Тема 5 Соціологія освіти, науки, культури

Соціологія освіти

Освіта — це складний соціальний феномен, який вивчає цілу низку наук. Соціальна філософія розглядає освіту як соціальне яви ще і соціальну систему. Педагогіка безпосередньо вивчає методичні і дидактичні основи освітнього і виховного процесу. Психо­логія розглядає освіту як джерело формування особистості.

Предмет соціології освіти

Предметом соціологічного вивчення системи освіти є освіта як соціальний інститут.

Основи соціології освіти були закладені ще в ХУІІІ-ХІХ ст. у теоріях французьких і англійських соціалістів-утопістів, особливо и працях Роберта Оуена і Шарля Фур'є, які обґрунтували необхідність суспільного виховання підростаючих поколінь і зв'язок навчання з виробничою працею, їх погляди стали основою розробки пробле­ми освіти, зокрема, виховання в різних суспільно-історичних умовах. В кінці XIX ст. американські філософи Лестер Уорд і Джон Дьюі розробили концепцію соціології освіти — галузі знання, що вивчає систему освіти як соціальний інститут та її взаємодію з суспільством. Виникла концепція соціології освіти у зв'язку з теоріями соціальної стратифікації, розподілу праці, освіти і виховання як суспільного процесу.

Далі проблеми соціології освіти знайшли розробку в працях Еміля Дюркгейма, Раймона Будона, Талкотта Парсонса, Алена Турена, Пьєра Бурдьє та ін. Радянські вчені не виділяли соціологію освіти із загально-соціологічної теорії до 60-х років. Переважна біль­шість соціологічних проблем освіти розроблялася в межах педагогіки (К.Ушинський, А.Макаренко, В.Сухомлинський). І тільки в 60-70-ті роки соціологія освіти склалася як самостійна галузь знання.

Хоча історія розвитку освіти в Україні має досить глибоке коріння (перший український вуз — Києво-Могилянська академія (заснована в 1632 р.), Львівський університет (1795), Харківський університет (1805), Київський університет (1834), Одеський університет (1868), фундаментальні дослідження у вітчизняній соціології стосувалися виключно державного сектора цієї системи. Значну роль у вивченні даної проблеми відіграли роботи В. І. Астахової, І. Бестужева-Лади, В.В. Миронова, В.Я. Нечаєва, М.Н. Буткевича, М.К. Тітми, Ф.Р. Філіпова та інших науковців.

Виникнення на початку 90-х років приватних навчальних закладів (сьогодні в Україні діє 161 навчальний заклад недержавної форми власності) зумовило необхідність наукового аналізу і дослідження цього нового явища в системі освіти.

В науковій літературі вже зроблені перші спроби дослідження приватної освіти, але кількість таких спроб досить обмежена. Проблему виникнення недержавних навчальних структур досліджує в своїх роботах В.І.Астахова, яка до основних факторів, що зумовили появу приватних навчальних закладів у першій половині 90-х років минулого століття в Україні, відносить:

1. надання особистості права на варіантність вибору в отриманні освіти і кваліфікації відповідно до власних нахилів і інтересів;

2. неможливість для держави забезпечувати зростаючі потреби населення в отриманні освіти з причини обмеженості бюджетних джерел фінансування;

3. необхідність удосконалення існуючої мережі навчальних закладів у різних регіонах;

4. зміну ринкового попиту на окремі спеціальності, напрями освіти і види освітніх послуг;

5. входження закладів освіти в систему ринкових відносин, коли освітні послуги стають товаром на ринку послуг;

6. необхідність надання матеріальної підтримки науково-педагогічному персоналу закладів освіти з метою запобігання відтоку кадрів за межі освітньої системи.

Феномен освіти можна аналізувати в різних аспектах: культуро-логічному, діяльнісному, технологічному, інституціональному та ін.

Освіту можна розглядати як визначальний компонент культури, що забезпечує спадкоємність та відтворення соціального досвіду. Дуже важливим при цьому є аналіз освіти як одного з факторів прогресу культури.

