Особливості сучасної зарубіжної соціології

Коло питань: концепції функціональної орієнтації; концепції соціальних конфліктів; теорія інтеракції; символічний інтеракціонізм; теорія дій; феноменологічна та етнометодологічна лінія теорії; теорія нового гуманізму; неоконсерватизм; технологічний детермінізм.Палітра сучасних соціологічних концепцій зарубіжної соціології різнобарвна і широкопланова. Важко перерахувати всі ті концепції, які з'являються, певний час володіють помислами науковців, а де­які навіть стають програмними в діяльності окремих політичних партій, широких кіл громадських рухів. Виділимо лише кілька кон­цепцій, сьогодні добре відомих на Заході, на основі яких ми можемо щось сказати про особливості сучасної зарубіжної соціології.

Концепції функціональної орієнтації

У соціологічній думці Заходу вже давно домінує група концепцій, яка отримала назву концепцій функціональної орієнтації. Що таке суспільство, які механізми його діяльності, міжособові стосунки у групах і т. д. — все це питання, що знаходяться в центрі уваги шиків функціональної орієнтації. Методологічною основою для аналізу суспільства для них служать засади, проголошені свого часу Е. Дюркгеймом, Г.Спенсером, В.Парето, але з більш ясно вираженим нахилом до соціальної антропології, ніж це наголошується у вищевказаних авторів.

На думку представників функціоналізму, суспільство — це складна система з рядом підсистем, які в свою чергу складаються з елементів, кожний з яких не завжди діє позитивно. Наприклад, групи наркоманів, порушники дисципліни, ледарі, злодії, сутенери і т. д. не зміцнюють суспільство, а розхитують його. Проте в цілому суспільство — це такий організм, якому не загрожують різного роду негаразди: здорові засади завжди домінують над деструктивними. Стабільним суспільство може бути тоді, вважають представники функціоналізму, коли в ньому люди будуть прагнути консенсусу, а не ліктів, конформізму, а не деструктивної творчості, пошуків того, що об'єднує, а не роз'єднує. Погляди основних теоретиків функціоналізму (Р.Мертон, Г.Парсонс та ін.) викликали і викликають критику з боку представників інших напрямів у соціології. Проте в нинішніх умовах, коли кожне суспільство прагне стабільності, концепції функціональної орієнтації мають багато прихильників серед різних верств населення.

Концепції соціальних конфліктів

Ще порівняно недавно (в 60-70-ті роки) на Заході була популярною група концепцій, яку умовно можна назвати концепціями соціальних конфліктів. Сьогодні, коли відбулися разючі зміни на карті Європи в цілому, сфера їх впливу значно зменшилась, проте і нині в країнах, як Італія, Франція, Німеччина і т. д., вони ще мають їй вплив на науковців і матеріальну підтримку в особі робітників ­і фермерів.

Апологети концепцій соціальних конфліктів (Г.Зіммель, Р.Даренфорд та ін.) вважають, що соціальний конфлікт є вирішальним (або одним з вирішальних) чинників соціального розвитку. Г.Спенсер висунув таку ідею: в суспільстві, як і в природі, існує своєрідний природ­ний відбір, результатом якого є те, що виживають більш пристосовані, більш мобільні, загартовані. Боротьба за виживання, вважав Г. Спенсер, є необхідним стимулом соціального розвитку.

Засновники чиказької школи соціальної екології Парк і Берджесс висновку, що соціальний конфлікт не обов'язково повинен закінчуватись якоюсь катастрофою, втратою, як вважав Г.Спенсер. В цивілізованих формах результатом соціального конфлікту повинна бути асиміляція, примирення, згладжування всього того, що викликає конфліктну ситуацію.

Слід зазначити, що до кінця 50-х років XX ст. концепції соціальних конфліктів нічим особливо не виділялися серед десятків інших, які мали місце в соціології. Соціальні виступи молоді, які відбулися наприкінці 60-х років, пошуки їх причин на початку 70-х років привернули увагу до концепцій соціальних конфліктів. З праць прихильників цих концепцій якось непомітно стали зникати деструктивні заклики, натомість розкривалася їх позитивна роль.

