- •1.1. Основні й допоміжні літературознавчі дисципліни
- •1.2. Літературознавство та інші наукові дисципліни
- •Розділ 2. Історія розвитку теоретико-літературної думки
- •2.1. Літературознавство періоду античності
- •2.2. Літературознавство в епоху середньовіччя
- •2.3. Теоретико-літературна думка епохи Відродження
- •2.4. Теоретико-літературна думка в епоху бароко
- •2.5. Літературно-критична думка в епоху класицизму
- •2.6. Літературознавство епохи Просвітництва
- •2.7. Літературознавство періоду німецького класичного ідеалізму
- •3.3. Культурно-історична школа
- •3.4. Компаративізм
- •3.6. Фройдизм
- •3.7. Структуралізм
- •3.8. Екзистенціалізм
- •Розділ 4. Новітні напрями і течії у літературознавстві
- •4.1. Постструктуралізм
- •4.2. Деконструктивізм
- •4.4. Рецептивна естетика
- •4.5. Постколоніальна критика
- •Розділ 5. Історія українського літературознавства
- •5.1. Зародження та розвиток українського літературознавства (XI—XVIII ст.)
- •5.2. Українське літературознавство в перші десятиріччя XIX століття
- •5.3. Розвиток українського літературознавства в середині XIX століття
- •5.4. Українське літературознавство в останні десятиліття XIX століття
- •5.5. Українське літературознавство XX століття: здобутки і втрати
- •Розділ 6. Художня література як вид мистецтва
- •6.1. Естетична функція художньої літератури
- •6.2. Прекрасне в житті та мистецтві
- •6.3. Естетичний ідеал
- •6.4. Види мистецтва, їх класифікація
- •6.5. Особливості художнього пізнання
- •6.6. Предмет і специфіка художньої літератури
- •Розділ 7. Художній образ і проблема типового
- •7.1. Визначення художнього образу
- •7.2. Особливості образу
- •7.3. Творча робота письменника
- •7.4. Характер. Проблема типового
- •7.5. Види художніх образів
- •7.6. Свобода творчості і детермінізм
- •Розділ 8. Поетика художнього твору
- •8.1. Зміст і форма
- •8.1.1. Єдність форми і змісту в літературі
- •8.1.2. Тема
- •8.1.3. Проблема
- •8.1.5. Пафос і його різновиди
- •8.1.6. Конфлікт
- •8.1.7. Структура і елементи змістової організації художнього твору
- •8.1.8. Формальні чинники художнього змісту
- •8.2. Композиція і сюжет
- •8.2.1. Визначення композиції і її типи
- •8.2.2. Групування персонажів
- •8.2.3. Сюжет
- •8.2.4. Класифікація сюжетів
- •8.2.5. Компоненти сюжету
- •8.2.6. Позасюжетні елементи твору
- •8.3. Художня мова
- •8.3.1. Мова розмовна, літературна, художня
- •8.3.2. Мова автора і мова персонажів
- •8.3.3. Лексика художньої мови
- •8.3.4. Тропи
- •1) За допомогою предиката: подібний, нагадує, схожий, скидається;
- •2) Формою орудного відмінка: блискавкою промайнула думка;
- •8.3.5. Особливості поетичного синтаксису
- •8.3.6. Риторичні фігури
- •8.3.7. Поетична фоніка
- •1) Вживання слів, які буквально відтворюють звуки навколишнього світу: крик птаха, свист вітру, гуркіт грому (ку-ку-рі-ку, гур-гур);
- •2) Імітація звукових ефектів добором певних слів. Приклад: поема т. Шевченка "Утоплена" (розмова вітру з осокою).
- •Розділ 9. Віршування
- •9.1. Мова вірша і мова прози
- •9.2. Ритм
- •9.3. Рима і її різновиди
- •9.4. Види римування
- •9.5. Системи віршування
- •9.6. Строфіка
- •Розділ 10. Художня література як система
- •10.1. Поняття про рід, вид, жанр
- •10.2. Особливості епосу, види епічних творів
- •10.3. Лірика, особливості, види, жанри
- •10.4. Особливості драми, види і жанри
- •10.5. Суміжні змістоформи
- •Розділ 11. Літературний процес
- •11.1. Поняття про літературний процес
- •11.2. Спадкоємність
- •11.3. Літературні взаємодії і взаємовпливи
- •11.4. Літературна традиція і новаторство
- •Розділ 12. Проблеми типологізації літературних творів
- •12.1. Творчість письменника
- •12.2. Стиль
- •12.3. Літературна школа
- •12.4. Літературна група
- •12.5. Літературна течія
- •12.6. Художній метод
- •Розділ 13. Літературний напрям
- •13.1. Бароко
- •13.2. Класицизм
- •13.3. Сентименталізм
- •13.4. Романтизм
- •13.5. Реалізм
- •13.6. Натуралізм
- •13.7. Модернізм і його стильові течії
- •13.7.1. Символізм
- •13.7.2. Акмеїзм
- •13.7.3. Імпресіонізм
- •13.7.4. Неоромантизм
- •13.7.5. Неореалізм
- •13.8. Авангардизм і його стильові течії
- •13.8.1. Футуризм
- •13.8.2. Експресіонізм
- •13.8.3. Дадаїзм
- •13.8.4. Сюрреалізм
- •13.8.5. Абстракціонізм
- •13.9. Соціалістичний реалізм
- •13.10. Постмодернізм
6.6. Предмет і специфіка художньої літератури
Що є предметом мистецтва? На це питання пробували дати відповідь учені всіх епох. М. Довгалевський писав, що поезія змальовує вчинки людей і речі, "які існують реально або видумані", ("Поетика. Сад поетичний"). На думку Лессінга, коло життєвих явищ, які змальовує література, постійно розширюється. Але понад усе письменника цікавить людина, її переживання, радощі і страждання ("Лаокоон"). І. Франко писав, що найвища мета літератури "є чоловік, правдивий, живий чоловік, людська одиниця і людська громада". "Мистецтво, — вважав письменник, — повинно охоплювати все, бути відкриттям власного я і цілого світу, як його бачить і розуміє поет". "Істинний предмет поезії, — зауважував Геґель, — складають не сонце, не гори, не пейзаж, і не звичайний вигляд людини, кров і нерви, м'язи, а духовні інтереси".
