7 Зобов¢язальне право в “Руській Правді”.

Джерела права Київської Русі = звичаєве право, , =княжі договори: =князівське законодавство =канонічне (церковне) законодавство =рецепція Візантійського канонічного та цивільного права, =судовий (юридичний) прецедент, = „Руська правда”

Руська правда – юридична пам’ятка 11 ст., джерело права Київської Русі, кодекс, кодифікація норм звичаєвого права проведена Ярославом Мудрим. Внаслідок продовження його синами систематизації норм права видано коротку і розширену її редакцію та вибірку галузевих норм права для певних судів. Структурно складалась з певної кількості ряду статей, які не мали нумерації та чіткого поділу на норми галузевого права. Використовувалися в судах Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Московського та Великого князівства Литовського.

Існування права приватної власності сприяло розвитку зобов’язального права.

Руська правда регламентувала:

=1. зобов’язання, що виникали із завдання шкоди (повне відшкодування вартості)

=2. зобов’язання за договорами

Невиконання таких зобов’язань давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно цієї особи. Це було пережитком родових відносин.

Зобов’язальні відносини виникали лише між людьми, не обмеженими у право- та дієздатності.

Види цивільно-правових договорів в “Руській Правді”, способи їх укладення

Руська правда – юридична пам’ятка 11 ст., джерело права Київської Русі, кодекс, кодифікація норм звичаєвого права проведена Ярославом Мудрим. Внаслідок продовження його синами систематизації норм права видано коротку і розширену її редакцію та вибірку галузевих норм права для певних судів.

Руська правда в рамках зобов’язального права регламентувала зобов’язання за договорами Зобов’язальні відносини виникали лише між людьми, не обмеженими у право- та дієздатності. Невиконання таких зобов’язань давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно цієї особи.

Види цивільно-правових договорів:

1. договори „ряди” купівлі-продажу – регулювали як загальний порядок торгівельних відносин так і окремі торгові процедури. Об’єктом було рухоме і нерухоме майно. Укладався шляхом словесної згоди і здійснювався фізичною передачею речі. При продажу чужої речі – договір вважався недійсним. Існував обмежений обсяг права власності на землю покупця.

2. договір позики (грошей, худоби, речей, продуктів). Позика була із сплатою відсотків і без сплати. Відсотки поділялися на річні (найлегші, зазвичай 40%), третні й місячні (найтяжчі). Обмеження на відсоток – 50% суми боргу щорічно. Умові виконані у разі отримання кредитором відсотків за 3 роки (150%). Укладався в присутності послухів якщо більше 3 гривень, без свідків – між купцями. У разі невиконання боржник міг бути проданий у рабство. Спочатку задовольнялися претензії чужоземців, князя, решта-серед інших кредиторів. За рабів борги платив власник.

3. договір найму- укладалися =тіунами та ключниками у випадку особистого найму на службу (фактично приводив до рабства, якщо це не виключалося в умовах договору), =найму для виконання певної праці, найму майна, інструментів, приміщення.

4. договір поклажі передбачав передачу у надійні руки речей з метою їх збереження у випадку подорожі чи народних повстань. Швидше моральна послуга ніж зобов’язання. Укладання потребувало свідків.

Право успадкування в нормах “Руської Правди”.

Руська правда – юридична пам’ятка 11 ст., джерело права Київської Русі, кодекс, кодифікація норм звичаєвого права проведена Ярославом Мудрим. Внаслідок продовження його синами систематизації норм права видано коротку і розширену її редакцію та вибірку галузевих норм права для певних судів.

Існування права приватної власності сприяло розвитку спадкового права.

Договір Русі з Візантією 911 р. та Руська правда вирізняють успадкування за законом і за заповітом тільки членами родини. Спадкування сторонніх осіб не передбачається. Заповіт є „рядом” тобто внутрішнім договором.

Заповідач виявляє не стільки власну волю, скільки волю родини щодо розподілу спадку між законними спадкоємцями. Право заповідати належало =батькам щодо дітей, та =чоловікові „на виділ” дружині. Крім цього частка майна „по душі” померлого виділялася церкві.

Ряд науковців дискутують щодо поняття „спадок”, це „реальне майно і речі, права і зобов’язання”. Поняття спадку поширюється на землю.

