5 Адміністративний устрій і управління в Київській Русі.

В даному питанні зверніть увагу на те, що в адміністративному плані Київська Русь не була унітарною державою і складалася із відносно самостійних земель та волостей, які були слабо пов’язані між собою в економічному відношенні. Волості об’єднувалися в землі, в яких головними були міста. Князі правили волостями і землями на правах родинної власності.

“Руська Правда” згадує стару адміністративну одиницю — вервь, яка об’єднувала людей територіальними зв’язками. В основу взаємовідносин членів верві покладалася кругова відповідальність усіх членів за кожного, а цілої громади — за всіх. Ціла громада, все її населення керувалося в суспільних відносинах стародавніми правовими звичаями. Вервь мала також свою судову організацію, відому під назвою копного суду. За допомогою цих важелів підтримувався на території верві лад і порядок. У Пскові та Новгороді верві відповідала сотня і губа.

За формою правління Київська Русь склалася як ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв Великий князь. Великі князі зосереджували законодавчу й виконавчу владу, мали судові функції. Порядок успадкування престолу в Київській Русі не регулювався нормами права.

Функції Великого князя: організація військової дружини і військових походів; організація охорони кордонів держави; зовнішні стосунки з іншими державами; укладання міжнародних угод; законодавчі функції; керування адміністрацією і князівським судом. Князь збирав також податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи, мав вплив на справи церкви.

Студенти мають усвідомити сутність ранньофеодальної монархії: Великий князь київський не був абсолютним монархом у державі, не мав якихось виключних юридичних прав відносно інших князів, а вважався старшим більше морально, звичайно маючи у своєму розпорядженні більше матеріальних сил і більше засобів для поширення своїх впливів. Такою була природа влади українського князя.

В період феодальної роздробленості особливе значення в системі князівської влади мали князівські з’їзди, де з тих або тих питань князі складали поміж собою відповідні їхнім інтересам договори, які мали назви: “ряд”, “докінчання”, “цілування”. Змістом таких договорів були: 1) військові конвенції — умови щодо оборони території або спільного наступу; 2) питання щодо недоторканності територій; 3) визначення порядку рушення князів на війну; 4) забезпечення повної незалежності в справах внутрішнього управління; 5) врегулювання питань, які торкалися претензій князів на заняття того чи іншого престолу; 6) розглядання судових справ відносно того чи іншого князя, який заподіяв злочин. Але оскільки князівські з’їзди не були постійними і загальнообов’язковими для всіх князів, вони істотно не змінювали природу влади в Київській Русі.

Органом влади в Київській Русі була боярська Дума. Це рада князів з боярами. Завданням боярської Думи було приймати рішення з питань, що торкалися державного управління. М. Грушевський висловлюється про Думу як про “обов’язкову учасницю княжого правління”, але Дума не мала сталої форми й означеної компетенції. “Князь радився з тими боярами, які були під рукою або яких він бажав бачити на нараді, через це склад міг постійно мінятися.

Таким чином, боярська Дума не мала в Київській Русі чітко означеної форми і компетенції, не мала під собою ясно окресленої юридичної підвалини. Але для нас важливе тут те, що такий звичай скликати на наради “ліпших людей” існував. Скликання таких нарад вимагала й давня традиція. Наприклад, Володимир Мономах у своєму “Повчанні дітям” говорить, що він щоденно радився з боярами.

Верховним народним органом, який вирішував з давніх-давен долю народу і зберігся з часів родоплемінного ладу, було віче. В основу взаємовідносин між народом та князем покладався договір — ряд, який укладало з князем віче. Основною вимогою віча князеві було — “не ображати народу”.

Всі важливі питання, які торкалися цілої землі, здавна вирішувалися на вічах. Правом на участь у вічі користувались однаковою мірою всі вільні громадяни даної землі. Обмеження прав щодо участі у вічах стосувалося лише тих, які персонально залежали від іншої особи: через це холопи, раби, закупи, а також жінки і неповнолітні у вічах участі не брали. Князь також брав участь у вічах.

Таким чином, віче було владою загальноземською, загальнонародною. Постанови віч “старшого города” (міста), тобто центральної громади землі, були обов’язковими для пригородів. В самих пригородах також відбувалися віча, але вони не торкалися загальноземських справ, а обмежувалися розв’язанням справ місцевого значення. Кожен громадянин, у тому числі й князь, міг стати ініціатором скликання віча.

