5.5 Дж. Ст. Мілль – завершувач класичної теорії

Книга Джона Стюарта Мілля (1806-1873) “Принципи політичної економії”, яка вийшла друком в 1848 році, стала основним підручником з політекономії у провідних університетах світу на півстоліття. Такий успіх був зумовлений тим, що Джону Стюарту Міллю вдалося в систематизованому вигляді викласти практично все надбання класичної політекономії у поєднанні з доробком інших напрямків та власними оригінальними ідеями. Геніальною здогадкою Мілля було бачення можливостей самовдосконалення капіталізму і еволюційного переростання його в систему, яку нині економісти називають соціально орієнтованою економікою.

Не дивлячись на те, що Джон Стюарт Мілль був переконаним послідовником Рікардо, його теорія в багатьох аспектах відхиляється від класичних традицій, а оригінальність його підходів не в останню чергу визначається намаганням знайти компроміс між прибічниками різних напрямків політичної економії. Його можна вважати засновником теорії економічного зростання, корисності, попиту та пропозиції, автором трактування суті капіталу та проценту.

Тема 6

КРИТИЧНИЙ НАПРЯМОК КЛАСИЧНОЇ ПОЛІТЕКОНОМІЇ. ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛІСТИЧНИХ ІДЕЙ

ПЛАН

1. Соціально-економічні причини виникнення критики класичної політекономії.

2. Економічні погляди С. Сісмонді, П.Ж. Прудона, К.Родбертуса.

3. Економічні вчення західноєвропейських соціалістів-утопістів.

1. Соціально-економічні причини виникнення критики класичної політекономії

Промисловий переворот, що охоплює на початку ХІХ ст. Англію, а потім поступово і всю Західну Європу, спричинив остаточну перемогу капіталістичного способу господарювання, бурхливий розвиток капіталістичної системи взаємовідносин. Але з соціально-економічної точки зору успіхи капіталістичних перетворень, що виражались у зростанні продуктивності праці, обсягів серійного виробництва, впроваджені механізації праці і нових технологій не могли знівелювати негативні соціальні наслідки. Розорення величезної кількості дрібнотоварних виробників через їхню неможливість конкурувати з крупними капіталістичними виробниками, зубожіння широких мас, зростання безробіття, соціальні бунти, посилення експлуатації трудящих – ось реальна картина розвитку європейського капіталізму в першій половині ХІХ століття. Прогрес, гармонія класових інтересів, про які дуже багато говорять прибічники економічного лібералізму, не підтверджується реаліями економічного життя. В цих умовах виникає критичне ставлення до ліберальних ідей класичної школи політекономії, на базі якого формуються опозиційні до класичної ортодоксії напрямки політекономії. У сукупності з ідеями соціальної рівності ці критичні напрямки розвитку політекономії складають підґрунтя для формування соціалістичних ідей.

2. Економічні погляди с. Сісмонді, п.Ж. Прудона, к.Родбертуса

Першим виступив проти ортодоксального лібералізму класичної політекономії Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (1773-1842). Сісмонді спочатку був послідовником Сміта і популяризатором його ідей. Він виступав за вільну конкуренцію, фритредерство. Але в 1819р. Сісмонді публікує свою головну працю “Нові начала політичної економії або Про багатство в його відношенні до народонаселення”, де викладає політичну економію на нових засадах.

В чому ж новизна ідей Сісмонді? По-перше, він по-новому визначає предмет політекономії як “матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави”. Сісмонді розглядає, яким чином уряд повинен сприяти виробництву і розподілу. Критикуючи абстрактний метод класиків, Сісмонді наголошує на необхідності дослідження конкретних історичних умов розвитку країни для аналізу її господарства, що безперечно можна вважати зародженням ідей історичної школи.

Сісмонді різко критикує капіталізм. Спостерігаючи процеси руйнації дрібного виробництва в умовах свободи конкуренції, він приходить до висновку про відокремлення власності від праці у результаті цього процесу і вбачає в цьому серйозну небезпеку. Сісмонді також розробляє пропозиції по реформуванню капіталізму. Він пропонує відмовитись від ідеї економічного лібералізму для активного втручання держави в економічне життя з метою відновлення поєднання праці та власності. Для цього він пропонує повернутись до дрібного виробництва, але бачення шляхів реалізації такої програми у нього не було.

Теорія відтворення і криз є найбільш значним досягненням Сісмонді. Причиною криз і труднощів збуту товарів він називає суперечність між виробництвом і споживанням, вважаючи її основною суперечністю капіталізму. Сісмонді робить висновок, що для реалізації всіх виготовлених товарів необхідно, щоб виробництво відповідало доходам суспільства. Зменшення доходів відповідно зменшить і попит, тоді частина продукції залишиться нереалізованою.

