4. Посткейнсіанство, лівокейнсіанство

Неокейнсіанство панує у західній економічній теорії в 50-60-х роках. Проте вже в 70-х роках неокейнсіанські моделі не спрацьовують і навіть сприяли загостренню окремих проблем. За цих умов подальший розвиток кейнсіанства здійснюється під гаслом його нового реформування, появи нових шкіл та напрямків. У 70-х роках з’яляється посткейнсіанство.

Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох наукових напрямків: англійського лівокейнсіанства з центром у Кембриджі, лідер – професор Кембриджського університету Джоан Вайолет Робінсон (1903-1983), відомі представники – Н. Калдор, П. Сраффа; і американської групи економістів (Р.Клауер, П.Девідсон, Х. Мінскі).

Лівокейнсіанство – реформістський, дрібнобуржуазний варіант кейнсіанської теорії, спрямований на захист інтересів немонополістичного капіталу, фермерів, інтелігенції, службовців та робітників. Лівокейнсіанці висувають свої варіанти реформування капіталізму, прагнучи підкріпити їх реалістичнішою економічною теорією. Саме цьому служать їхні інтерпретації проблем ефективного попиту, економічного зростання та розподілу продукту, питань мікроекономіки. Корінь зла вони бачать у недостатності ефективного попиту, наслідком чого є безробіття та кризи. Проте на відміну від традиційного кейнсіанства головною причиною недостатнього попиту вони вважають нерівномірність і несправедливість розподілу національного доходу. Джоан Робінсон, зокрема, зробила спробу зв’язати теорію Кейнса з марксизмом. На її думку, збалансоване зростання можливе за умови, що частка заробітної плати у національному доході є достатньо високою і відповідним чином балансується з прибутком. Тому проблему ефективного попиту Робінсон зв’язує зі здійсненням соціальних реформ: підвищенням заробітної плати, радикальними програмами державного перерозподілу доходів, скороченням військових витрат, обмеженням влади монополій, збільшення витрат на житлове будівництво, охорону здоров’я, соціальне страхування.

Тема 11

СУЧАСНИЙ НЕОЛІБЕРАЛІЗМ

ПЛАН

1. Еволюція неокласичних ідей у ХХ столітті.

2. Перегляд неокласичної теорії ринку.

3. Неокласичні теорії економічного зростання.

4. Англійський неолібералізм.

5. Німецький ордолібералізм.

6. Монетаризм. Неокласичне відродження.

1. Еволюція неокласичних ідей у хх столітті

Послаблення позицій некласицизму як основи економічної політики в 30-х рр. зовсім не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ. Навіть в епоху домінування кейнсіанства прихильники неокласичних ідей стверджують, що теоретичні постулати, які розробив іще Маршалл, залишаються актуальними.

Отже, не дивлячись на втрату панівних позицій в економічній теорії, розвиток неокласичної традиції триває і після 30-х років, виникають нові напрямки, школи, теорії. Зокрема, виникає напрямок, представники якого доводять, що конкуренція притаманна також і монополістичній стадії розвитку економіки, формулюються теорії монополістичної конкуренції, які доводять, що сили ринкового саморегулювання торують собі шлях за будь-яких умов.

Період світової кризи 29-33рр. та посткризовий розвиток господарства зумовлюють виникнення нових пріоритетів в наукових дослідженнях – проблеми відновлення економічної рівноваги, циклічності, економічного зростання. Представники неокласичної традиції розв’язують їх по-різному, але в межах неокласичної методології, на основі принципу орієнтації на потенціал ринкової системи та ринкових механізмів. Це приводить до нового поділу неокласиків на кілька наукових течій.

Так, напрям, що абсолютизує саморегулюючий потенціал ринку, заперечує необхідність втручання держави в економіку, отримує назву консервативної течії. В її рамках відбувається вдосконалення методів дослідження ринкових процесів, їй належать пріоритети в галузі функціонального аналізу проблем економічного зростання. Але, на відміну від своїх попередників, представники цієї течії широко користуються як мікро-, так і макроекономічними підходами.

У той же час формується і неолібералізм – течія в неокласичному вченні, що визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, і отже, про початок нового етапу його розвитку.

Виникає також неокласичний синтез, течія, що захищає необхідність гнучкого поєднання принципу невтручання в економіку з кейнсіанськими методами державного регулювання в залежності від конкретної економічної ситуації.

Починаючи із 70-х років неокласична теорія переживає відродження класичних традицій. З’являються теорії, що заперечують необхідність будь-якого втручання держави в економіку (теорія раціональних очікувань, економіка пропозиції). У сучасних західних академічних колах нову неокласику вважають домінуючим і перспективним напрямком.