Тема 10. Етносоціологія (2 год.).

Предмет етносоціології, причини його виникнення. Поняття етносу. Теорія етногенезу Л. Гумільова (три рівні етнічної ієрархії: субетнос, етнос, суперетнос; пассіонарність). Етнічні процеси (еволюційні, трансформаційні). Консолідація, асиміляція, інтеграція. Історичні форми етносу: рід, плем’я, народність, нація). Поняття “етноцентризм”, “націоналізм” та “шовінізм”. Український етнос: історія, сучасність.

Тема.11.Соціологія сім’ї та шлюбу (2 год.).

Поняття сім’ї. Життєвий цикл сім’ї, як соціального інституту. Поняття шлюбу. Виникнення сім’ї, її історичні етапи. Форми шлюбів (моногамія, полігамія, груповий шлюб). Фактори переважання однієї форми шлюбу над іншою. Типологія сім’ї (в залежності від структури родинних зв’язків, за соціально-класовою ознакою, по типу поселення, за часом існування, за кількістю членів сім’ї, за особливими умовами сімейного життя, за якістю відносин в сім’ї). Функції сім’ї. Сучасні проблеми української сім’ї та заходи демографічної політики.

Тема 12. Соціологія повсякденного життя (2 год.).

Соціологія повсякденності. Розуміння повсякденності через парадигму соціального обміну. Теоретичні витоки теорії обміну. Понятійний словник теорії. Парадигма обміну. Основні аксіоми теорії обміну. Драматургійна версія повсякденної реальності (керування враженнями, проблема щирості, атрибути соціального театру, “обличчя” спектаклю, соціальні сцени, команди, драматургійні проблеми взаємодії, відкриті проблеми драматургійної версії). Етнометодологічні дослідження явищ повсякденного світу. Феноменологічні передумови. Предмет етнометодології. “Гарфінкелінг”, або метод руйнування. Дослідження соціального порядку. Аналіз розмови (індексичні та об’єктивні вислови). Буденна і наукова соціологічна свідомість. Оцінка етнометодологічної перспективи.

Ιιι Блок навчально-методичного забезпечення (методичні вказівки до тем, які вивчаються студентами самостійно)1.

Тема 1. Iсторія становлення соціології в крїнах Західної Європи та сша Соціальні реформи Огюста Конта

Нову сторінку в становленні соціологічної думки відкрив Огюст Конт (1798-1857) – французький філософ, соціолог, засновник школи позитивізму. Його часто називають батьком соціології, оскільки саме він вперше замислився над застосуванням наукового підходу до вивчення суспільства, заснованого на спостереженні і експерименті. Він вважав, що за допомогою науки можливо знайти ті приховані закони, що управляють суспільством. Спочатку підхід, часто іменований позитивізмом, Конт називав соціальною фізикою, а потім ввів у науковий обіг термін «соціологія» (наука про суспільство).

Розкриваючи зміст, він наголошував на тому, що соціологія це загальна наука про структуру суспільства і закони його розвитку. Основним методом соціологічних досліджень, підкреслював французький мислитель, є історичний метод. Вихідним пунктом соціології як науки він вважав підхід до суспільства як цілісного організму, яке може функціонувати, коли існує порядок, чітко діють структури, цілковито виключені всі можливості появи причин анархії і тенденцій, що призводять до розпаду.

Використовуючи методологічні та світоглядні засади Сен-Сімона (секретарем в якого працював Конт), він сформулював «закон трьох стадій», за яким знання про людину і суспільство проходить три стадії: теологічну (релігійну), метафізичну і позитивну (наукову)

1. Використаний досвід викладання соціології КНЕУ ім. Гетьмана

Ядром позитивістської концепції Конта були дві основні концепції: соціальна статистика, що розглядає стан суспільства в цілому, і соціальна динаміка, що вивчає соціальні зміни.У своїх працях Огюст Конт завжди керувався двома ідеями. Перша з них — застосування наукових методів у вивченні суспільства, друга — практичне використання науки в галузі соціальних реформ.