Спадкове право відповідало становій диференціації суспільства. Вотчину бояр, „білого духовенства” та ремісників успадковували сини, а за їх відсутності – дочки. Майно померлого смерда переходило до князя.

У спадковому праві діяв принцип мінорату, за яким батьківський двір переходив у спадок молодшому синові. Решта спадку – розподілялася сіж старшими синами. Дочки отримували придане, а спадкоємець мав їх видати заміж.

До досягнення спадкоємцем повноліття майном розпоряджалася мати-вдова, якщо вона вдруге заміжня то опікун

Позашлюбні діти спадкових прав не мали, але якщо мати була рабинею, разом з нею отримували свободу.

Суперечки розглядалися церковними судами, в окремих випадках князівськими посадовцями.

14. Судебник 1468 (Судебник великого князя Казимира) — збірник норм права 15 ст., складений за великого князя литовського Казимира IV Ягеллончика. В оригіналі мав загальноприйняту для тогочасних правових пам'яток назву "Лист". Інша назва - "Судебник" (так називалися підручники права, якими користувалися в судах під час розгляду кримінальних і цивільних справ). Дату видання судебника (29.2.1468) встановив протоієрей І.Григорович. Затверджений на Віленському сеймі. Діяв у Великому князівстві Литовському, в українських землях, що входили до його складу, в Аукштайтії і Чорній Русі. Складався зі вступу і 28 артикулів (статей), в яких визначалася система судів, їхня компетенція, а також містилися норми цивільного, кримінального і процесуального права.

С. 1468 встановлював порядок захисту маєткових прав, визначав порядок досудового провадження і судового розгляду кримінальних та земельних справ, окреслював види покарань. Згідно з С. кримінальна відповідальність наступала з досягненням 7-річного віку. У ст. 2-8 йдеться про крадіжку і співучасть, у ст. 13-19- про покарання за крадіжку відповідно до розмірів і обтяжуючих обставин. Ст. 9-10 визначають компетенцію державного суду над княжими селянами, а ст. 11-12- компетенцію державних судів над панськими селянами у випадку, коли пани не виконують своїх обов'язків як судді.

С. 1468 розрізняв 3 види крадіжок:

• дрібні крадіжки (вартість вкраденого менше 1/2 рубля),

• середні - більше вартості 1/2 коня,

• великі крадіжки - вартість вкраденого становить вартість одного коня.

За дрібну крадіжку, вчинену вперше, застосовувалось покарання у формі штрафу, за середню та велику-смертна кара через повішання. Крім крадіжки, С. називає такі види злочинів, як розбій, грабунок (ст. 22), чаклунство (ст. 19). Слідчі дії проводив сам потерпілий (т.зв. "право сліду"). Злочини, пов'язані з самовільною порубкою лісу, розбої, грабунки були підвідомчі королю. Провадити слідство міг воєвода (мав право застосовувати до підозрюваних запобіжний захід -утримання у в'язниці). Ст. 19 допускає застосування тортур щодо осіб звинувачених у крадіжці та чаклунстві. С. містить таке поняття, як співучасть. Співучасниками найчастіше виступали близькі родичі - дружина, діти. Співучасники несли солідарну відповідальність. Вищою судовою інстанцією у всіх справах був король. Основні види покарань - смертна кара через повішання або спалення, штраф. Екзекуцію проводив суддя (тіун, воєвода) або потерпілий чи його близькі.

15. Стату́т Вели́кого кня́зівства Лито́вського — основний кодекс права Великого князівства Литовського. Видавався у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути.

Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе норми римського, руського, польського і німецького кодифікованого і звичаєвого права. Його положення діяли на землях Литви і Русі аж до середини ХІХ століття.

Редакція 1529 року

Протягом 16 ст. було видано три Л.С.: 1-й або Старий Л.С. 29 вересня 1529 р. складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком – 272), об’єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, кримінального, цивільного та господарського права. Провідною думкою цього кодексу була охорона інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. Так, мисливський собака оцінювався в 2 рази дорожче за “мужика тяглого”. Цей статут регулював відносини в усіх кінцях різномовної держави, до нього увійшли деякі положення "Руської Правди" та норми звичаєвого права, ряд пунктів з польских та німецьких судебників, а також з "Саксонського Зерцала"

Зміст: Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї населення. Другий - про "земську оборону", себто про організацію військової служби. Третій - про шляхетські вольності. Четвертий - про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу. Статут був, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення суду воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей. За убивство шляхтича шляхтич платив 100 коп. грошей "головщини" родині вбитого і стільки ж "вини" - великому князю. За убивство ж шляхтича холоп платив головою.

