44. Проблема свідомості у філософії: Філософський та науковий підхід до її визначення. Проблема походження свідомості.

Свідомість після матерії є другим найширшим поняттям у філософії явища і предмети є матеріальні і знаходять своє відображення в свідомості Свідоміть не включає в себе ніяких матеріальних компонент, хоча і існує, як і матеріальні явища, реально. Але матерія існує поза нами, а свідомість – це відображення матерії, субєктивна реальність. Свідомість має ідеальний характер і є по відношенню до матерії вторинною (матеріалісти) і первинною (ідеалісти), а за змістом – відображенням реальної дійсності. Позитивісти вважали проблему пріоритетності псевдопроблемою. Свідомість копія світу, але вона не матеріальна, не тотожна йому. Завдяки свідомості людина здатна подумки відтворювати дійсність. Свідомістю наділена лише людина. Чинниками формування свідомості є мова і мислення. Свідомість – це властивість високоорганізованої матерії відображати навколишню дійсність у певних духовних конструктах (образах, уявленнях, ідеях і тд.) . Самосвідомість – виділення людиною себе з об’єктивного світу, розуміння і оцінка свого відношення до світу, до себе як особистості, до своїх вчинків, дій , почуттів , бажань і тд.

Свідомість як уся сукупність духовної творчості людей, є єдністю індивідуальної і суспільної свідомості. Індивідуальна свідомість – це духовний світ кожної особистості. Людина як сусупільна істота бачить світ крізь призму певного соціуму. Свідомість не існує без конкретної суспільної форми. Суспільна свідомість і є існуванням свідомості у суспільній формі.Суспільна свідомість не є простою сукупністю індивідуальних свідомостей: вона набуває незалежної від індивідів та їх свідомості форми існування. Свідомість існує в двох формах ідеальної діяльності – теоретичній (пізнавальній) та духовно – практичній (ціннісній). Людській свідомості притаманна здатність до обєктивного відображення дійсності, вона є активною, творчою та універсальною діяльністю. Свідомість опосередкована мовою і існує в єдності індивідуальної та суспільної форм, які є взаємоповязані, водночас існуючи самостійно, відносно незалежно одна від одної.

Філософія в системі теоретичного знання. Хараткерні риси філософського мислення.

Теоретичний рівень наукового пізнання.

Рез-том теорет. пізнання постають наукові теорії-с-мараціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів. Наукові теорії будують за принципом піраміди:вгорі розміщені вихідні принципи науки, потім-теореми, закони, твердження, поняття, фактичні дані. Теоретичне пізнання відбувається у формах: *міркування, *інтелектуального споглядання, *мисленного конструювання. Найчастіше при цьому використовуються такі методи: 1) аксіоматичний:виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою змісту і зв’язків цієї сфери. 2) теоретичного моделювання:конструювання предметних якостей, за допомогою математики, теорії систем. 3) гіпотетико-дедуктивний: формування гіпотез, що пояснюють сук-сть фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та їх пояснення. 4) сходження від абстрактного до конкретного: виділення елементарних х-к фактів та зведення їх в єдину с-му тверджен 5) поєднання історичного та логічного: досліджують істор. пр-с певної сфери, виділяют в ньому необхідні зв’язки, які зводять в єдину сис-у тверджен. 6) системно-структурний: вивчення об’єкта як в цілісності його стр-ри, так і його складників.

Діалектика та синергетика як філософські теорії розвитку (діалектика) та самоорганізації (синергетика). Постнекласична наука вивчає об`єкти нового типу  самоорганізуючі та саморегулюючі системи як природного, так і соціо-культурного походження (наприклад, зростання популяцій в тваринному світі, оборот капіталу, навчання людини в режимі автодіалогу з комп`ютером). Таким системам притаманна багаторівнєва організація, наявність автономних і варіабельних підсистем, масова стохастична (без однозначної детермінації) взаємодія елементів, наявність рівня управління та обернених зв`язків, що забезпечують їх цілісність. Таким системам властивий яскраво виражений автокаталітичний характер функціонування пов`язаний із синерґетичними ефектами. Здійснюючи незначні впливи на систему, можна викликати ланцюгову реакцію наслідків, ефект якої буде абсолютно не співмірний із силою впливу. Самоорганізуючі системи здатні не лише змінювати свою структуру, а й алґоритм свого функціонування відповідно до умов та мети. Такі системи є відкритими, нелілійними, динамічно нестабільними, основу дослідження яких складає методологія синерґетизму. Принцип самоорганізації виражає прагнення системи до впорядкованості та рівноваги через подолання ентропії (невпорядкованості, хаосу). Спрямованість розвитку самоорганізуючих систем є багатоваріантниою. Це зумовлене тим, що майбутній стан системи визначається не стільки її минулим, як формується з майбутнього, тобто згідно поставленої мети. У розвитку самоорґанізуючих систем виникають ситуації, коли другорядним, локальним за своїм характером впливам відповідають глобальні за масштабами та енергетичною силою наслідки. Тому майбутнє системи невизначене й відкрите для утворення нових структур у системі. Постнекласична наука визнає упорядкованість, структурованість, хаосомність, стохастичність об`єктивними, універсальними характерис-тиками дійсності. В цій науці хаос розглядають не як джерело деструкції, а як етап, що є похідним від нерівноваги матеріальних систем, що й спричинює спонтаність структурогенезу. Модель науки як самоорганізуючої системи розробив П.Фейєрабенд (19241994) у своїх працях “Проти методологічного примусу”(1975 р.) та “Наука в вільному суспільстві” (1978 р.). Методологію анархізму П.Фейєрабенд конкретизує в двох принципах: проліферації теорій (розмноження) та неспіввимірності теорій. В основі принципу проліферації, за П.Фейєрабендом, лежить той факт, що одна і та ж множина даних спостереження сумісна з дуже різними і взаємно несумісними теоріями. Іншими словами факти надають дослідникам значну свободу в побудові наукових теорій. Обмеження ж носять суб`єктивний характер. Створення альтернативних теорій сприяє їх взаємній критиці і прискорює розвиток науки. на думку П.Фейєрабенда сумісність новостворених теорій слід розглядати як сигнал небезпеки, що засвідчує відсутність нових ідей в науці та тупцювання її на місці.