36 Кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ»

«Права, за якими судиться малоросійський народ» - збірник норм права 18 ст., що діяли у Лівобережній Україні. На територію Гетьманщини на підставі Березневих статей 1654 не було поширено діяння московського права, де залишалися чинними т. зв. попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство і Магдебурзске право. Ці правові норми часто суперечили одне одній і давали судовим органам України можливість по одних і тих же справах виносити різні рішення у залежності від того, на яке джерело вони побажали послатися, що, в свою чергу, призводило до різного роду зловживань у судах. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись, тим самим, добитися якнайшвидшої ліквідації політичної автономії України. Все це і послужило причиною видання царського указу від 28.8.1728 про скликання кодифікаційної комісії. Усклад комісії на чолі з генеральним суддею І. Борозною (після його смерті - генеральним обозним Я. Лизогубом) спочатку увійшли 12, а пізніше - 18 членів. Робота по складенню проекту кодексу продовжувалася 15 років і завершилась у 1743 створенням обширного збірника під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Однак, проект кодексу не був офіційно затверджений. Основною причиною такого ставлення російського уряду до складеного кодексу слід вважати те, що його зміст не відповідав політиці російської влади щодо України. Кодифікатори творчо використали першоджерела, пристосувавши їх до норм і судової практики, що діяли в Україні, Кодекс мав чітку структуру і складався з 30 розділів, які ділились на 531 артикул, тобто статтю і 1716 пунктів. До нього було прикладено «Іструкцію кодифікаційній комісії» та «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», тобто перелік службових військових і цивільних чинів Гетьманщини, Кодекс має пояснення цитат, що наводяться у тексті, алфавітний реєстр, тобто покажчик і заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів. За формою і внутрішньою структурою він відрізнявся від усіх джерел, якими користувалася комісія, а також діючих тоді пам'яток права Російської імперії. Обробка різноманітних за походженням, змістом, мовою і характером збірників, тлумачення і формування основних юридичних понять свідчать про добру правову підготовку членів кодифікаційної комісії, їх ерудицію і загальний високий рівень розвитку юриспруденції в Україні. Кодекс українського права 1743 знав інститути власності і володіння, сервітути і заставне право. Він розрізняв право власності на рухоме майно, на спадкове і набуте майно. Незвичайно розвинений характер мало в кодексі зобов'язальне право. Розрізнялися зобов'язання з договорів і зобов'язання із заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, міни, позички, особистого і майнового найму, поклажі, поруки, зберігання. Важливою рисою кримінального права був його приватно-правовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було в основному приватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а при відсутності останнього - від вимог його родичів. Але з бігом часу щораз сильніше проявлялась ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів. Передбачалися злочини проти релігії, проти «честі і влади монаршої», проти життя, тілесної недоторканості, майна, статевої моралі. У кримінальному праві гетьманської доби з'являються цілком нові поняття, зв'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: з'являється поняття замаху на злочин, що відрізняється від поняття доконаного злочину; розрізнення головного злочинця і співучасників, які в певних випадках несли меншу кару; наявність обставин, що виключаються або знижують кару навіть при доконаному злочині (неповноліття, сп'яніння тощо); поняття рецедиву і т. д. В Україні існували такі види покарань: смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, втеплення, колесування, спалення, закопування живими у землю) і прості (повішення, відрубання голови) види, калічницькі і болісні кари, тюремне ув'язнення, позбавлення честі (шельмування), вигнання, відсторонення відпосади, майнові покарання (конфіскація і викуп), церковні кари, серед яких найбільш поширеним було ув'язнення у так звану куну (залізний обруч, яким охоплювалася шия засудженого або його права рука, які приковувалися до зовнішньої стіни церкви або дзвіниці) і ув'язнення в монастир, примусове одруження (при зґвалтуванні дівчат), догана. З метою залякування кари, як правило, виконувалися публічно. Для розгляду справ склалася своя судова система. Найвищим судом був Генеральний Військовий Суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основну кількість справ вирішували полкові, сотенні і сільські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування і затвердження всіх смертних вироків. Для міських жителів у непривілейованих містах, які не мали Магдебурзького права діяв ратушний суд, а в привілейованих - магістратовий. Всі названі судові органи формально були виборними. Вибори суддів як таких, однак, не проводились, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративними. В українському процесі, який також був детально регламентований «Правами», досить чітко проводилася різниця між процесом у так званих розправочних, тобто цивільних і кримінальних справах. У розправочних справах панував принцип змагального, а в кримінальних справах - принцип слідчого процесу. Дуже старанно регулювалися всі стадії судового процесу, називалися судові докази. Такими були власне признання, письмові докази, показання свідків, присяга, тортури і мучення. Від останніх звільнялися «знатні чесні люди», божевільні, особи старші 70 років і вагітні жінки. Рішення в цивільних і вироки в кримінальних справах називалися декретами і могли бути оскаржені в порядку апеляції до вищого суду за винятком справ про безспірні зобов'язання і вироків, винесених на підставі власного признання. Цінність кодексу 1743 полягає в тому, що норми, вміщені в ньому реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи. В процесі становлення єдиної правової системи Російської імперії у першій пол. 19 ст. було остаточно покінчено з автономією найважливіших інститутів українського права Гетьманщини.