Редакція 1566 року

Для розроблення проекту 2 Литовського статуту було створено комісію з 10 чоловік (5 католиків і 5 православних). Статут було затверджено сеймом в 1554р., але він набув чинності лише 1566р. 2-й Л.С. з уваги на особливу роль волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також поширив привілеї рядової шляхти. До сейму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти – повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т.зв. магдебурзьке право). Статут 1566 р., в суті речей, на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту. Відкриває цю низку актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок - це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловнійших повітом... зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому «Списаньі повітов Великого князства Литовского й врадников в них». Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства: Київське - з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське — з Луцьким, Володимирським і Крем'янецьким судовими повітами; Брацлавське - з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом) Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участи в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства Литовського, яка вважала, що її країна, за висловом канцлера Миколая Радзивіла Чорного, є «republica bene ordinata» [«добре впорядкована держава»].

Редакція 1588 року

Статут Великого князівства Литовського 1588 року, названий Третім, був складений після Люблінської унії 1569 року, об'єднання Великого князівства Литовського і Корони Польської. Статут містив 488 артикулів, розбитих на 14 розділів. Він позначався засвоєнням багатьох польських юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному кримінальному й цивільному праві Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької області) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом - французькою, латинською та ін. мовами.

Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян.

Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого.

За вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 - які не досягли 14 років, а починаючи з 1580-не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть.

Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню.

Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецидиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців.

16 « Устава на волоки» 1557 — правовий документ, затверджений 1.4.1557 польським королем, великим князем литовським Сигізмундом II Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Містив 49 артикулів. 20.10.1557 за розпорядженням короля до деяких артикулів були внесені зміни, доповнення і поправки. Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусі та частково в Україні — у Кременецькому повіті, Ратненському і Ковельському староствах на Волині.

За «У.на в.» всі земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки — волоки (дорівнювали прибл. від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. «Волочна поміра» проводилася з розрахунку, щоб одній волоці фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (окремий двір — дим, який відбував панщину) отримувало у користування одну волоку, яка розмежовувалася на три смуги (трипільна система) кожна по 11 морґів (7,12 га). Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дворища. Крім цього, селяни отримували по одному морґу землі під городи, які не обкладалися податком.

«У. на в.» збільшувала податки та повинності селян. Розмір податку (натурою та грошима) встановлювався у залежності від родючості ґрунту. Всі землі поділялись на добрий ґрунт, середній ґрунт, поганий ґрунт і дуже поганий — пісковий, болотистий тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри і особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці, осочники), отримували по дві волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та ін. повинностей. Служилі люди не платили податку за волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, всі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацювати 2 дні на тиждень у фільварку.

За «У. на в.» безпосереднє управління фільварком здійснював «двірник», котрий слідкував за дотриманням визначених для фільваркового господарства вимог щодо його розмірів та способу ведення. Вищою посадовою особою на селі визнавався війт, якого обирала громада села і затверджував великокнязівський ревізор. В обов'язки війта входило: здійснювати контроль за виконанням панщини, бути присутнім під час збору податків, супроводжувати вози з вівсом і сіном до місця головного збору чиншу, здійснювати контроль за користуванням землею, вирішувати господарські спори. Особи, обрані на війтівство, складали присягу. Місцями збору податків були визначені будинки у селах та двори великого князя. «У. на в.» визначала терміни сплати податків підданими — від 21.11. (св. Михайла)до 6.12. (св. Мартина). Від сплати податків звільнялися потерпілі від пожеж, неврожаю та ін. стихійних лих, або у випадку хвороби всіх членів сім'ї. Осіб, які ухилялися від податків, ув'язнювали до повної їх сплати.

Контроль за проведенням «волочної поміри» здійснювали ревізори, до компетенції яких належав нагляд за дотриманням норм «У. на в.» Ревізорами могли бути осілі, компетентні у веденні сільського господарства особи християнського віросповідання. Артикул 43 "У. на в, " забороняв застосовувати до осіб, які вчинили злочин, покарання у вигляді конфіскації майна і землі.