У дисертації М. Чернишевського читаємо: "Сфера мистецтва не обмежується лише прекрасним і його так званими моментами, а обіймає собою все, що є в дійсності (в природі і в житті), цікавить людину не як ученого, а просто як людину, загальноінтересне в житті — ось зміст мистецтва".
В О. Потебні знаходимо таке визначення: "Мистецтво має своїм предметом природу в найширшому розумінні цього слова, але воно не безпосереднє відображення природи в русі, а певне видозмінення цього відображення. Між твором мистецтва і природою стоїть думка людини, лише за цієї умови мистецтво може бути творчістю".
"Мистецтво, — писав X. Ортега-і-Ґассет, — це відбиток життя природи, яку споглядають через чийсь темперамент, змалювання саме людського".
Г. Поспєлов вважав, що мистецтво досліджує насамперед соціальну характерність життя, яка проявляється в індивідуальній формі.
Анатомія зосереджує увагу на будові людського тіла, фізіологія — на роботі його органів, психіатрія — на функціонуванні нервової системи.
Письменник вивчає моральний і духовний світ не людини взагалі, а конкретної людини, її вчинки, взаємини з іншими людьми. Світ думок і вчинків, духовну і моральну суть людини в художньому творі допомагають розкрити речі і природа.
Наука і мистецтво пізнають життя по-різному. Наука робить висновки на основі конкретних фактів, використовуючи відповідні, властиві їй поняття. її мета дати точні знання про предмет. Так, для фізіолога серце — орган кровообігу, для письменника — символ моральної характеристики людини. Дня астронома сонце — зірка, найближча до Землі, розпечена куля, для письменника — символ тепла, світла, предмет естетичної насолоди. Він милується сонцем, що купається в росі, блукає в листі дерев. Письменник завжди висловлює своє ставлення до зображуваного, оцінює його з позицій краси.
Порівнюючи літературу з наукою, І. Франко підкреслював, що художня література здатна проникнути у такі явища суспільного життя, "де не все може забратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам'єтностей людських), і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб'". Заслуговує на увагу думка І. Франка, висловлена у передмові до першого видання повісті "Захар Беркут": "Повість історична — се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди, о сконстатовання фактів, натомість повістяр користується тільки історичними фактами для своїх окремих артистичних цілей, для воплощення певної ідеї в певних живих, типових особах. Освічення, характеристика, мотивовання і груповання фактів у історика і в повістяра зовсім од-мінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами".
Художня література, за спостереженням І. Франка, "дає нам уявлення про найглибші внутрішні сторони життя народу, яких наука ще не навчилася досліджувати з достатньою докладністю". "Ціль поезії, — писав І. Франко, — є — викликати в душі читателя живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет, і ними будити ті самі чуття, які проймали душу поета в хвилі, коли творив ті образи".
Предмет зображення визначає специфічні особливості художньої літератури. Специфіка літератури є предметом дискусій і суперечок. Тому з'явилося кілька теорій: теорія образної специфіки літератури, теорія предметної специфіки літератури, теорія естетичної сутності літератури, теорія ідеологічної сутності літератури, теорія наслідування дійсності шляхом моделювання.
Однією з найдавніших є теорія образної специфіки літератури. її прихильники вважають, що специфічна властивість мистецтва полягає в його образності. Ця теорія зародилася в часи античності. її прихильниками були Ґ.В.Ф. Гегель, В. Бєлінський. В. Бєлінський у статті "Погляд на російську літературу 1847 року", наслідуючи Гегеля, писав, що різниця між наукою і літературою тільки у формі, а зміст їх однаковий. Такої думки дотримувалися російські вчені XX ст. Г. Недошивін ("Очерки теории искусства". — М, 1953) і Б. Рунін ("Вечный поиск". — М, 1964). Безперечно, образність - важлива особливість мистецтва, але специфіка мистецтва не лише в образності. Не кожна образна розповідь про події є художньою, мистецькою, образність характерна для людського мислення, образними є сни, спогади. Образи можуть використовуватися у наукових працях, політичних трактатах, але там вони — ілюстративні, виконують допоміжну функцію. У творах мистецтва образи мають самостійне значення, вони емоційні, експресивні. Той, хто не бачить різниці між змістом науки і мистецтва, ототожнює образи мистецтва з ілюстративними образами науки. Якби зміст наукових, політичних, філософських трактатів не відрізнявся від змісту художніх творів, тоді мистецтво перетворилося б у просту ілюстрацію. Зміст мистецтва годі уявити собі без суб'єктивного елементу, вигадки, фантазії. Наука ж прагне дати об'єктивне знання про предмет.