Для законності вічевої постанови, ухваленої на зібранні, необхідна була кваліфікована більшість голосів. М. Костомаров писав, що віче встановлювало рішення по управлінню, договори з князями та іншими землями, оголошувало війни, укладало мир, закликало князів, вибирало владик, робило розпорядження про збір війська і про захист країни, віддавало на власність або в “кормління” землі, визначало торговельні права і якість монети, іноді ставило громадою церкви та монастирі, встановлювало правила й закони — було, отже, законодавчою владою, а разом з тим — судовою, особливо в справах, що стосувалися громадянських прав.

В історичній літературі вважається, що природа віч в різних землях Київської Русі була однакова, але, за визначенням М. Грушевського, віче мало значнішу вагу в північних землях (Новгород, Псков), ніж у Києві.

Студенти повинні усвідомити, що протягом X століття характер князівської влади в Київській Русі змінюється. В руках князя зосереджується вся повнота влади. Своє значення втрачають віча. Князі погоджують свої дії вже не з віче, а з керівниками військових дружин. У зв’язку з веденням частих воєн змінюється склад військової дружини. Варязька дружина поступово зникає, а її місце посідає українська. З місцевих старших дружинників князь призначає намісників і воєвод. Зникають місцеві “ясні князі”. Центральне управління повністю зосереджується в руках князя.

Студентам необхідно взяти до уваги, що певного розподілу на центральні і місцеві органи управління в Київській Русі не було. Цей поділ був відносний. Так, первісно існувала десятинна система, потім розвинулась двірцево-вотчинна. В цьому плані зверніть увагу на те, що органом центрального управління, крім самого князя й думи, був так званий княжий двір — місце, де зосереджувався суд і розправа.

Найближчими помічниками князя були призначені ним урядовці — тиуни. Тиуни виконували різні доручення князя, а також керували господарством, мали судові функції. Тиуни мали категорії: тиун огнишний або двірський, що відав двором; тиун конюшний; тиун сільський. Ключники — підручні тиунів. Дітські та отроки знаходилися при дворі князя. Вони виконували різні завдання, що стосувалися судової справи: виконували судові присуди, доставляли на суд звинувачених, були присутні при “муках” (тортури). Отроки походили з рабів-юнаків, а дітські були особами вільного стану.

“Ябетники” — урядовці, обов’язком яких були пошуки краденого і злочинців (“сочення”). Гриді — придворні слуги князя. Дітські, отроки, гриді, ябетники, мечники, метальники входили до складу молодшої дружини. Всі вони мали від князя утримання, але разом з тим, виконуючи доручення князя, одержували за свою працю платню безпосередньо від народу (система “кормління”). Бояри і мужі становили дружину старшу.

Для бояр обов’язкової, примусової служби в Київській Русі не було. Кожен боярин, дружинник, кожна службова людина мали право по своїй волі покинути службу.

Вище фінансове управління зосереджувалося в особі самого князя, який стягував податки (данина й урок) за допомогою різних урядовців — данщиків, пошлинників (митників) та ін.

Старовинною формою збирання данини було полюддя — форма контрибуції з населення, яку брав князь за свій військовий ризик. За одиницю оподаткування брався дим-двір і рало-плуг (окрема ділянка землі, що оброблялася господарем власними силами). Данина бралася продуктами (хліб, мед, хутра) і грішми (гривні, куни, ногати, різані, векші).

Окрім безпосередніх данин бралося мито-податок з населення, якщо воно користується тією чи іншою послугою держави (мито судове, штрафи, помічне).

На місцях центральне управління представляли посадники. Згадаймо, що ця посада з’явилася в Київській Русі внаслідок реформ Володимира Великого. Посадники призначалися київським князем у різні адміністративні центри (князівські намісники). Влада посадника мала адміністративний характер. До його функцій входив догляд за стягненням з населення податків; суди та розправа; оборонна функція. Утримання посадників відбувалось завдяки системі кормління.