37 «Суд і розправа в правах малоросійських» - пам'ятка середньовічного права України 18 ст. Складена внаслідок приватної кодифікації, проведеної помічником писаря Генерального суду Ф. Чуйкевичем у 1750-58. Повна назва збірника - “Суд і розправа в правах Малоросійських широко на різних місцях показана, а тут в єдиний короткий і ясний ексцерпт (витяг. - Ред.) для припинення гіркої в судах тяганини зібрана, для корисного застосування малоросіянам списана”. Уній систематизовано правові норми, які закріплювали право власності на землю, маєтки та покріпачених селян, а також було обґрунтовано необхідність відновити у Гетьманщині станові шляхетські суди. Складалася з таких розділів: 1) Про докази; 2) Про роки і рочки; 3) Про процес; 4) Про апеляції; 5) Про виконання рішення суду; 6) Про посаг, віно і привінок. Згодом Ф.Чуйкевич доповнив збірник наступними розділами: Про апеляції з Статуту (1754); Про давність земську (1755); Про суд польовий, підкоморський і комісарський, тобто межовий (1758). Хоча “С. і р.” не мала офіційного характеру, однак нею користувалися і посилалися як на джерело права під час розгляду судових справ. Збірник мав значний вплив на розвиток правової думки в Україні, є важливим джерелом для вивчення історії правових відносин у Гетьманщині. Під час проведення гетьманом К. Розумовським судової реформи в Україні 1760-63 у значній мірі були враховані рекомендації, що містилися у “С. і

У галузі місцевого самоуправління сейм

здійснював нагляд за діяльністю органів повітів, міст і сіл, рішення

яких здебільшого потребували затвердження сейму. Весь безпосередній

нагляд за ними здійснював Крайовий виділ (комітет), що був виконавчим

органом сейму і його постійною мандатною комісією (всіх комісій в сеймі

було 12). Він був створений під головуванням маршалка (він же і голова

сейму) із шести членів, обраних з числа депутатів на шість років. До

складу комітету входили польські поміщики і представники великої

польської буржуазії, і, як поступка, обирався один українець. Члени

Крайового комітету стояли на чолі шести департаментів і з допомогою

численного бюрократичного апарату керували роботою відділів, бюро та

комісій.

Створення крайового сейму і крайового комітету розглядалось як

запровадження самоуправління в масштабі всього краю. У 1862 р. був

виданий загальнодержавний закон про місцеве самоуправління, і на цій

підставі у 1866р. опубліковано галицький крайовий закон про громади, що

став правовою основою самоуправління в Галичині. Згодом Галицький сейм

видав ще два громадські закони – у 1889 р. для 30 більших міст і в

1896 р. для кількох сотень менших міст і містечок. Проте найважливіші

постанови всіх трьох законів є, по суті, тотожні. [1, с.7].

Відповідно до закону 1866 р. створювали повітові громади, що

територіально збігалися з адміністративними повітами. Органами повітової

громади були повітова рада як керівний та наглядовий орган і повітовий

комітет як виконавчий орган. Повітову раду обирали строком на шість

років у складі 26 депутатів, яких обирали жителі повіту по чотирьох

куріях. Це давало змогу формувати повітову раду як орган поміщиків і

буржуазії.