«Волочна поміра» зруйнувала, хоча і не повністю, сільську громаду і пов'язану з нею громадську форму селянського землекористування, замінивши його подвірним; збільшила селянські повинності і посилила закріпачення селян, значно обмеживши їхні права переходу; зменшила площу земель суспільного користування (пасовища, луки) і фактично позбавила селян права користуватися лісами. Одночасно запроваджувана трипільна система землеробства значно збільшувала продуктивність праці.

У 2-й пол. 16 ст. реформу провадили в магнатських, шляхетських і церковних володіннях з метою посилення кріпосницького гніту і загарбання кращих селянських земель під фільварки. За «У. на В.» було значно збільшено державні податки, надано широких прав землевласникам, старостам, війтам і лавникам щодо селян, зобов'язано селян 2-3 дні на тиждень працювати на землі феодалів. Спочатку реформу було проведено в Литві й Білорусі, частково на Русі-Україні: у великокнязівських володіннях Кременецького повіту на Волині. Згодом волочний спосіб господарства охопив усю Правобережну Україну і був однією з причин селянсько-козацьких повстань у кінці 16 — 1-й пол. 17 ст.

17.Кримінальне право в Литовській державі спочатку, як і у Київській Русі, не знало поняття злочину. Існували “образи” чи “обіди”. Пізніше розуміння злочину дедалі більше змістилось у сферу порушень норми права. Відтак з’явилися терміни “злодійство”, “бой”, “кгвалт”, “грабіж” та ін. Суб’єктами злочину відповідно до встановленого привілеєм 1457 р. принципу індивідуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відповідальність наступала за Судебником Казимира з семилітнього, а за Другим статутом з чотирнадцятилітнього віку. Литовсько-руське право передбачало складну систему злочинів і покарань. Найтяжчими вважалися злочини проти держави (бунт, зрада, образа “маєстату” чи суду) та релігії (вихід із християнства, прийняття мусульманської чи іншої віри, чари тощо). За ці злочини винні засуджувалися здебільшого до страти. З-посеред злочинів проти особи виокремлювалося вбивство (навмисне чи з необережності), тілесні пошкодження, фізичні й словесні образи. Суспільно небезпечними вважалися майнові злочини: розбій, пограбування, крадіжка, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал, наїзд. Злочинами проти сім’ї й моралі були насильницький шлюб, зґвалтування, подружня зрада, побиття батьків.

Серед видів покарань спочатку переважали майнові штрафи, що надходили потерпілому (шкода), родичам убитого (годовщина), в скарбницю держави (наклад). Пізніше, після прийняття Статутів, особливо Третього Литовського статуту, майнові покарання в багатьох випадках замінено смертною карою. До страти засуджувалися за державні, релігійні злочини, розбій, насильство, крадіжку, злочини проти сім’ї й моралі. Смертна кара поділялася на просту (відрубання голови, повішення) й кваліфіковану (спалення, посадження на палю, закопування живим у землю тощо). Панів і шляхтичів карали також позбавленням прав і честі — “виволання” (вигнання за межі міста чи села й оголошення поза законом). Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права й привілеї. Щодо простих людей, то до них широко застосовувалися болісні й калічницькі покарання.

18.Розвиваються інститути цивільного права. Регулюється феодальна земельна власність, яка ще більше зміцнюється після розпаду власності общинної. Спершу переважала феодальна власність на землю у вигляді пожалування князя за умови несення служби (тимчасово чи довічно). Пізніше феодали домоглися передачі земель у вотчину, тобто спадкового володіння. Землі набувалися й завдяки купівлі чи князівському пожалуванню. Феодали мали необмежене право розпоряджатися цими землями за умови несення ними військової служби, а також надання для воєнних походів певної кількості воїнів.

Розвинулося сервітутне право — право користування чужими речами: лісом, сінокосом, місцями для полювання, прогону худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцю будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, то господар двору має повідомити про це владу. Якщо він затримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.

