- •1.1. Основні й допоміжні літературознавчі дисципліни
- •1.2. Літературознавство та інші наукові дисципліни
- •Розділ 2. Історія розвитку теоретико-літературної думки
- •2.1. Літературознавство періоду античності
- •2.2. Літературознавство в епоху середньовіччя
- •2.3. Теоретико-літературна думка епохи Відродження
- •2.4. Теоретико-літературна думка в епоху бароко
- •2.5. Літературно-критична думка в епоху класицизму
- •2.6. Літературознавство епохи Просвітництва
- •2.7. Літературознавство періоду німецького класичного ідеалізму
- •3.3. Культурно-історична школа
- •3.4. Компаративізм
- •3.6. Фройдизм
- •3.7. Структуралізм
- •3.8. Екзистенціалізм
- •Розділ 4. Новітні напрями і течії у літературознавстві
- •4.1. Постструктуралізм
- •4.2. Деконструктивізм
- •4.4. Рецептивна естетика
- •4.5. Постколоніальна критика
- •Розділ 5. Історія українського літературознавства
- •5.1. Зародження та розвиток українського літературознавства (XI—XVIII ст.)
- •5.2. Українське літературознавство в перші десятиріччя XIX століття
- •5.3. Розвиток українського літературознавства в середині XIX століття
- •5.4. Українське літературознавство в останні десятиліття XIX століття
- •5.5. Українське літературознавство XX століття: здобутки і втрати
- •Розділ 6. Художня література як вид мистецтва
- •6.1. Естетична функція художньої літератури
- •6.2. Прекрасне в житті та мистецтві
- •6.3. Естетичний ідеал
- •6.4. Види мистецтва, їх класифікація
- •6.5. Особливості художнього пізнання
- •6.6. Предмет і специфіка художньої літератури
- •Розділ 7. Художній образ і проблема типового
- •7.1. Визначення художнього образу
- •7.2. Особливості образу
- •7.3. Творча робота письменника
- •7.4. Характер. Проблема типового
- •7.5. Види художніх образів
- •7.6. Свобода творчості і детермінізм
- •Розділ 8. Поетика художнього твору
- •8.1. Зміст і форма
- •8.1.1. Єдність форми і змісту в літературі
- •8.1.2. Тема
- •8.1.3. Проблема
- •8.1.5. Пафос і його різновиди
- •8.1.6. Конфлікт
- •8.1.7. Структура і елементи змістової організації художнього твору
- •8.1.8. Формальні чинники художнього змісту
- •8.2. Композиція і сюжет
- •8.2.1. Визначення композиції і її типи
- •8.2.2. Групування персонажів
- •8.2.3. Сюжет
- •8.2.4. Класифікація сюжетів
- •8.2.5. Компоненти сюжету
- •8.2.6. Позасюжетні елементи твору
- •8.3. Художня мова
- •8.3.1. Мова розмовна, літературна, художня
- •8.3.2. Мова автора і мова персонажів
- •8.3.3. Лексика художньої мови
- •8.3.4. Тропи
- •1) За допомогою предиката: подібний, нагадує, схожий, скидається;
- •2) Формою орудного відмінка: блискавкою промайнула думка;
- •8.3.5. Особливості поетичного синтаксису
- •8.3.6. Риторичні фігури
- •8.3.7. Поетична фоніка
- •1) Вживання слів, які буквально відтворюють звуки навколишнього світу: крик птаха, свист вітру, гуркіт грому (ку-ку-рі-ку, гур-гур);
- •2) Імітація звукових ефектів добором певних слів. Приклад: поема т. Шевченка "Утоплена" (розмова вітру з осокою).