Сісмонді стверджував, що капіталізм звужує і внутрішні і зовнішні ринки через зменшення доходів робітників і зростання безробіття, а також через руйнування дрібного виробництва, породжуючи загальне надвиробництво і кризи. Тому капіталістичне виробництво для реалізації продукту не може обмежитись робітниками і капіталістами (які значну частину свого прибутку не споживають, а нагромаджують), а потребує ще і наявності дрібних виробників (третіх осіб).

Ідеї Сісмонді сприяли розвиткові кількох напрямків економічної думки та започаткували критичне ставлення до економічного лібералізму.

П’єр Жозеф Прудон (1809-1865) у своїх творах, найбільш відомими з яких є праці “Що таке власність”, “Філософія злиденності”, виклав систему економічних поглядів, в основу яких взято було ідеї дрібнобуржуазного соціалізму. Прудон пропонує реформу капіталізму через викуп робітниками засобів виробництва в буржуазії, створення акціонерних підприємств, робітники-акціонери яких за свою працю будуть отримувати продукти за собівартістю.

Методологія. Прудон розглядає економічні категорії та явища як механічне поєднання протилежних властивостей, при цьому вважаючи, що завжди можна зберегти добрі сторони і позбутись поганих. В цілому для методології Прудона характерним є ідеалізм і суб’єктивізм.

Теорія цінності. У Прудона цінність є носієм двох абстрактних протилежних ідей: ідеї споживної цінності, як втілення достатку, та ідеї мінової цінності, як відображення винятковості. Примиренням цих суперечливих ідей виступає конституйована (синтетична) цінність. Вона виникає в обміні та обов’язково реалізується на ринку. Вона є конституйованою тому, що передбачає злиття, комбінування окремих елементів багатства в одне ціле, синтетичною тому, що знімає протилежність споживної і мінової цінностей, пропорційною тому, що виникає в результаті встановлення працею пропорцій, що в них відбувається комбінування елементів багатства. Важливо, що теорія цінності Прудона визнає два джерела цінності – обмін і працю.

Економічна програма Прудона. Економічна програма Прудона зорієнтована на дрібнотоварне виробництво. Основа її – передача великих підприємств у власність колективів та реформа обміну. Він пропонував (і зробив спробу) створити обмінний банк, який би приймав від товаровиробників товари і видавав би їм трудові талони (“робочі гроші”), що засвідчували б кількість праці, витраченої на виготовлення товару. Потім ці талони, знову ж таки в банку, можна було обміняти на потрібні товари. Завдяки “робочим грошам” Прудон сподівався встановити в суспільстві рівність і справедливість, оскільки кожен одержував би стільки, скільки виробив сам.

Прибуток Прудон розглядає як різновид заробітної плати, а процент – як єдину форму, в який втілено неоплачену працю виробника. Тому він пропонує “примусовим законом” звести ставку процента до нуля, і тоді робітники будуть отримувати повний продукт своєї праці. Логічним продовженням цієї ідеї є концепція “дарового кредиту”. На думку Прудона, усунення можливості позичати гроші під проценти ліквідує експлуатацію.

Як бачимо, дрібнобуржуазні ілюзії Прудона були породжені недостатнім розумінням важливих економічних категорій, таких як гроші, товар, прибуток, капітал, та й взагалі нерозуміння самої суті капіталістичного виробництва.

Прудон є противником і буржуазної демократії, і монархії, і комунізму. Він взагалі виступає проти держави. Згодом його ідеї лягли в основу ідеології анархо-синдикалізму.

З ідеями державного соціалізму виступав німецький соціаліст Карл Йоганн Родбертус-Ягецов (1805-1875). Він опублікував такі праці, як “До пізнання нашого державно-економічного стану”, “Соціальні листи до Кірхмана”, а також ряд історико-економічних статей. Після смерті було опубліковано його працю “Капітал”.

Родбертус, як і Сісмонді, виступає з критикою капіталізму і проповідує соціалістичні ідеї. Але його боротьба за соціалізм має вигляд суто економічних реформ. Він вважає, що на практиці є певні можливості здійснювати соціалістичні перетворення в рамках існуючої політичної системи. Проте в теорії Родбертус досить радикальний. Під реформою суспільства він розуміє зрівняльний розподіл, а ініціатором соціальних реформ має бути держава. Родбертуса вважають одним із засновників теорії державного соціалізму.