З числа депутатів повітової ради обирали повітовий комітет у складі 7

чоловік. Очолював комітет голова повітової ради (у більшості випадків

повітовий староста). Голова ради ставав на посаду після затвердження

імператором. Права і обов’язки службовців повітового комітету

визначались спеціальними регламентами.

Забезпечивши перевагу в радах поміщиків і буржуазії, уряд не передав їм

навіть частини реальної влади на місцях. До компетенції повітових

органів самоуправління належали: питання бюджету повіту, завідування

належним їм майном і установами, шляхи сполучення місцевого значення,

боротьба з падежем худоби і з шкідниками сільського господарства,

піклування про місцеву торгівлю і промисловість, піклування про народну

освіту і охорону здоров’я, розкладка податків і нагляд за діяльністю

органів міського і сільського самоуправління. Вони не мали примусової

влади, не могли виконувати свої рішення і повинні були діяти через

повітового старосту, який мав право зупинити виконання будь-яких рішень

повітової ради під приводом їх невідповідності до законів держави або

недоцільності, а намісникові належало право розпуску повітових рад

47 Судова реформа 1864 року - ліберально-буржуазне перетворення царським урядом усієї судової системи і порядку цивільного і карного процесів у Росії. Реформа внесла значні зміни в судоустрій кріпосницької Росії, що відрізнялося вузькостановою системою, прямою залежністю суду від адміністрації, різноманіттям і численністю судових інстанцій, інквізиційним характером процесу, заснованого на теорії формальних доказів.

Реформа відбила класові інтереси росіянкою буржуазії, що із метою зміцнення своїх позицій потребувала в оголошенні формальної рівності всіх перед судом, у затвердженні початків буржуазної законності. Це проявилося у введенні суду присяжних, адвокатури, реорганізації прокуратури, у новій організації судового процесу і судових заснувань. Характеризуючи економічну і політичну сутність селянської реформи 1861 р., В. І. Ленін підкреслив нерозривний зв'язок усіх реформ 60-х рр. XIX ст.: “Якщо кинути загальний погляд на зміну всього устрою російської держави в 1861 році, то необхідно визнати, що ця зміна була кроком по шляху перетворення феодальної монархії в буржуазну монархію. Це вірно не тільки з економічної, але і з політичної точки зору. Достатньо пригадати характер реформи в області суду, управління, місцевого самоврядування і т.п. реформ, що пішли за селянською реформою 1861 року, - щоб переконатися в правильності цього положення”.¹

Судовими статутами 1864 року створювалася оригінальна й ефективна система правосуддя. Вона мала дві гілки, дві підсистеми, що об'єднував вищий судовий орган - Сенат: загальні суди і світові суди. Крім того, існували суди особої підсудності: військові, волосні, комерційні та інші, створення яких передбачалося іншими законодавчими актами.

Слідує також мати на увазі, що проведення судової реформи продовжувалося до кінця XIX століття. Перші загальні суди почали діяти тільки в 1866 році, вони поширили свою діяльність лише на десять із губерній центральної Росії. На іншій же території країни продовжували діяти старі суди, що керувалися іншим процесуальним законодавством.

Адміністративно-територіальний і судово-територіальний поділ імперії після реформи не збігалися. Повіти і міста були розділені на ділянки мирових судів. Територія, підвідомча окружним судам, охоплювала декілька повітів, округи судових палат - декілька губерній. Окружні суди були судами першої інстанції загальних судів, судові палати - судами другої інстанції. На початку ХХ століття в імперії було 106 окружних судів і 14 судових палат. “Батьки” судової реформи пояснювали таку судово-територіальну структуру сполученням мирової та загальної юстиції, а також браком кваліфікованих юристів для створення загальних судів у кожнім повіті. Але сьогодні ми бачимо переваги такої організації правосуддя в більшій ізоляції судових і адміністративних органів. При такій структурі все повітове начальство не тільки по табелі про ранги, але і по реальному статусові, було позбавлено можливості чинити на суди будь-який вплив. Відповідно, і судді другої інстанції рятувалися від тиску на них із боку губернської бюрократії.

48…