Так, один з найбільш популярних представників цієї групи концепцій-Р.Дарендорф писав, що соціальні конфлікти оздоровлюють суспільство, не дають йому перетворитись на болото, зривають закостенілість, сприяють інноваціям. Р.Дарендорф назвав свою загальносоціологічну концепцію «теорією конфлікту». Він протиставив її марксистському вченню про класову боротьбу. У Маркса результатом класової боротьби є прихід до влади нових соціальних класів, тоді як у Р.Дарендорфа результатом соціального конфлікту є «шліфування», рафінування старих структур, але саме тих, які здатні до такого шліфування і рафінування.

Представники теорії конфліктів дійшли висновку, що останні зароджуються і розвиваються як всередині суспільства, так і поза ним. Якщо суспільству загрожує небезпека зовні, внутрішньо-суспільні конфлікти, як правило, затихають, і воно інтегрується, тоб­то основну небезпеку суспільство вбачає для себе з боку зовнішніх факторів.

Теорія інтеракцїі

Значний вплив на розвиток сучасної соціологічної думки Заходу має теорія інтеракції. Розглядаючи суспільство як цілісний організм, її прихильники Д.Холманс, П.Блан, Р.Емерсон та ін. приходять до висновку, що активність людей залежить від досконалої системи на­город і покарань. Ці нагороди і покарання можуть бути економічно­го, юридичного, політичного, морального та іншого характеру. Якщо людина за свою діяльність отримує нагороду, то вона, за незначним винятком, буде діяти в напрямі вдосконалення свого «Я» і навпаки. Досконала система нагород і покарань детермінує прогрес суспіль­ства в бік добра, елімінуючи зло.

Серед різного роду дій, вказують прихильники теорії інтеракції, суттєву роль в житті особи відіграє її суспільна діяльність. Значущість цієї діяльності полягає в тому, що вона спрямована на справи, мета яких — створювати блага іншим. Діяльність особи в інтересах інших зароджує в неї надію на отримання певної винагороди: матеріальної, моральної, можливості просування по службі.

Символічний інтеракціонізм

В західній соціології і психології поряд з іншими концепціями поширений напрям, який має назву «символічний інтеракціонізм» (відд англ. іntегасtіоn — взаємодія). Творцями цього напряму вважаються американські соціологи і психологи — Ч.Кулі та У. Томас. Найбільш вагомий внесок в практичну розробку цієї теорії вніс американський філософ, соціолог і соціальний психолог Дж.Г.Мід (1863-1931). Для представників його, особливо у варіанті чиказької школи (Г.Блумер, Т.Шібулбані), є характерним індетермістичні бачення соціального процесу, інтерпретованого як процес становлення та зміни соціальних значень, як постійне визначення і перевизначення ситуацій взаємодії їх учасників. В процесі цього перевизначення, вважають представники символічного інтеракціоналізму, змінюється об'єктивне середовище соціальної діяльності. Дослідження прихильників символічного інтеракціонізму дали визначені результати у вивченні структури і динаміки розвитку особистості, мікроструктури соціальних взаємодій, проблем соціалізації, соціологічного контролю тощо. До символічного інтеракціоналізму приєднується так званий соціодраматичний підхід, прихильники якого Е.Гофман, Х.Данкен та інші пояснюють соціальне життя як реалізацію метафори «драма», аналізуючи взаємодію в таких термінах, актор», «маска», «сцена», «сценарій».

Теорія дій

Згідно з теорією дій (піонери теорії — М.Вебер, Ф.Знанецький), основним елементом суспільного життя є активна діяльність. Людина в суспільстві, писав Ф.Знанецький, діє під впливом двох стимулів: з одного боку, вона чекає на схвалення глядачів, з другого — діяльність притаманна людині як одна з її суттєвих ознак.