- •Розділ 9. Віршування
- •9.1. Мова вірша і мова прози
- •9.2. Ритм
- •9.3. Рима і її різновиди
- •9.4. Види римування
- •9.5. Системи віршування
- •9.6. Строфіка
- •Розділ 10. Художня література як система
- •10.1. Поняття про рід, вид, жанр
- •10.2. Особливості епосу, види епічних творів
- •10.3. Лірика, особливості, види, жанри
- •10.4. Особливості драми, види і жанри
- •10.5. Суміжні змістоформи
- •Розділ 11. Літературний процес
- •11.1. Поняття про літературний процес
- •11.2. Спадкоємність
- •11.3. Літературні взаємодії і взаємовпливи
- •11.4. Літературна традиція і новаторство
- •Розділ 12. Проблеми типологізації літературних творів
- •12.1. Творчість письменника
- •12.2. Стиль
- •12.3. Літературна школа
- •12.4. Літературна група
- •12.5. Літературна течія
- •12.6. Художній метод
- •Розділ 13. Літературний напрям
- •13.1. Бароко
- •13.2. Класицизм
- •13.3. Сентименталізм
- •13.4. Романтизм
- •13.5. Реалізм
- •13.6. Натуралізм
- •13.7. Модернізм і його стильові течії
- •13.7.1. Символізм
- •13.7.2. Акмеїзм
- •13.7.3. Імпресіонізм
- •13.7.4. Неоромантизм
- •13.7.5. Неореалізм
- •13.8. Авангардизм і його стильові течії
- •13.8.1. Футуризм
- •13.8.2. Експресіонізм
- •13.8.3. Дадаїзм
- •13.8.4. Сюрреалізм
- •13.8.5. Абстракціонізм
- •13.9. Соціалістичний реалізм
- •13.10. Постмодернізм
4.2. Деконструктивізм
Цей напрям з'явився у Франції наприкінці 60-х років XX століття. Основоположник деконструктивізму Жак Дерріда (1930 р.) — автор праць "Про граматологію", "Письмо і різниця", "Розсіювання", "Маргінеси філософії", "Поштова картка: від Сократа до Фройда", "Психея: відлуння іншого". На його світогляді позначився вплив Ніцше, Гайдеггера, Гуссерля і Левінаса. Основне гасло у працях Дерріди — децентрування структури, відсутність центру, структура не піддається зцентрованій тоталізації у замкнену цілість. За Деррідою, текст — поле гри, плетиво, текстура, не структура. Його можна конструювати, реконструювати, дописати, переписати, описати, розписати. Отже, текст не має контексту. Деконструювати, за Деррідою, — значить розібрати. Це процес структуралістський і анти структуралістський: розбирають споруду, артефакти з метою вивести назовні їхні структури, нервову систему або скелет і ненадійні, схильні до руйнації зчеплення формальної структури.
У деконструктивістській теорії Ж. Дерріди важливе місце належить ідеї маргінесів письмового тексту та його відчитування, яка мала значний вплив на розвиток не лише деконструктивізму, але й фемінізму і постколоніалізму. Французький філософ зосереджує увагу на таких видах "маргінальних" текстів, які, за його спостереженням, позначають межі "головного" тексту, зокрема: заголовки, епіграфи, підписи. Переосмислення маргінесів — важливий аспект постмодернізму.
Ідеї Ж. Дерріди позначилися на розвитку деконструктивізму США, де сформувалася Бєльська школа (П. де Ман, Дж. Гартман, Дж.Г. Міллер, Б. Джонсон, Г. Блум). "Американський деконструктивізм, — відзначає Л. Левчук, — є результатом взаємодії деррідеанських, та й загалом пост-структуралістських, ідей і американської літературної традиції ... — ретельного прочитання тексту. Але наукові інтереси Бєльської школи лежать у площині не тільки функціонування, а й логіки зародження літературного твору як естетичного та лінгвістичного факту".
Професор Бєльського університету Гарольд Блум (нар. 1930 р.), один із співавторів збірника "Деконструкція та критика" — так званого "Бєльського маніфесту" — дотримується думки, що кожен текст зв'язаний з попередніми і наступними, ще ненаписаними. У праці "Карта неправильного написання" Блум рекомендує враховувати історичні і діалектичні відносини між текстами, вивчати літературу "як традицію та інституцію зі своїми власними "пригодами", таким чином, шукати інтер-текст.