З критикою теорії образної специфіки мистецтва виступили Г. Поспелов ("Эстетическое и художественное". — М., 1965), Г. Абрамович ("Предмет и назначение искусства и литературы" // Теория литературы. — М., 1962), I. Буров ("Эстетическая сущность искусства". — М., 1956). На їх думку, специфіка літератури у її предметі, а предметом є людина. Дійсно, у кожному творі є людина, її думки, почуття, переживання. Не випадково М. Горький називав художню літературу "людинознавством", а О. Бальзак "історією людського серця". Безсумнівно, людина — основний предмет мистецтва, але не єдиний. У художніх творах є й природа, світ речей, соціальне оточення. Наука також вивчає людину (логіка, психологія, медицина), однак література, на відміну від науки, вивчає конкретну людину, конкретні характери ідолі. Теорія ж предметної специфіки не робить різниці між наукою і літературою.
Російські літературознавці В. Ванелов ("Проблема прекрасного". — М., 1957), Л. Столович ("Эстетическое в действительности и искусстве".—М., 1959), С. Гольдентріхт ("О природе эстетического творчества". — М., 1966) вважають, що специфіка художньої літератури у тому, що вона змальовує естетичні сторони життя. Естетичні властивості дійсності, на їх думку, є предметом художнього пізнання. З цього приводу Г. Поспелов зауважує, що у світі немає естетичних за своєю суттю явищ життя, "всі ті явища життя, які відносяться до самої їх суті, не є естетичними властивостями". Художня література в ім'я утвердження ідеалу нерідко звертається й до потворних явищ життя.
Прихильники теорії ідеологічної сутності мистецтва відстоювали думку, що мистецтво оцінює життя з позицій відповідної ідеології. "Мистецтво, — за словами Поспелова, — є перш за все пізнання соціальної характерності життя. Художник у виборі явищ життя виходить із своїх ідеологічних інтересів. І робить ці ідеологічні інтереси предметом осмислення і оцінки".1 Г. Поспелов зауважує, що предметом пізнання може бути не тільки соціальне життя людей, але й життя природи, побут, культура. їх вибір диктує письменнику ідеологія. Предмет мистецтва — це "ідеологічно усвідомлена характерність життя народу". Людина не просто споглядає життя, а дає йому емоційну оцінку. Це і є безпосереднє ідеологічне світосприйняття. Але в цю теорію не вписується архітектура і музика. До того ж мистецтво ширше від ідеології, воно цікавиться не лише ідеологією. Крім того, мистецтво — явище не ідеологічне, а естетичне.
Представники теорії наслідування дійсності шляхом моделювання вважають, що художня творчість є специфічним способом образного моделювання дійсності. Наприклад, бравий солдат Швейк і Василь Тьоркін, за словами М. Кагана, — "не результати відображення і пізнання дійсності, а створені образні втілення різних людських якостей і форм поведінки". "Художньо-образні моделі, на відміну від моделей наукових, — зауважує М. Каган, — не просто пояснюють світ, але стають поряд з реально існуючими і сприймаються ними як якась "ілюзорна реальність".
Знаряддям художнього пізнання є не абстрактна думка, а творча уява. Письменник, актор, живописець, скульптор створюють образні моделі реальності. У мистецтві творча уява з допомогою мислення створює образи, "творить нове, небувале, а в науці абстрактне мислення з допомогою уяви відкриває закони буття". Створення моделей у науці має допоміжний характер, учений без них часто обходиться. У мистецтві образи-моделі є його "художньою плоттю". У художньо-образних формах, на думку вченого, моделюються "об'єктивно-суб'єктивні, а не об'єктивно-об'єктивні відношення". Художня модель створюється фантазією художника, який, малюючи з натури, творить свій образ.
Наукова модель має об'єктивний документальний характер. Такою є модель атома, створена Бором. Формули, графіки, трикутники, піраміди, скелети людей, птахів — це також моделі. М. Каган слушно підкреслює: якби образна модель обмежувалась документальним відображенням дійсності, вона не мала б художньої цінності.
Вважаємо, що — теорія наслідування дійсності шляхом моделювання не робить різниці між художнім образом і, скажімо, манекеном. У художніх моделях завжди є авторське бачення і авторська оцінка. У наукових немає авторського "я", вони не мають емоційного забарвлення.
Жодна із згаданих теорій у повній мірі не розкриває специфіку мистецтва, але всі разом вони дають досить повне уявлення про особливості мистецтва.