Освіта — це особлива діяльність в навчанні та вихованні. Діяльнісний аспект передбачає вивчення мети, змісту, мотиваційної структури, організації діяльності. Самостійне значення має технологічний аспект, котрий передбачає аналіз методів, способів, процедур-цієї діяльності.

Освіта — це цілісна самостійна система, що має інституціональний характер. Це не просто діяльність у сфері навчання та вихован­ня, а й особливий спосіб організована, ієрархізована ролевії діяльність, що спирається на спеціальні установи, врегульована спеціальними нормами.

У зв'язку з ускладненням системи освіти та її взаємозв'язків з іншими соціальними інститутами все більшого значення набуває соціологічний аналіз проблем керування освітою. Можна говори­ти також і про інформаційний аспект аналізу, вивчаючи місце освіти як каналу інформації в інформаційних системах.

Інституціоналізація освіти — тривалий та складний процес. Йо­го ознаками є оформлення соціальної групи, для якої діяльність у сфері навчання та виховання стає професійною і втрачає характер аматорського та внутрісімейного заняття. Ознакою інституціоналізації є зміна якості самої діяльності. Вона стає ролевою. цільовою, ієрархічною. Про інституціоналізацію свідчить появу спеціальних закладів — шкіл, виникнення норм, регулюючих про­цес навчання, виховання.

Структура освіти

Як і будь-яка цілісна соціальна діяльність, освіта включає в се­бе такі основні структурні елементи: суб'єкт діяльності, її засоби, об'єкт і результат.

Із всієї сукупності вказаних елементів головними є засоби і умо­ви освіти: навчальні плани, програми, методи і організаційні фор­ми навчання, підручники, посібники, технічні засоби і т. ін. На­звані компоненти, взяті в органічній єдності, є не тільки одним з критеріїв ефективності розвитку освіти, а й показником тих суспільних умов, у яких здійснюється навчання і виховання.

Суб'єктом освітньої діяльності є педагоги, учні, освітньо-ви­ховні заклади.

Об'єктом освітньої діяльності виступають як окремі учні, так і їх колективи, в яких розвиваються здібності, здійснюється обмін діяльністю, знаннями, формами спілкування.

Функції освіти

Як і будь-яке соціальне явище освіта має ряд функцій в суспільстві. Продуктивна функція: створення нових ідей, техно­логій, форм поведінки і т. д. Репродуктивна функція полягає в без­посередній участі освіти в процесі відтворення існуючих суспільних відносин, соціальної структури. Стратифікаційна функція полягає в тому, що освіта є засобом соціального переміщення і просування вгору. Звичайно, у сучасному світі ще зберігається нерівний доступ до вищої освіти. Навіть у США матеріальний та соціальний стан батьків відбивається на складі молоді, що навчається. Із сімей, які мають доход менше 10 тис. доларів, до вузів вступає 1 5,4% дітей, понад 50 тис. доларів — 53%. Та в цілому соціальне переміщення як результат освіти найбільше пов'язане з навчанням та розвитком здібностей і якостей особистості. Функція селекції (відбору) полягає в тому, що освіта як і всі соціальні інститути певним чином відбирає і розташовує претендентів на певних соціальних позиціях. Цій меті служить система тестування. Так, у США у всіх школах в 11 років відбувається тестування на інтелектуальний розвиток і класи діляться на потоки; тестовий відбір здійснюється і при вступі до вузів, елітарних шкіл і т. д. Освіта також виконує функцію передачі накопичених людством знань, спадковості соціального досвіду.

Отже, освіта є специфічною галуззю суспільного життя і найважливішою передумовою вирішення основних задач суспільства.

Соціологія науки

Науці належить особлива роль в розвитку сучасного суспільства, яка є найважливішим, інтегруючим елементом сучасної культури. Наука справляє вплив на всі структурні елементи суспільства.

Поняття науки

Наука — складний багатогранний феномен, який можна розглядати з різних точок зору. З культурологічної — це компонент культури, форма передачі позитивного досвіду, яка забезпечує прогрес суспільства, спадкоємність його розвитку.