Шлюбно-сімейне право в основі своїй мало норми, що склалися в Київській Русі. Шлюби бралися лише за згодою молодих. Взяттю шлюбу ними мала передувати домовленість батьків сторін. Статут 1566 р. передбачав шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків — 18. Діяв принцип матеріальної гарантії шлюбу — завдяки договорові щодо посагу (приданого) нареченої та вено (частини майна) нареченого. Статутом 1529 р. сума вена встановлювалась вдвічі більшою, ніж придане, але не понад третини вартості чоловікового майна.

По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини. Коли шлюб визнавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а вено поверталося чоловікові. При розлученні з вини дружини вона позбавлялася і приданого, й вена.

22 Річ посполита.

Хоч яким значним було утвердження литовців на Україні, більш тривалий, а подекуди визначальний вплив на долю українців мала справити експансія Польщі. Початок їй поклав Казимир Великий (1320—1370), відновивши середньовічну польську монархію. За послаблення Галицького князівства на українські землі усе більше і більше поширювалися польські завоювання. Протягом понад двох десятиліть поляки у союзі з угорцями билися з литовцями, яких підтримувала більшість українців, за Галичину й Волинь. У 1349 р. в результаті вдалої військової кампанії Казимир підпорядкував собі Галичину й частину Волині. Нарешті, у 1366 р., війна закінчилася польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині. Решта Волині лишалася за литовцями.

1375 р. у Львові було засновано католицьке архієпископство. Тим часом на Україні почали з'являтися монастирі, особливо францисканського та домініканського орденів. Вони обслуговували католицьке населення, чисельність якого швидко зростало. Це була польська, німецька, чеська та угорська шляхта, котра дістала землі в Галичині, а також німецькі городяни, запрошені польськими монархами для сприяння розвитку міст. Багато галицьких бояр перейняли віру польської шляхти, особливо після 1431 р., коли вони отримали рівний з поляками статус. До середини XV ст. після реорганізації Галичини в Руське воєводство, тобто провінцію Польського королівства, і впровадження тут латини як офіційної мови мало що в Галичині нагадувало про могутність і велич цих земель за князівських часів.

В кінці XIV століття Великий князь литовський Ягайло прийняв пропозицію поляків одружитись на польській королеві Ядвізі та об'єднати Польщу та Литву. Ягайло погодився на всі умови поляків: прийняв католицтво сам, а в 1378 охрестив в католицтво язичницьку Литву і уклав в 1385-86 рр. Кревську унію, яка передбачала входження Литовського князівства до складу Польського королівства.

Могутня литовська знать відмовилась визнавати втрату самостійності. Очолив опозицію представник династії Гедиміновичів Вітаутас. Протистояння вилилось у розрив Кревської унії, яка була поновлена лише в 1401 році на умовах рівноправності сторін. Таким чином Польща ти Литва утворили досить несподіване як на той час федеративне державне об'єднання. Однією з найголовніших історичних подій, що відбулася у той час стала Грюнвальдська битва, у якій об'єднані сили королівства Польського та Великого князівства Литовського розгромили армію Тевтонського ордена – давнього ворога Польщі Литви та Русі.

Проте і надалі протистояння між литовцями і поляками продовжувалось і фактично вилилось у боротьбу між руською (українською, білоруською) знаттю та прихильниками Польщі. Особливого загострення конфлікт набув у 1435 – 1440 рр. Лідером анти польського руху став молодший брат короля Ягайла — Свидригайло, якого, всупереч положенням унії, литовські та українські бояри обрали великим князем. До ХVI століття, не зважаючи на зростаючий польський вплив, литовській знаті зі змінним успіхом вдавалося відстоювати самобутність князівства та уникати намагань Польщі посилити унію та остаточно підкорити Литву польській короні.