Соціологічні погляди Еміля Дюркгейма

Після смерті О.Конта в другій половині XIX ст. соціологія все більше і більше завойовує статус самостійної науки. Неабияка заслуга в цьому французького філософа і соціолога Еміля Дюркгейма (1858-1917), який, розвиваючи погляди О.Конта, доводив, що соціальні явища слід розглядати «так, як речі», тобто вивчати так, як вивчають «позитивні» науки (науки про природу). Е.Дюркгейм був творцем концепції «загальної» свідомості, згідно з якою суспільство — це єдиний організм, де діяльність окремих осіб, груп, верств і т. д. настільки тісно пов'язана, що ми можемо лише умовно розглядати структурні елементи цього організму. Аналізуючи суспільство, цей філософ і соціолог приходить до висновку, що воно має риси, які тією чи іншою мірою притаманні кожному його членові. Звідси висновок Е. Дюркгейма про суспільну солідарність стосовно поглядів на доленосні проблеми, які стоять перед людьми, поглядів на роль праці, необхідність співробітництва як на регіональному, так і глобальному рівнях. Це вимагає, зазначав Е.Дюркгейм, постійної активізації діяльності суспільних організацій, пошуків нових ідей, здатних цементувати суспільство. Основним «цементуючим» чинником суспільства, вважав він, повинно стати право. І не карне право, а насамперед юридичні норми стосовно діяльності адміністрації на виробництві, сімейних відносин, торговельних операцій, чіткого дотримання всіма громадянами статей Конституції тощо.

Теорія Вільфредо Парето

Важливий внесок у сучасну науку про суспільство зробив італійський соціолог Вільфредо Парето (1845-1 923), автор «Трактату про загальну соціологію». Спираючись на методологію позитивізму, В.Парето піддав критиці апріорні, метафізичні судження і поняттяв в соціології, зведення її до емпірично обґрунтованого знання про суспільство, знання, яке спирається на факти, їх опис і формулювання законів, що відбивають функціональну залежність між фактами. В.Парето, поряд з аналізом суспільства як цілісного організму, намагався виявити механізм діяльності його окремих структур. На думку автора «Трактату про загальну соціологію», кожне суспільство поділяється на «еліту» і «масу». Еліта — це люди, які стоять при владі, займають ключові пости в економіці, культурі тощо. Із свого кола еліта висуває

інтелектуально обдарованих осіб, і вони утримують на поверхні всіх її представників. Коли інтелектуальні сили есліти вичерпуються, вона час від часу прилучає до свого кола найбільш талановитих представників «маси». Проте наступає такий період, коли межі еліти вже не можна розширити, приплив її інтелектуальних сил згасає, сили еліти слабнуть, а потім і взагалі вичерпуються. До влади приходять представники «мас», і з часом вони набирають всіх ознак еліти. Коло соціального руху повторюється. Колишня еліта, ставши неелітою, чекає свого історичного шансу. Вчення В.Парето в соціології дістало назву «теорія кругообігу еліт».

Розкриваючи теорію кругообігу еліт, італійський мислитель приходить до висновку, що кожна «маса», прагнучи влади в суспільстві, висуває гасла: соціальна справедливість, свобода, рівність, демократія. Еліта ж, із свого боку, всіма засобами доводить, що саме вона є виразником найгуманніших засад людства. Маючи в руках владу, еліта має більші можливості, ніж маси, доводити до відома свої ідеї, боротися за них, абсолютизувати свою теорію (ідеологію). Проте це не робить її міцнішою, оскільки абсолютизована теорія не може бути гнучкою, вона обмежена вже тим, що є абсолютизованою, тому їй важко, а часом і неможливо прийняти нові положення, відкинути старі, віджилі. З часом теорія правлячої еліти стає утопіч­ною, нежиттєздатною, неперспективною.

Вихідним принципом соціології Парето стала теорія нелогічних дій, в якій, всупереч філософсько-соціологічним традиціям епохи Відродження, італійський мислитель розглядав діяльність струк­турних елементів у суспільстві як ірраціональний процес. Людина, вважав Парето, діє відповідно до своїх почуттів і вже на основі дій, детермінованих цими почуттями, формуються переконання.

Соціологічна концепція Фрідріха Ніцше

Певний вплив на соціологічну думку Європи мала соціологічна концепція Фрідріха Ніцше (1844-1900), згідно з якою суспільство поді­ляється на панів і рабів. Пани — це ті, хто, використовуючи всі дозво­лені можливості, здобувають собі життєві блага; раби ж — це неді­йові, суспільне нежиттєздатні особи, які тільки й чекають на милість Божу, ласку з рук вищих від себе людей тощо.

Вчення Ортеги-і-Гассета

Іспанський філософ і соціолог Ортега-і-Гассет (1885-1955 ) у своїй знаменитій праці «Повстання мас» доводив, що суспільство як соціальний організм поділяється на аристократів і маси, на­товп. Аристократія — ті, що постійно вдосконалюючи свою май­стерність, кваліфікацію, прагнуть до знань, до культури. Маси, натовп — це люди, які ні до чого не прагнуть, живуть за принципом: аби день до вечора! Представниками аристократії можуть бути всі: робітники, селяни, інтелігенція, родова аристократія, яка удоскона­люється. Масами, натовпом є теж представники всіх суспільних верств і станів. Конфліктні ситуації в суспільстві, вважав Ортега-і-Гассет, виникають на основі заздрості: натовп ненавидить аристо­кратів тому, що заздрить їм, коли ж аристократ опускається, «переходить у масу», заздрість змінюється співчуттям. Маса — це нікчемний баласт розвитку: аристократи — рушії історії, рушії про­гресу суспільства. Такий висновок робить іспанський філософ і соціолог.