З логіко-гносеологічної точки зору — це система знань, особлива форма суспільної свідомості, яка відрізняється від інших форм метою, глибиною, способом відображення світу.

3 діяльнісної точки зору — це особлива діяльність, спрямована на одержання і застосування знань.

З практичної — це безпосередня виробнича, практична сила суспільства. Наука — це велика духовна, моральна й інтелектуальна сила суспільства. Чим більше розвивається суспільство, тим більше його прогрес забезпечується розвитком і застосуванням науки.

З інституціональної точки зору — це особливий соціальний інститут, що надає сталості й визначеності суспільним відносинам і разом з тим, прискорює суспільний розвиток. Інституціональний характер діяльності означає, що в сучасну епоху наукова діяльність є ієрархізованою діяльністю, має складні організаційні форми, спирається на спеціальну матеріальну базу, систему спеціаль­них методів.

З інформаційної точки зору — це система, створена для збору, аналізу й переробки інформації.

В соціології науку визначають як соціальний інститут, який за­безпечує виробництво, накопичення знань, а також їх використан­ня в практичній діяльності.

Ознаки науки

Системою основних ознак науки є, по-перше, безпосередня ме­та науки — опис, пояснення, передбачення процесів і явищ дійсності, які складають предмет її вивчення, тобто теоретичне відображення дійсності; по-друге, прагнення отримати нове, істинне знання; по-третє, наукове знання має системний характер; по-четверте, об'єкти науки неможливо звести до реальних об'єктів, вони мають ідеальний характер; по-п'яте, наука має власну мову і засоби пізнання, тому на­укова діяльність передбачає спеціальну підготовку суб'єкта, що пізнає.

Наука пройшла складний і довгий шлях розвитку. Перші її про­яви дійшли з глибокої давнини. Це знання в галузі астрономії, ма­тематики, механіки, медицини, котрі мали практичне застосування в давньому Єгипті, Греції, а також у країнах далекосхідної цивілізації. Процес нагромадження і застосування знань триває протягом усієї історії. Поступово створюються і організаційні, і нормативно-ціннісні форми наукової діяльності.

Проте тривалий час, аж до XX ст., наука не була цілісним, роз­винутим, самостійним соціальним утворенням. Вона розвивалася у межах інших соціальних інститутів — релігії, освіти. Та хоча елемен­ти професіоналізму в науковій діяльності з'явилися давно, суспільство вперто розглядало науку, головним чином, як ама­торське заняття, як форму дозвілля.

Соціологія науки як самостійна галузь соціології зародилася на початку XX ст. на Заході і на першому етапі розвивалася в межах соціології знання, де поряд з вивченням релігії і філософії аналізу­валися взаємозв'язки знання і соціальної системи. Становленню соціології науки значною мірою сприяли такі вчені, як Макс Вебер, Карл Мангейм, Макс Шелер, Томас Кун та інші. Становлення соціології науки як самостійної дисципліни пов'язують з ім'ям аме­риканського соціолога Роберта Мертона.

Принципи функціонування науки

За Р. Мертоном, в основі функціонування науки як соціального інституту лежать чотири принципи, що складають Моральний імператив науки.

Принцип універсалізму всеосяжності характеризує об'єктивну природу наукового знання (це завжди істинне знання, яке відповідає реальності). Існують загальні критерії і правила доведення. Науко­ва цінність знання не залежить від того, ким і коли воно одержане. Цей принцип вимагає, щоб об'єктивно оцінювався результат досліджень і репутація ґрунтувалася на реальних заслугах.

Принцип комуналізму (або всезагальності) вимагає, щоб наукове знання належало всьому науковому співтовариству й ставало за­гальним надбанням. Воно не повинно бути особистою власністю уче­ного чи корпорації. Цей принцип наполягає на відкритості науки.

Принцип безкорисливості вимагає служіння істині. Вчений діє в ім'я досягнення істини, а не з корисливих міркувань.

