духу чи літургія смислу?», с. 19):

1. Що є «Я»?

2. Що є «Не-Я»?

3. Що є «Над-Я»?

Карл Ясперс (Хрестоматія, «Філософська віра», с. 42):

1. Що я знаю?

2. Що, власне, є?

3. Що є істина?

5. Структура філософського знання.

Структуру філософського знання вперше визначили вчені Платонівської академії:

- Фізика – буття нестворене, незнищуване, вічно саме по собі, тілесне і рухоме.

- Етика – про людину, істину і найбільш можливе благо.

- Логіка – знання про правильне міркування: фізика і етика розкриваються через логіку.

Класичним вважається поділ за Арістотелем (точніше його праце-впорядником):

- теоретична;

- практична.

Сучасна структура філософського знання:

- теоретична (суще та способи його пізнання):

1. Онтологія - вчення про буття.

2. Метафізика – вчення про засади буття.

3. Гносеологія – вчення про пізнання.

4. Епістемологія – вчення про знання.

5. Логіка та методологія науки.

- практична (критичний аналіз засад певної галузі наукового пізнання і практичної діяльності):

1. Етика.

2. Естетика

- філософія «ПРО»

1. Філософія історії.

2. Соціальна філософія.

3. Філософія науки.

4. Філософія релігії.

5. Філософія культури.

6. Філософія техніки.

7. Філософія мови.

8. Філософія свідомості.

9. Комунікативна філософія.

10. Лінгвістична філософія.

тощо.