Слід зазначити, що праця Ортеги-і-Гассета «Повстання мас» мала величезний вплив на розвиток науки про суспільство. Повністю опублікована в 1930 році (її фрагменти друкувалися у різних іспансь­ких журналах ще в 20-ті роки), вона принесла світову популярність її авторові. Праця перекладена майже всіма мовами світу. Одна з аме­риканських газет після публікації твору Ортеги-і-Гассета писала: «Яке значення для XVIII століття мала «суспільна умова» Руссо, для ХІХ — «Капітал» Маркса, таке для XX може мати “Повстання мас”.

Становлення франкфуртської школи

Проблеми механізмів розвитку суспільства посідали значне місце , у працях представників як «старшого» (М.Хоркхаймер, Т.Адорно, Е.Фромм, Г.Маркузе), так і «молодшого» покоління (Ю.Хабер-І.Шмідт та ін.) франкфуртської школи.

Наскрізні мотиви теорії франкфуртської школи — проблематика відчеження в дусі гегеліанства і проблематика реальності за ідеями Маркса Вебера (1864-1920). Головна соціально-філософська тема цієї школи — тема «пізнього капіталізму» з фашизоїдними рисами. Головна соціологічна і соціально-психологічна тема франкфуртської школи —домінування «авторитарної особистості» з її антидемократичними методами керівництва і спроба за допомогою соціологічного дослідження проаналізувати відповідну людську реальність. Головна методологічна тема франкфуртської школи — антипозитивізм з відмовою від «традиційної» науки як основного інструменту капіталістичної експлуатації.

Історично склалося так, що соціологія як наука отримала найбільший розвиток у США. Особливо велика увага в соціологічних працях мислителів Америки надавалася соціології праці. Щоправ­да, нам вона більш відома під іншими назвами — індустріальна соціологія та менеджмент. Останній означає, що поряд з трудовими процесами величезне значення має структура, методи і стиль управ­ління.

Соціологічна думка в Росії

Соціологія розвивалася не тільки за кордоном, а й у Росії. За­початкував соціологію в Росії М.Г.Чернишевський, який, на дум­ку історика російської соціології Карева, був найвидатнішим соціологом Росії до виникнення в ній соціології. Чернишевський, вва­жає Карев, був соціологом, сам того не знаючи.

Значний внесок у розвиток російської соціології зробили П.Лавров, М.Михайловський, Є.Дементьєв, П.Тімофеєв, П.Покровський, П.Сорокін та інші.

Марксистська соціологія

Окремо слід торкнутися розвитку марксистської соціології. Соціо­логічні погляди К. Маркса (1818-1883) і Ф.Енгельса (1820-1895) фор­мувалися в процесі боротьби з ласальянством, представниками ка­федрального соціалізму (теоретик Л.Брентано), фабіанами (напрям англійського муніципального соціалізму), прудоністами, бланкіста­ми та ін.

Виділивши економічні відносини як основні, Маркс та Енгельс на основі ідеї діалектики і матеріалізму, вперше в історії соціологічної думки змогли встановити цілком об'єктивний критерій суспільного розвитку. Маркс і Енгельс дійшли висновку, що ці відносини не за­лежні від волі людей, їх розвиток закономірно призводить до змін в державних інститутах, діяльності суспільних організацій, політичних, юридичних, моральних, релігійних та інших концепціях. Аналізуючи економічні відносини і зробивши на основі цього аналізу узагальнення, Маркс пояснив причини суспільного розвитку. Твердження маркси­стського принципу: «Народ—творець історії» розкрило особливості взаємодії суспільства і особи. Відкриття, зроблені в соціології Марксом і Енгельсом, дозволили по-новому подивитися на роль видатних осіб в історії, їх соціальну детермінованість в той чи інший період суспіль­ного розвитку.

Наскільки це було можливо в умовах колишнього СРСР, значний вклад у розвиток і становлення соціологічної думки внесли: Т.І.Заславська, А.Г.Здравомислов, М.І.Іовчук, Г.В.Осіпов, В.А Ядов та ін.— в Росії; В.П.Андрущенко, В.І.Волович, В.Г.Городяненко, М.В.Захарченко, В.С.Максименко, В.І.Паніотго, А.П.Ручка, О.ОЛку-ба та ін.— в Україні; Є.М.Бабосов —у Білорусі.