Принцип організованого скептицизму вимагає, щоб наукове знан­ня не сприймалося на віру. Вченому повинні бути притаманні кри­тичність і сумлінність під час перевірки одержаних результатів.

До перерахованих принципів іноді додають ще два: раціоналізм (прагнення зрозуміти все узагальнено і абстрактно); емоційна нейт­ральність (вимога з «холодною головою» відноситися до будь-яких стверджень).

Отже, предметом соціології науки виступає функціонування на­уки як соціального інституту в межах певного суспільства, як спе­цифічної системи норм і цінностей. Соціологія науки досліджує соціальні аспекти діяльності по продукуванню наукового знання, си­стему соціальних відносин, які виникають в процесі руху нового знання від його появи до впровадження в практику, типи поведінки вчених в різних соціальних системах, їх ціннісні орієнтації, а також конкретні форми взаємодії науки і суспільства, науки та інших суспільних явищ.

Соціологія культури

Поняття культури

Поняття культури є надзвичайно широким, бо культурне охоплює соціальне в усіх його формах і на протязі усієї історії існування людства. За свідченням німецького лінгвіста І.Нідермана, термін “культура” як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Раніше цей термін зустрічався тільки у словосполученнях на означення функції чогось: cultura juris (вироблення правил поведінки), cultura scientiae (здобуття знань, досвіду), cultura literarum (удоско­налення мови) і т. п. У більшості лінгвістів не викликає сумніву те, що своїм походженням слово «культура» (лат. cultura — виховання, освіта, розвиток, шанування) зобов'язане латинським словам colo, colere (вирощувати, обробляти землю, займатися землеробст­вом). Отже, здавна під культурою розумілися всі ті зміни в навколишньому середовищі, які відбувалися під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами.

Але з XVIII ст. термін «культура» почав застосовуватися щодо людей та їх творчої діяльності, він набув узагальнюючого значен­ня і ним стали називати все створене людиною. При такому підході культуру можна розглядати як створену людиною «другу природу», як увесь створений людиною світ.

На думку О. Якуби, поняття культури означає якісну характери­стику суспільства, виражає міру його прогресу, рівень досягнень, зв'язки та відносини. У найбільш загальному розумінні цього сло­ва культура — це системна інтегративна якість суспільства, втілен­ня досягнень в його розвиток.

Дещо в іншому аспекті розглядає поняття культури Н.Смелзер, один з найвизначніших представників американської соціологічної думки. Порівнюючи тваринний світ і світ людини, він зазначає, що поведінка тварин переважно інстинктивна. Натомість людська поведінка значно менше обумовлена прямим генетичним контро­лем. Що ж формує поведінку людини, організує людське життя? Функцію, яку в житті тварин виконує генетичне запрограмована по­ведінка, в житті людей здебільшого здійснює культура. Тому Смелзер визначає культуру як систему цінностей, уявлень про світ і пра­вил поведінки, спільних для людей, пов'язаних певним способом життя. Отже, тут підкреслюється, що культура, по-перше, створюється людьми, а по-друге, цій культурі навчаються. Оскільки культура не набувається біологічним шляхом, кожне покоління відтворює її і пе­редає наступним поколінням. Цей процес є основою соціалізації.

Отже, в соціології культуру визначають як освоєння, гуманізація людиною природи, вдосконалення всього того, що людина вва­жає природно даним, того, що стихійно виникло в природі, суспільстві, особі; все, створене руками і розумом людини.

Культура розглядається в соціології як складне динамічне утворен­ня, що має соціальну природу і знаходить вираз у соціальних відносинах, скерованих на створення, засвоєння, збереження і розповсю­дження матеріальних предметів і духовних феноменів.

Сфери прояву людської культури

Можна виділити три основні сфери прояву людської культури:

• ставлення людей до природи (передбачає гармонію зв'язків між людиною і природою);

• ставлення до інших людей (має на меті оптимізацію міжособистісних, міжетнічних, міждержавних відносин, створення культур­ного клімату взаємовідносин у колективі, сім'ї, в побуті);

• ставлення людини до самої себе (скероване на самопізнання, самовиховання, самовдосконалення, саморозвиток).

