2.7. Літературознавство періоду німецького класичного ідеалізму

На початку XIX ст. найвищого рівня розвитку досягла естетична думка в творах класичних німецьких філософів Канта, Фіхте, Шеллінга і Гегеля. Еммануїл Кант (1724—1804 pp.) обґрунтував специфіку естетичного судження і прекрасного. Він вважав, що естетичне судження базується на вільній грі розуму й уяви і має суб'єктивний характер. "Прекрасне є те, що без понять уявляється як об'єкт загального задоволення".

Кант стверджував, що науки про прекрасне нема, є тільки критика прекрасного. Філософ розрізняв прекрасне у мистецтві і прекрасне в природі. Прекрасне у мистецтві — це уява про речі, прекрасне у природі — сама річ. Мистецтво — це вільна гра, ремесло — наймана примусова праця. Кант розширив понятійно-категоріальний апарат естетики, обґрунтував поняття: смак, гра, уява, досконалість, доцільність, витонченість, самоспостереження. Він довів, що у гносеологічному процесі віссю обертання є суб'єкт пізнання з його свідомістю, а не об'єкт, як вважали до нього. До Канта панувало уявлення, що наше мислення осягає речі такими, якими вони є насправді. Заслуга Канта у тому, що він протиставив знане і дійсне, те, що існує в уяві й існуюче саме по собі. У Кантовій естетиці немає місця для арістотелівського принципу наслідування дійсності. Вчений писав, що генія треба протиставити духу мімезису, митець не повинен бути рабом зображуваного, він витісняє суворі правила творчості.

У кантівській теорії центральне місце займає людська суб'єктивність. Розум, на думку філософа, є природно "чистим", незалежним від диктату світу речей. Це відкриття Канта стало справжньою революцією у художньому мисленні, "коперниканським переворотом" у світогляді і світосприйнятті людства. Метафора "коперниканський переворот" належить послідовнику Канта — Шеллінгу. Він писав: "Подібно до свого співвітчизника Коперника, який переклав рух з центру на периферію, він перший в корені змінив уявлення, згідно з яким суб'єкт є бездіяльним і лише спокійно сприймає, тоді як предмет активний, — відбулася зміна, що, немовби електричним струмом, передалася в усі галузі знання. Коперник вніс радикальну зміну в Птоломеєву геліоцентричну систему, в якій Сонце обертається навколо Землі, довівши, що це Земля обертається навколо Сонця; — подібно до того Кант переконав нас, що в гносеологічному процесі віссю обертання є суб'єкт пізнання, а не об'єкт, як вважали до нього".

Найвищого рівня в розвитку естетики німецької класичної філософії досяг Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831 рр.). Свої погляди на мистецтво він виклав у чотиритомній праці "Лекції з естетики". Гегель писав, що абсолютний дух розкриває себе у трьох формах і проходить у цьому саморозкритті три ступені: мистецтво, релігію і філософію. У мистецтві абсолютний дух пізнає себе через вільне споглядання, у релігії — через "благовійні уяви", у філософії — через поняття. Зміст мистецтва — це істина, але істинне відрізняється від прекрасного. Істинне має чисто духовний характер, а прекрасне — конкретночуттєвий. Краса в природі недосконала, у мистецтві краса більш духовна.

Мистецтво у своєму розвитку проходить три історичні форми: символічну, класичну, романтичну. Символічна форма мистецтва з'явилася на Сході. У цьому мистецтві ідея не знаходить справжнього художнього вираження, вона ще абстрактна. Народження символічного мистецтва Гегель пов'язує із здивуванням. "Людина, яку ще нічого не дивує, — писав філософ, — живе в стані тупості. її ніщо не цікавить, для неї ніщо не існує, тому що вона ще не відрізняє себе для самого себе і не виділяє від предметів і їх безпосереднього одиничного існування".

Класичну форму мистецтва Гегель пов'язує із Стародавньою Грецією. У цьому мистецтві ідея знайшла відповідну форму вираження. "Нічого більш прекрасного бути не може і не буде", — стверджував Гегель.

Змістом романтичної форми мистецтва є "абстрактне внутрішнє життя, а відповідною формою — духовна суб'єктивність, що осягає свою самостійність і свободу". Кінець романтичної форми мистецтва Гегель пояснює тим, що "ні Гомер, Софокл і т. д., ні Дайте, Аріосто чи Шекспір не можуть знову з'явитися в наш час. Те, що так вагомо було оспівано, що так вільно було висловлено, — висловлено до кінця; все це матеріали, способи їх споглядання і осягнення, які проспівані до кінця".

Розклад мистецтва, за Гегелем, йде двома шляхами. По-перше, це відбувається тоді, коли предметом мистецтва стають міфологічні сюжети, античні герої, події давнини. При цьому все зводиться до простого наслідування. По-друге, процес саморозкладу художньої форми завершується в романтичній формі на тому етапі, коли зникає субстанціональне.

Розклад мистецтва, за Гегелем, починається у Римі, який став праобразом буржуазного світу. Для Рима характерне те, що на місце індивідуумів прийшли "правові" суб'єкти, "особистості". Заміну "індивідуальності" "особистістю" Гегель пояснює появою приватної власності, яка приводить до формалізації права. Особистість у таких умовах втрачає свободу. Свободу вона може знайти у світі суб'єктивного, в стихії внутрішнього життя. На думку Гегеля, людина, позбавлена свободи, не може бути предметом справжнього мистецтва

Гегель вважав, що з часом мистецтво буде замінене релігією і філософією. У "Лекціях з естетики" вчений розглядає проблеми літературних родів і видів, трьох стилів (строгого, ідеального і приємного) типізації. На думку Гегеля, поезія — найбагатше мистецтво. Епічна поезія близька до образотворчого мистецтва, лірика — до музики, драма є синтезом епосу і лірики. Естетика Гегеля — це вершина західноєвропейської естетичної думки XIX століття.