"На думку Гарольда Блума, — відзначає Л. Левчук, — всякий оригінальний талант, у тому числі Зигмунд Фройд, відчуває "острах впливу — консервативного впливу літературної традиції, в котрій усі місця вже зайняті класиками, і його позасвідомий бунт проти шанованих батьків набирає форми ненавмисного спотворення їхньої спадщини".
Окремі вчені вважають, що деконструктивізм втратив свою актуальність, поступившись рецептивній естетиці.
4.3. Фемінізм
Фемінізм (пат. femina — жінка) — напрям постмодернізму, що набув популярності в другій половині XX століття. Ідеологію фемінізму в Європі обгрунтували Мері Волстонкрафт, у праці "Виправдання прав жінки" (1792 р.), Персі Біші Шеллі, автор "Визволеного Прометея" (1820 р.), Керолайн Нортон у "Природному праві матері на опікування своєю дитиною" (1837 р.), Маргарет Фулер у дослідженні "Жінка в дев'ятнадцятому столітті" (1845 р.), Джон Споарт Мілл у статті "Поневолення жінок" (1861 р.), Сі-мона де Бовуар у книзі "Друга стать" (1946 р.). Праця Сімони де Бовуар завершила першу хвилю фемінізму. Сімона де Бовуар поставила мету поглянути на художній твір очима жінки, звернувши увагу на жіночі образи і ті функції, які відводили своїм героїням автори, творили таким чином цілу міфологію про жіночу роль і призначення.
Виявилося, що усі п'ять письменників-чоловіків: Монтерлан, Лоуренс, Клодель, Бретон і Стендаль, намагаються, як відзначає С. Павличко, "повсякчас підкреслити інтелектуальну другорядність жінок", "вищість чоловіка у фізичному коханні", оспівують патріархальну, особливо сімейну ієрархію", Бретон твердить: "жінка є таємницею, поезією, красою і спасінням (для чоловіка, звичайно: ким вона є сама для себе, Бретона не цікавить)".
Мері Елман прийшла до висновку, "що часто погляд на літературний твір критика чоловіка спотворює істинне значення тексту".
Феміністична критика представлена трьома школами: французькою, психоаналітичною за своїм змістом, американською, по суті текстологічною, і англійською, по суті марксистською.
Основоположником французької феміністичної теорії і критики є Юлія Кристєва — авторка праць "Влада жаху": есе про приниження", "Чужинці щодо себе", "Спочатку була любов: психоаналіз і віра". У своїх дослідженнях вона розглядає питання "жіночої ідентичності", процес приниження жінки у суспільстві, переглядає міфічні уявлення про любов. В есе "Stabat Mater" Ю. Кристєва відзначає: "Якщо говоримо про жінку і не можемо сказати, ким вона є (без ризику посягнути на її своєрідність), то чи не інакше буде з матір'ю, оскільки материнство — це тільки функція "другої статі", якій чітко можна приписати існування? Але тут ми зразу наштовхуємося на парадокс. По-перше, ми живемо у цивілізації, в якій освячене (релігійне чи світське) уявлення про жіночність поглинає материнство. Однак, коли приглянутись ближче, то це материнство виявиться фантазією втраченої території, фантазією, яку виношують дорослі, чоловіки чи жінки; і що більше, воно менше викликає ідеалізований архаїчний образ матері, ніж ідеалізацію стосунків, які пов'язують нас із нею, ідеалізацію, яку не можна злокалізувати — ідеалізацію первинного нарцисизму. Тепер, коли фемінізм домагається нового трактування жіночності, тобто ідентифікації материнства із цим ідеалізованим непорозумінням, і відкидає цей образ та надуживання ним, він обминає правдивий досвід, який ця фантазія приховує. І який результат? Деякі авангардні феміністичні групи заперечують і відкидають материнство. Або схвалення — свідоме чи ні — традиційних уявлень про нього багатьма жінками і чоловіками".
Неофройлистки Люсі Ірігерей ("Хірургічне люстро, про жінку", 1974 р.; "Ця стать, що не одна", 1977 р.), Сара Кофман ("Загадка жінки: жінка у текстах Фройда", 1980 р.) заперечували фройдівську концепцію жінки як неповноцінного чоловіка, акцентували на перевагах природи жінки.