Типи та форми культури

В залежності від рівня, масштабів, форм соціальної взаємодії роз­різняють типи та форми культури. Основними типами культури є:

• загальнолюдська культура (у сенсі культури, створеної люд­ством протягом всієї історії його існування);

• суперкультура (у значенні культури, створенної конкретним суспільством, яка передається з покоління в покоління);

• субкультура (в розумінні культури як сукупності переконань, цінностей, норм, зразків поведінки, характерних для певної соціаль­ної спільноти; приклад: національні, професійні субкультури);

• контркультура (у сенсі культурної моделі певної групи, яка протистоїть або знаходиться в конфронтації до панівної суперкультури. Смелзер наводить приклад відомої контркультури в західно­му суспільстві — богеми, а в ній — стиль життя і поведінки хіппі. Для їх культури характерним є прагнення до самовияву, бажання Жити сьогоднішнім днем, вимога цілковитої свободи, любов до ек­зотики. Це входить у конфлікт з такими цінностями панівної західної культури, як самодисципліна і самообмеження і т.ін.);

• девіантна культура (як різновид субкультури; притаманна Групам з соціальне відхиленою поведінкою; приклад — стиль жит­тя кримінальних угрупувань);

• особистісна культура (мається на увазі культура конкретно­го індивіда).

Історично склалися дві форми культури: висока (елітарна) та на­родна (фольклорна). Елітарна культура включала в себе перш за все класичну музику, живопис, літературу, які створювалися професіоналами високого рівня. Народна культура включала фольклор, пісні, танці, міфи, казки, які створювали люди у повсякденному житті. Як правило, елітарна культура створювалася та задовольняла потреби небагатьох, народна ж була пов'язана з життям широких народ­них мас.

У сучасному суспільстві у зв'язку з розвитком засобів масової інформації виникає ще одна форма — масова культура, котра апе­лює до всіх і розрахована на масове споживання.

Елементи культури

Основними складовими або елементами культури є:

1. Мова як система знаків, наділених певним значенням, котрі використовуються для збереження, перетворення та передачі інформації.

2. Цінності, що включають життєві цінності (уявлення про щастя, про мету, про сенс життя); вітальні (цінності здоров'я, безпеки, добробуту, сім'ї, цінності освіти, правопорядку та ін.); цінності громадського покликання (соціальне становище); цінності міжособистісного спілкування (чесність, доброзичливість); демократичні цінності (свобода переконань, слова, політичного вибору); партикулярні цінності (віра в Бога).

3. Норми, що уособлюють вимоги до поведінки. Це волевиявлення, яке дає змогу здійснювати соціальний контроль і демонструє зразки поведінки.

4. Складні зразки поведінки: звичаї, традиції, обряди. Звичай являє собою звичну соціальну регуляцію, яку взято з минулого. Традиції— елементи спадщини, що передаються від покоління до покоління і утворюють спадковий зв'язок в історії людства. Обряди —стереотипи символічних колективних дій, які виражають почуття.

Функції культури

Закінчуючи аналіз основних понять і категорій соціології куль­тури, вкажемо на соціальні функції культури:

• пізнавальна (дослідження в галузі культури дають можливість адекватно судити про суспільство в цілому, його спільноти, групи, особистість зокрема);

• функція соціальної пам'яті або передавання соціальної спад­щини;

• освітньо-виховна (саме культура робить людину людиною в процесі соціалізації, за допомогою навчання і виховання);

• регулятивна (цінності, ідеали, норми і зразки поведінки пев­ної культури в ході соціалізації стають частиною самосвідомості осо­бистості, формують і регулюють її поведінку);

• комунікативна (культура виступає засобом спілкування людей);

• інтегративна і дезінтегративна (з одного боку, культура здат­на згуртувати людей, а з іншого — вона має властивість поділяти людей, протиставляти їх один одному, іншим спільнотам, оскільки во-належать до різних субкультур).