Людина, яка вдається до певної дії, стоїть перед дилемою: як включатися в діяльність — з запалом душі чи байдуже розглядати цю діяльність як об'єктивну необхідність, чи суб'єктивно — на основі симпатії-антипатії; діяти, виходячи лише з позиції власних егоїстичних інтересів, чи поєднувати індивідуальний інтерес із суспільним.

Таким чином, розглядаючи діяльність особи, групи, організацій і т.д., слід визначити, чому людина чинить саме так, а не інакше. Тільки тоді, коли ми визначимо це, можна сказати щось конкретно дане суспільство. Найбільш видатними представниками теорій можна назвати таких мислителів, як Т.Парсонс, Р.Маслвен та ін.

Теорії дій і інтеракції абсолютизувались у концепціях «нового гуманізму», який містить у собі дві лінії: суспільної феноменології і етно-методології.

Феноменологічна та етнометодологічна лінії

Представники феноменологічної лінії (Альфред Шутц, Петер Бергер, Томас Лукман) стоять на крайніх суб'єктивних позиціях. Філософською основою феноменалістів є рефлексія німецького філософа Едмунда Гусерля. Згідно з поглядами прихильників фено­менологічної лінії суспільство характеризується загальною свідо­містю його членів. Феноменалісти вважають, що уявлення про суспільство як об'єктивну даність — безпідставні. Образ суспільства, вважають вони, формується в процесі дискусій, узгоджень. Люди з часом «створюють» більш-менш прийнятний для себе образ, а потім маніпулюють цим образом як чимось реальним, хоч у дійсності суспільство і в період створення образу і після того є чимось зовсім іншим.

Погляди представників етнометодологічної лінії є вираженням крайнього суб'єктивізму і інтерпретують суспільство майже в тому значенні, що й феноменалісти. На думку представників цієї лінії, кож­ний член суспільства відчуває, що його існування залежить від чин­ників, які стоять над суспільством в цілому. Такими чинниками можуть бути суспільні норми, естетичні цінності, правила поведінки і т. д. Кожна людина відчуває існування цих чинників у такий спосіб, неначе це реальні предмети. Щоб пізнати суспільство, ми му­симо насамперед вивчити його норми, цінності тощо. Саме останні дають реальне уявлення про те, що таке суспільство.

Теорія «нового гуманізму»

У поглядах представників «нового гуманізму» химерно пере­плелися положення суб'єктивного і об'єктивного ідеалізму. Така по­зиція була характерною для Д.Берклі, А.Шопенгауера та деяких інших мислителів і не тільки минулого, а й багатьох нинішніх соціо­логів Заходу.

Неоконсерватизм

На початку 70-х років у соціології Заходу голосно заявив про себе новий напрям — неоконсерватизм. Вперше термін «неоконсерватизм» для назви нового філософсько-соціологічного напряму вжив американський радикальний соціолог М.Харінгтон. Назва в науковій літературі «прижилася», а невдовзі і самі представники цього напряму (які ще недавно були відомі як неоліберали) Д.Белл, С.Ліпсет, Д.Мойніхен, Н.Глейзер та інші стали іменувати себе неоконсерваторами. І хоч до середини 80-х років неоконсерватизм ще не розвинувся в монолітну систему, вплив його на консервативно мислячу частину суспільства Заходу значний.

Як соціологічний напрям неоконсерватизм має чітко визначені філософсько-соціологічні максими (положення). Таких максим п'ять:

1 Те, що можна не змінювати, змінювати не потрібно.

2. Індивід не може бути розумним, розумним є загал.

3. Слід враховувати і оцінювати не тільки близькі, а й віддалені в майбутньому перспективи і наслідки.

4. Щоб суспільство було здорове, йому необхідна взаємодія їх класів, верств людей.

5.Людина за своєю природою недосконала, тому вона не може >рити досконалий соціальний порядок.

