4.Міфологічний погляд на світ та його особливості.

Міф – фантастичне відображення дійсності у первісній свідомості, що втілене у характерній для давнього часу усній народній творчості. Міф – розповідь, що виникає на ранніх етапах історії і його фантастичні образи (боги, легендарні герої, події) були спробою узагальнити та пояснити різноманітні природні та суспільні явища. Міфологія підкорює та перетворює сили природи за допомогою уяви. Міфологія – своєрідна форма світогляду давнього суспільства та складова частина релігії. Вона також відображає моральність суспільство та естетичне ставлення людини до дійсності. У міфах спостерігається своєрідна єдність між релігією та філософією. Міф – своєрідна форма бачення світу як єдиного цілого. Відтворивши це уявлення можна одержати певну картину світу.

Міф – простий виклад подій, фактів, як правило, без жодних спроб довести достовірність. У міфах немає спроб проаналізувати, зробити якісь висновки, це не розкриття таємниці, а безпосередній виклад того, що „безумовно” було.

Міфологічне сприйняття світу людиною це стан, що знаходить відображення первісного стану суспільства, деякого Едемі, де краса світу, відповідна до людських почуттів, не порушує а навіть посилює гармонію внутрішнього світу людини, де система ритуалів та етичних норм, а також традиційні форми життєдіяльності регулюють взаємовідносини людини з природою.

Ідеалізації міфу сприяє те, що він являється антиподом науково-технічної ідеології в суспільній свідомості. Але ця ідеалізація несе у собі відбиток смутку – технократія суспільства поступово руйнує культуру.

Даром міфічного сприйняття світу володіють первісні народи усіх частин світу та усіх часів. Такий тип сприйняття світу зовсім не являється фантастичним спотворенням дійсності: виходячи з нього можна прийти, правда, до забобонів та байок, але і навпаки, обережно критично користуючись даними цього багатого складного бачення, можна проникнути у найглибші таємні схрони буття. Трансцендування всякого буття за межі самого себе у просторі та часі, взаємопроникнення елементів світу, що випливає звідси., сходження вищих царств буття у нижчі і навпаки, символічний характер багатьох подій та процесів, що виникає звідси.

Ставлення людини до природи – частинний аспект вибраного ним способу буття у світі, який не може бути адекватно зрозумілий без осмислення базисних структур його „я”. Кожному типу свідомості відповідає своя „система координат”, в рамках якої людина формує образи світу, окремих явищ, погляд на самого себе та норми своєї поведінки. Людина не здатна довільним чином змінювати своє ставлення до природи; така зміна безумовно торкнеться екзистенціального ядра її особистості.