12.3. Літературна школа

Літературна школа — це професійна близкість групи письменників. Автори "Словника літературознавчих термінів" В. Лесин і О. Пулинець під школою розуміють "тенденції, ідейно-художні особливості", манеру письма, "властиві літераторам, що знаходяться під значним впливом великого письменника, свого сучасника чи попередника. Так говорять про пушкінську та некрасівську школи в російській класичній поезії, про шевченківську та франківську школи в... українській літературі" . В "Краткой литературной энциклопедии" (М., 1962—1978), в "Літературознавчому словнику-довіднику" (К., 1997) окремих статей, присвячених поняттю "літературна школа", немає.

Користуючись висловом П. Сакуліна, поняття "літературна школа" можна віднести до "блукаючих" термінів. "Недостатня увага до смислового наповнення терміна літературна школа, — відзначає А. Савенець, — ... призводить до змішування понять, зокрема тих, шо позначають письменницькі спільноти різних ступенів організації, віднесення їх до однієї парадигми".

Ф. Шлегель ототожнював літературну школу зі стилем. За його словами, школа — це "закономірна однорідність стилю".

Під школою розуміють сукупність принципів пізнавання і відтворення світу. До речі, так визначають і метод.

Літературну школу ототожнюють з напрямом, літературною течією. У "Літературознавчому словнику-довіднику" як напрям характеризується "озерна школа", "натуральна школа". Д. Наливайко, виділяючи течії в межах романтизму, називає "байронічну", "гофманівську" школи. У підручнику "Теория литературы в связи с проблемами эстетики" читаємо: "За певних обставин у рамках одного літературного напряму часто утворюються групи письменників, споріднених і за естетичними, і за суспільно-політичними поглядами. Таку ідейно-естетичну спільність прийнято називати літературною течією... Літературну течію, до якої входять найближчі творчі послідовники якого-небудь видатного письменника, зазвичай іменують літературною школою. її представники є однодумцями в усіх істотних питаннях художньої творчості".

Літературну школу ототожнюють з гуртком, літературною групою, угрупованням. Рамки школи ширші за них, але вони вужчі від понять "методу" та "напряму".

Так що ж таке літературна школа? Які ознаки їй притаманні? Які співвідношення її з іншими письменницькими спільнотами? М. Сулима відзначає: "Вважається, що про літературну школу можна говорити тоді, коли очевидною для певної групи митців є єдність програмно-творчої установки, тематики, жанру і стилю. Важливо, щоб ця група заявила про себе акцією, вчинком, маніфестом, якимсь колективним виданням".

Найбільш точне визначення школи дає Ю. Ковалів: "Специфічне утворення в літературі, група письменників, об'єднаних спільними стильовими уподобаннями, жанровою практикою, тематичними інтересами, проблематикою, передовсім естетичною програмою, що, проектуючись у новий творчий простір, спирається на певну традицію, полемізує з нею, переосмислює її"2. Літературна школа формується на основі стильової подібності. Вона може мати різні часові рамки. "Іонічна школа" в грецькій літературі XIX ст. функціонувала з 30-х до 90-х років. Школа майже завжди існує в рамках одного літературного роду ("київська школа" поезії), але може виходити за його рамки ("житомирська прозова школа").

Школа може не мати відомих (помітних) учнів.

Літературна школа іноді орієнтується на творчість відомого письменника (Т. Шевченка, І. Франка), в такому випадку йдеться про "шевченківську", "франківську" школи. Школа може переростати у стильову тенденцію (байронізм), течію (французький символізм), набувати особливостей методу ("натуральна школа"), угруповання ("парнасці", "неокласики").

Помітний слід в українській літературі залишила "празька школа" поетів. Ця назва належить літературознавцю В. Державину. "Празькою школою" він назвав українських поетів міжвоєнного двадцятиліття, які творили переважно у Подєбрадах і Празі. "Празьку школу" представляють Є. Маланюк, Ю. Дараган, Л. Мосендз, О. Стефанович, Юрій Клен, Наталя Лівицька-Холодна, Оксана Лятуринська, Ю. Липа, Олена Теліга, Олег Ольжич, Галя Мазуренко, І. Ірлявський, І. Колос. Ця школа не мала ні програми, ні статуту. Для творчості поетів "празької школи" характерний яскравий "історіософізм", національний пафос, вольові інтонації, трагічний оптимізм. Усі поети "празької школи" були об'єднані ідеєю національно-визвольної боротьби за свободу і незалежність України.

В останні роки зроблено перші кроки до осмислення особливостей "київської школи" поезії. Це опозиційне крило шістдесятництва. Дебюти "київської школи" припадають на середину 60-х років XX століття, коли закінчилася хрущовська відлига, почалися арешти творчої і наукової інтелігенції. "Київську школу" поезії представляють В. Голобородько, М. Воробйов, В. Кордун, В. Рубан, М. Григорів, І. Семененко, М. Рачук, Марина Лісова, Алла Павленко, П. Марусик, М. Москаленко. Поети "київської школи", — на відміну від шістдесятників, які іноді загравали з режимом, писали прокомуністичні вірші, — не йшли на співпрацю з владою, уникали громадсько-політичної лексики, ідеологічної зашорсності, політичної заангажованості, пробували відродити міфопоeтичну свідомість, трансформувати давнє міфологічне мислення, опиралися на новітню філософію і психологію, активізували народно-поетичні уявлення, зосереджували увагу на людині, природі, всесвіті, зверталися до давніх поетичних традицій, використовували вільний вірш, уникали декларативності і злободенності.

Галина Карплюк у статті "Стильові особливості постів київської школи" відзначає: "Про "київську школу" поезії можна говорити в кількох аспектах: як про суто поетичне явище, головною ознакою якої стала свобода творення; як про групу молодих нонконформістів, життєвим вектором яких була свобода волі в усіх її виявах; як про експериментальну спробу жити інакше, аніж інші покоління, жити так, ніби все відбувається у вільній незалежній державі; як про братство творців, головним і надзвичайним завданням яких була сама поезія"'.

У 90-х роках XX століття була задекларована "галицька (львівсько-станіславська)" і "київсько-житомирська" школи. "Галицька школа" (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, В. Єшкілєв, Ю. Іздрик, Т. Прохазько), за спостереженням В. Даниленка, абсолютизує формалістичні пошуки, стилізацію на існуючі літературні зразки, а "житомирська" — на дослідження екзистенційних глибин людини, обсервацію любові, жаху, смерті". Н. Білоцерківець вказує на культивацію цими школами різних типів героїв. "Герої галицько-станіславської школи — рафіновані інтелігенти, схильні до споглядання. Герої київсько-житомирської школи обтяжені патологічною свідомістю". Ці школи представляють сучасний український поет-модерн — метод, напрям і стиль. Ю. Ковалів вважає "галицьку" і "житомирську" школи ефемерними утвореннями, які, за його словами, "ще не оформившись, зникають із простору письменства". Думка Ю. Коваліва заслуговує на увагу.