Відома американська дослідниця, професор англійської літератури у Прінстонському університеті Елейн Шовалтер (1941 р.) увела в літературний обіг категорію "гінокритика". На думку Шовалтер, феміністична критика зосереджує увагу на жінці як читачеві текстів письменників-чоловіків, вона має обмежені можливості, бо розглядає жінку в історичному та суспільному контексті. Гінокритика зосереджується на жінці-письмен-ниці, шукає конструктивні засоби для аналізу жіночої літератури. У статті "Феміністична критика у пущі" (1981 р.) авторка розглядає чотири моделі гінокритики: біологічний, лінгвістичний, психоаналітичний і культурний. Для характеристики жіночої культури як маргінесу чоловічої Шовалтер використовує термінологію англійських антропологів "дика зона". За її словами, жіноча культура є "німою" на тлі пануючої чоловічої, феміністична критика повинна розкрити історію жіночої літератури, нагальні проблеми феміністичної критики, обґрунтувати необхідність освітньо-педагогічних реформ для руйнування стереотипів і деканонізації канонів. Що ж є предметом феміністичних студій? Це всі твори, зокрема:
1) тексти, написані письменниками-чоловіками (фантазії чоловіків про жіночі ролі, які втілюють глибинні психологічні структури);
2) література, створена письменницями, яка, за визначенням Вірджинії Вулф, показує "відмінність погляду", "відмінність стандарту";
3) особливості читання літератури жінками.
Такий підхід, на думку С. Павличко, "повинен поєднуватися з сучасними методиками текстуального аналізу — психоаналітичним, структуральним, постструктуральним (реконструкція), навіть неомарксистським, якщо останній комусь до вподоби". Результатом таких досліджень буде руйнування багатьох міфів про становлення жінки в суспільстві і в українській літературі.
Першим із них, на думку С. Павличко, є міф про те, що жінка займала визначну, навіть визначальну, роль у суспільстві в часи козаччини, гетьманщини, у ХІХ столітті у Російській імперії, в Австро-Угорщині, навіть у Радянській Україні. Насправді жінка могла себе виявити лише у мистецтві, свідченням цього є такі імена, як Марко Вовчок, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Наталя Кобринська у XIX столітті, у XX столітті Олена Теліга, Докія Гуменна, Ліна Костенко "В XIX столітті все інше було для них закрито, в XX столітті — формально відкрито".
Другим міфом G. Павличко вважає думку, що українська культура жіноча, фемінізована, а тому слабка, неінтелектуальна, нераціональна. Третій міф — жінка ідеал, об'єкт поклоніння, натхнення, героїня поезії і прози. Для спростування третього міфу С. Павличко посилається на незакінчену повість Олекси Стороженка "Марко Проклятий", яка містить жахливу кількість злочинів, що спрямовані проти жінок. Тема помсти жінці повторюється в долях кількох героїв твору. "Спочатку наречена Марка не дочекалася його із Січі і одружилася з іншим. Марко засудив її за зраду і сам звершив свій суд, убивши і її, і ЇЇ чоловіка. Пізніше він вступить у кровозмісний зв'язок із власною сестрою, а коли злочинне кохання розкриється, то вб'є власну матір, яка стане йому на перешкоді, і сестру, котра під впливом матері відмовиться грішити далі".
Аналіз багатьох творів української літератури дав підставу С. Павличко зробити висновок, що жінка у літературі завжди була представлена з погляду чоловіка. "її позитивні риси були такими, які подобалися чоловікові, вона була його додатком, насолодою його бажань, втіленням його мрій або в інших випадках — об'єктом його агресії, ненависті, особою, винною в його невдачах і комплексах, але не людиною самодостатньою, наповненою власним змістом".
В Україні фемінізм не набув широкої популярності. "Українська культура і політика, — відзначає С. Павличко, — оперує в рамках патріархальних правил і норм... Особисто я хочу вірити в те, що фемінізм в Україні невідворотний, як частина демократи і модернізації суспільства та його інтелектуальної думки". Українська література лише починає ставати об'єктом феміністичних студій.