Розділ 3. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАРУБІЖНОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА XIX-XX СТОЛІТЬ 3.1. Міфологічна школа 3.2. Біографічний метод 3.3. Культурно-історична школа 3.4. Компаративізм 3.5. Інтуїтивізм 3.6. Фройдизм 3.7. Структуралізм 3.8. Екзистенціалізм 3.1. Міфологічна школа XIX століття було багатим на різні літературознавчі школи і напрями. На початку XIX ст. у німецькій фольклористиці та літературознавстві виникає міфологічна школа, яка ґрунтувалася на естетиці Ф.В.Й. Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів. Вони дотримувалися думки, що міф — основне джерело поезії. У міфологічній школі було два напрями: 1) демонологічний (порівняння подібних за змістом міфів); 2) етимологічний (лінгвістична реконструкція міфу за допомогою "палеолітичної" методології). Представниками міфологічної школи були А. Кун, В. Шварц (Німеччина), М. Мюллер (Англія), Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв (Росія). Ідеї міфологічної школи використовували українські літературознавці: І. Срезневський, М. Максимович, О. Бодянський, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Костомаров, А. Метлинський, О. Потебня. У XX столітті міфологічну теорію розвиває швейцарський вчений Карл Густав Юнг, який вважав, що в людській психіці незалежно від зовнішнього середовища виникають першообрази або архетипи. Вони мають вплив на формування естетичних поглядів людини. Продовженням міфологічної школи у літературознавстві та фольклористиці став неоміфологічний напрям, який оновив інструментарій міфологічних студій. Сучасні дослідники використовують здобутки психоаналізу, теорії архетипів Юнга, результати антропологічних досліджень Дж. Фрейзера та К. Леві-Строса, досвід архетипної критики Н. Фрая. У праці "Анатомія критики" Н. Фрай розглядає історію світової літератури як рух замкнутим колом, як циркулювання ідей. Він стверджує, що, відмежовуючись від міфу, література знову повертається до нього. Успіхи сучасного міфологізму пов'язані з вивченням проблеми "біблія і література" в працях І. Бетко, В. Сулими, В. Антофійчука, А. Нямцу. Результативність прийомів цього напряму зумовлена універсальністю і позачасовим характером міфу. Міф — універсальна модель, яку можна легко спроектувати на будь-який етап у житті суспільства. "Міф, — за спостереженням М. Моклиці, — стає метафорою суспільних процесів, використовується для постановки своєрідного психологічного експерименту, в результаті якого зазвичай міф стає несподівано актуальним". 3.2. Біографічний метод Основоположником біографічного методу був французький літературознавець Шарль Опостен Сент-Бев (1804—1869 рр.), який вважав, що на творі завжди позначається авторська особистість, зокрема її характер, психіка, походження, факти інтимного життя. Відомою працею Сент-Бева є тритомник "Літературно-критичні портрети" (1836—1839 рр.). Сент-Бев написав портрети всіх відомих французьких письменників з точки зору їх біографії, зв'язків з духовними течіями. Послідовники Сент-Бева — Г. Брандес (Данія), Р. де Гурмон (Франція), Ю. Айхенвальд (Росія). Біографічний метод використовували такі українські літературознавці, як М. Чалий, О. Огоновський, М. Петров, І. Франко, С. Балей, І. Дорошенко, В. Смілянська, М. Коцюбинська, Т. Гундорова. Біографічний метод, відзначає Г. Сивокінь, дає можливість розкрити соціопсихологічний характер таланту. Біографія письменника — це не тільки життєвий шлях, але й всі складники генезису й реалізації таланту. За радянських часів особистість митця типізувалася, нівелювалася. Г. Сивокінь радить розглядати твори у зв'язку з особою творця, вивчати літературу як текстобіографію твору і творчості. Продуктивність біографічного методу яскраво виявилася в інтерпретації "текстобіографіі" В. Стуса, який здійснила М. Коцюбинська. Вона акцентує увагу на актуальності Сгусового поняття "самособоюнаповнення". За спостереженням дослідниці, неологізми поета з початковим "само" — ("самовтрата", "самовтеча", "самобіль" і головне, підсумкове, — "самособоюнаповнення"), ці словесні матеріальні свідчення напруженого й безнастанного процесу екзистенційного осягнення світу і "свого місця в ньому" були для В. Стуса запорукою духовної суверенності, порятунком, давали змогу піднятися над обставинами. "Віднайдення повною мірою власної особистості, своєї духовної орбіти, чіткої лінії, завершеної мелодії — того, чого українська культура; вимушена утверджуватись в умовах колоніальної скутості, не знала, — вважав життєво важливим для української культури. Адже українські митці були здебільшого позбавлені радості "розкошування як особистості" і обставинами вимушені брати на себе функції публіциста, вчителя, громадського діяча, проводиря, притлумлюючи так чи так, мимоволі чи й свідомо, своє "я" в його самоцінності".1 Сучасний біографічний метод використовує концепції психології, психоаналізу, герменевтики, історіографії, текстології.