Делегуючи посадникам широкі права, київські князі одночасно встановлювали й певні обмеження. Так, посадники не мали права власності на землю, яка надавалася їм великими князями за службу в користування. Посадники не мали змоги втручатися у внутрішнє управління провінціями, бо кожна громада користувалася самоуправлінням, обираючи для управління й суду свої окремі земські органи влади: тисяцьких, соцьких, десяцьких, старців, добрих людей тощо.

Функції влади тисяцького, соцьких і десяцьких мали характер військово-адміністративний і адміністративно-фінансовий. Крім того, соцькі та десяцькі виконували поліцейські функції.

Велику роль у Київській Русі відігравало військо. Воно складалося з народного ополчення (так зване земське військо) на чолі з тисяцьким. Земське військо скликалося тільки під час війни. Окрім цього існувало постійне військо у вигляді князівської дружини і дружини бояр. Військо складалось із кінноти й піхоти.

Зверніть увагу на те, що в Київській Русі був чітко визначений договірний характер правних стосунків між ланками влади: віче і князь, ряд; договори князів між собою (феодальні з’їзди); договори князів із землями тощо. Цими фактами можна пояснити наявність федеративних тенденцій у процесі існування Київської держави.

Елементами демократичності державного устрою можна вважати відсутність станів як замкнених у собі самих корпорацій, каст. Фактично в політичному відношенні і смерд, і боярин були рівноправні. Так, вони разом з князем беруть участь у вічі як органі, що виявляє верховну волю народу.

В Київській Русі була досить сильною автономія громад, місцеве самоврядування. Народ управлявся своєю виборною владою, а представники центру не порушували загальнодемократичних засад Київської держави. Нерівність існувала фактично лише в економічній сфері.

6 «Руська Правда», найвизначніший збірник стародавнього україно-руського права, складений в 11 — 12 в. на основі звичаєвого права. Ориґіналу «Р. П.» не знайдено, натомість збереглося значне ч. її списків з 13 — 18 вв.; «Р. П.» поділяють на коротку, широку і середню.

Коротка «Руська Правда» (43 статті) поділяється на 4 частини: 1) «.Правду Ярослава», або найстарішу, як її називають дослідники; 2) «П. Ярославичів», звану також Уставом Ярославичів; 3)«Покон вирний», що встановлює оплати вирникам та 4) «Урок мостникам».

«Правда Ярослава», на думку одних дослідників, постала біля, 1016, ін. — у 1030-их pp. Постанови цієї найстарішої «Р. П.» сягають 8 — 9 вв., а то й раніших часів, з яких вона перебрала інститут кривавої помсти, що її згодом замінено (хоч не повністю) грошовою карою. «П. Ярославичів» складено на з’їзді Ярославових синів: кн. Ізяслава, Всеволода і Святослава у Вишгороді 1072 (М. Тихоміров, С. Юшков, Л. Черепнін) або у 1032-54 (Б. Греков, А. Зимін). Норми «П. Ярославичів» з особливою увагою охороняють інтереси кн., його домінальне госп.-во, урядовців і майно. Різні грошові кари за вбивство, залежіно від суспільного становища вбитого, вказують на розчленування суспільности. Найбільше норм коротка «Р. П.» присвячує охороні життя, здоров’я і майна; вона складається гол. з норм карного й карно-процесуального права.

Широка «Руська Правда» (121 стаття) була найбільш поширена. Віднайдені бл. 100 списків поділяються на три групи: Синодально-Троїцьку, Пушкінську і Карамзінську.

Зміст широкої «Р. П.» у ділянці карного права характеризується заміною норм кривавої помсти — грошовими викупами та держ. карами — вирами. «Р. П.» знає ряд чітких норм цивільного (позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права. Ці й ін. норми «Р. П.» дають багатий матєріял до всебічного дослідження соц.-екон. і побутових відносин середньовічної України.

До середньої «Р. П.» стосується все, що сказано про широку.

Значення «Р. П.», як зб. права, було велике, доказом чого є численна кількість списків «Р. П.», дотепер знайдених. Гол. завданням «Р. П.» було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров’я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. «Руська Правда» є важливим іст. джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управи ріллі, госп. знаряддям та врожаєм. «Р. П.» становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм укр. звичаєвого права, а згодом княжого законодавства і суд. вироків, вона мала безпосередній вплив на всі пам’ятки лит.-руської доби.