Представники неоконсерватизму вважають, що держава повинна контролювати і регулювати все таким чином, щоб державні інститути не скомпрометували себе непередбаченими негативними наслідками. Тому слід впливати на суспільство через своєрідні буфери (партії, профспілки, релігійні організації). На випадок невдачі якогось соціального експерименту завжди можна зманеврувати, перекласти вину на суспільні організації як поганих провідників «правильної» політики держави. Тому бажано, щоб суспільні організації не зливалися з структурами влади: чим більший «буфер», пов’язаний з державними інститутами, тим менше державні устано­ви мають поле для маневру. Доля цивілізації, вважають неоконсерватори, залежить від того, яка «природа» людини. На жаль, пишуть вони, в людині домінує агресивність, егоїзм, жорстокість, прагнення до бунту. Це в свою чергу призводить до соціокультурної патології і терору, національної нетерпимості.

Щоб суспільство було стабільним, необхідні соціальні підпори. Такими підпорами може бути релігія, як вважає неоконсерватор Гіртц, або культура, мистецтво і релігія разом взяті, як стверджує Белл.

Неоконсерватори вважають, що проголошення капіталізмом культу розуму і свободи в буржуазних революціях 200 років тому було глибокою помилкою, тому що розум і свобода руйнують традиції. Вони не можуть дати людині нічого істотного, тому що на сторожі життя стоять інстинкти, а не розум і свобода. Звичайно, зазна­чає неоконсерватор А.Гелен, коли мова йде про інстинкти, то вони розуміються в соціалізованій, ушляхетненій формі.

У концепціях теоретиків неоконсерватизму можна виділити два критерії: теоретико-методологічний і соціально-політичний.

Теоретико-методологічні критерії:

• специфічна інтерпретація взаємодії «еліта — маса»;

• песимізм при оцінці «людської природи»;

• визначення суспільства як статичної і внутрішньо збалансова­ної системи, якій протипоказані радикальні зміни.

Соціально-політичні критерії:

• пропаганда «сильної влади»;

• обмеження демократичних інститутів, дії механізмів внутрішньо­політичного життя;

• застосування збройної сили проти незадоволених.

Неоконсерватизм не є цілісним напрямом. Одна частина його представників схильна до філософсько-соціологічної о осмислення механізмів дії суспільства, інша — використовує вчення для обґрунтування політичних доктрин.

Технологічний детермінізм

70-80-ті роки минулого сторіччя стали роками бурхливого роз­витку соціально-екологічних концепцій. В індустріальне розвину­тих країнах набула поширення теорія технологічного детермінізму, згідно з якою техніка, технологія є основною причиною екологічної небезпеки для людства.

На основі технологічного детермінізму розвинулись два напрями: технологічний песимізм (К.Фромм, Г.Маркузе, К.Ясперс, А.Шмідт та ін.) і технологічний оптимізм (Г.Кан, П.Дракср, Г.Хрідріхс, Х.Ф.Рада).

Представники технологічного песимізму в усіх нещастях звину­вачують розвиток техніки, яка, руйнуючи екосистеми, прирікає люд­ство на вимирання, а сьогодні перетворила людину на машину.

Представники технологічного оптимізму — навпаки, з пафосом співали гімни технічним і технологічним досягненням, що зустріло могутній опір з боку екологів різних країн Західної Європи. Сьогодні теорія технологічного детермінізму стабільно утримує свій вплив се­ред широких кіл Заходу, хоч боротьба представників технологічно­го песимізму і оптимізму вже стала історією. Перші відмовилися від абсолютного заперечення ролі техніки і технології в гармонійній взаємодії людини з природою, інші — стали з певним застережен­ням ставитися до колишнього захоплення позитивним впливом технічних і технологічних досягнень у справі олюднення довкілля.

Сьогодні соціологія Заходу розвивається в звичному для себе ритмі. Одні напрями, соціологічні орієнтації створюються, інші тимчасово відходять в тінь, а то і назавжди стають лише здобутком історії. Але ідеї, започатковані мислителями, є необхідною теоретич­ною основою для розвитку нових концепцій, а останні сприяють формуванню суспільства з сучасним, цивілізованим баченням горизонтів розвитку. І в цьому їх неперехідна цінність.