За умов відносної стабільності, зокрема, на землях, підпорядкованих Литовському, міцнішає українська знать. Протягом першої половини – середини XVI століття нащадки руських князів поступово перебирають до своїх рук, звільняючись від впливу литовських урядників. Так, з 90-х років XV століття під їх руку(?) фактично переходить східне Поділля, де намісниками, а згодом і воєводами аж до початку XVII ст. були князі Четвертинські, Острозькі, Санґушки, Збаразькі. Також підіймається українська знать Луцька, Володимира, Кремінця. У Києві 1559 р. легендарний Василь (Костянтин) Острозький посідає місце київського воєводи і перебуває на ньому п'ятдесят років. Князi, кoтрi пiдписувaли aкт унiї, були щe нaдмiр дaлeкi вiд тiєї iнтeгрaцiї в Пoльську дeржaву. За короткий час вони стають настільки могутніми і впливовими, що уряд, король і сейм перетворюються для них на порожні слова. Між 1569 i 1648 рр. в сенаті засідала 21 особа вiд сeми княжиx рoдiв, що за чисeльнiстю аж ніяк не пoступaлoся представництву у Раді Вeликoгo князівства Литoвськoгo до унії. Роль української знаті в історії далеко не однозначна – з одного боку, у пору своєї найбільшої могутності українські князі виступали найпершими оборонцями українських земель, звичаїв, віри. З іншого, боку, втягнені у боротьбу за вольності і привілеї з польською шляхтою, багато хто з нащадків "намагалися видаватись більшими поляками, аніж поляки", чим нерідко зводили нанівець досягнення попередників.

Водночас, українці почували себе і найменш захищеними у польсько-литовському протистоянні. Вже в середині XV ст. стосунки між литовською та українською знаттю погіршилися. Після того як новий великий князь Казимир Ягеллонович провів ряд реформ, спрямованих на централізацію влади становище українських земель ставало усе більш непевним. У 1452 р. окупована литовськими військами Волинь була на польський зразок перетворена на звичайну провінцію (воєводство) під управлінням урядника великого князя. У 1471 р. подібна доля спіткала й Київ із прилеглими територіями.

На початку XVI ст. стало зрозумілим, що занепад Великого князівства Литовського невідворотній. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і деякі прилеглі землі на північному сході України. У 1549 та 1552 рр. Литовці не змогли протистояти двом великим вторгненням татар. У 1562—1570 рр. криза досягла межі, коли Литва виявилась втягненою в нову Лівонську війну з Московським царством. Виснажені військовими витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці були змушені звернутися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати, але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх, влада якого була далеко не абсолютною.

10 січня 1569 р., після кількох років суперечок і дебатів, у Любліні розпочався сейм польської та литовської шляхти. З перших же днів розгорнулася запекла дискусія між поляками та їх прихильниками і литовцями. Перші виступали за безумовну інкорпорацію князівства Литовського, другі – за федеративне об'єднання земель і рівну участь польської і литовської шляхти в державному управлінні. Переговорів, магнати Великого князівства на чолі з протестантом литовським князем Кшиштофом Радзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким залишили їх. У відповідь на це поляки оголосили про приєднання Волині, Підляшшя та Києва до Польщі. Поляків підтримала дрібна шляхти цих земель, розраховуючи на розширення своїх прав. Це змусило норовистих магнатів повернутися за стіл переговорів, і 1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, що передбачала утворення фактично нової федеративної держави – Речі Посполитої (від "Республіка"). Річ Посполита мала єдиного виборного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Платою за відносну суверенність та самостійність, які зберігало занепале Велике князівство, стали Підляшшя, Волинь, Київщина та Брацлавщина, безпосереднє управління якими відходило до поляків.

Люблінська унія 1569 р. стала визначальною для української історії. Попри всі свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало сприятливі для українців умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися литовцям, однак мали великий вплив у суспільному та економічному житті, релігійних справах. Проте з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під загрозу саме існування українців етнічної спільноти. Про таку загрозу яскраво свідчила доля Галичини, що першою потрапила під владу Польщі.

Першим наслідком нового устрою стало покріпачення селян. Розвиток сільського господарства у Речі Посполитій пов'язаний із зростанням цін на збіжжя в Європі у другій половині XVI ст. Шляхта зайнялася підприємництвом і завела фільварки, призначені для виробництва хліба на продаж. Панщина була закріплена законодавчо ("Устава на волоки" 1557 р., Литовський статут 1529, 1566, 1588 рр.). Поступово селян позбавляли права власності на землю. Поступово збільшувався потік селян, що втікали від панщини у подніпровські степи – Дике поле, аби там, у постійній небезпеці татарських набігів облаштовувати власне господарство. По українським землям прокотилася низка селянських повстань. Вже у 1490—1492 рр. повстання під проводом Мухи охопило Молдавію, Буковину й Галичину. З другої половини XVI ст. покозачення селян набуло масових масштабів.