- •1.1. Основні й допоміжні літературознавчі дисципліни
- •1.2. Літературознавство та інші наукові дисципліни
- •Розділ 2. Історія розвитку теоретико-літературної думки
- •2.1. Літературознавство періоду античності
- •2.2. Літературознавство в епоху середньовіччя
- •2.3. Теоретико-літературна думка епохи Відродження
- •2.4. Теоретико-літературна думка в епоху бароко
- •2.5. Літературно-критична думка в епоху класицизму
- •2.6. Літературознавство епохи Просвітництва
- •2.7. Літературознавство періоду німецького класичного ідеалізму
- •3.3. Культурно-історична школа
- •3.4. Компаративізм
- •3.6. Фройдизм
- •3.7. Структуралізм
- •3.8. Екзистенціалізм
- •Розділ 4. Новітні напрями і течії у літературознавстві
- •4.1. Постструктуралізм
- •4.2. Деконструктивізм
- •4.4. Рецептивна естетика
- •4.5. Постколоніальна критика
- •Розділ 5. Історія українського літературознавства
- •5.1. Зародження та розвиток українського літературознавства (XI—XVIII ст.)
- •5.2. Українське літературознавство в перші десятиріччя XIX століття
- •5.3. Розвиток українського літературознавства в середині XIX століття
- •5.4. Українське літературознавство в останні десятиліття XIX століття
- •5.5. Українське літературознавство XX століття: здобутки і втрати
- •Розділ 6. Художня література як вид мистецтва
- •6.1. Естетична функція художньої літератури
- •6.2. Прекрасне в житті та мистецтві
- •6.3. Естетичний ідеал
- •6.4. Види мистецтва, їх класифікація
- •6.5. Особливості художнього пізнання
- •6.6. Предмет і специфіка художньої літератури
- •Розділ 7. Художній образ і проблема типового
- •7.1. Визначення художнього образу
- •7.2. Особливості образу
- •7.3. Творча робота письменника
- •7.4. Характер. Проблема типового
- •7.5. Види художніх образів
- •7.6. Свобода творчості і детермінізм
- •Розділ 8. Поетика художнього твору
- •8.1. Зміст і форма
- •8.1.1. Єдність форми і змісту в літературі
- •8.1.2. Тема
- •8.1.3. Проблема
- •8.1.5. Пафос і його різновиди
- •8.1.6. Конфлікт
- •8.1.7. Структура і елементи змістової організації художнього твору
- •8.1.8. Формальні чинники художнього змісту
- •8.2. Композиція і сюжет
- •8.2.1. Визначення композиції і її типи
- •8.2.2. Групування персонажів
- •8.2.3. Сюжет
- •8.2.4. Класифікація сюжетів
- •8.2.5. Компоненти сюжету
- •8.2.6. Позасюжетні елементи твору
- •8.3. Художня мова
- •8.3.1. Мова розмовна, літературна, художня
- •8.3.2. Мова автора і мова персонажів
- •8.3.3. Лексика художньої мови
- •8.3.4. Тропи
- •1) За допомогою предиката: подібний, нагадує, схожий, скидається;
- •2) Формою орудного відмінка: блискавкою промайнула думка;
- •8.3.5. Особливості поетичного синтаксису
- •8.3.6. Риторичні фігури
- •8.3.7. Поетична фоніка
- •1) Вживання слів, які буквально відтворюють звуки навколишнього світу: крик птаха, свист вітру, гуркіт грому (ку-ку-рі-ку, гур-гур);
- •2) Імітація звукових ефектів добором певних слів. Приклад: поема т. Шевченка "Утоплена" (розмова вітру з осокою).
- •Розділ 9. Віршування
- •9.1. Мова вірша і мова прози
- •9.2. Ритм
- •9.3. Рима і її різновиди
- •9.4. Види римування
- •9.5. Системи віршування
- •9.6. Строфіка
- •Розділ 10. Художня література як система
- •10.1. Поняття про рід, вид, жанр
- •10.2. Особливості епосу, види епічних творів
- •10.3. Лірика, особливості, види, жанри
- •10.4. Особливості драми, види і жанри
- •10.5. Суміжні змістоформи
- •Розділ 11. Літературний процес
- •11.1. Поняття про літературний процес
- •11.2. Спадкоємність
- •11.3. Літературні взаємодії і взаємовпливи
- •11.4. Літературна традиція і новаторство
- •Розділ 12. Проблеми типологізації літературних творів
- •12.1. Творчість письменника
- •12.2. Стиль
- •12.3. Літературна школа
- •12.4. Літературна група
- •12.5. Літературна течія
- •12.6. Художній метод
- •Розділ 13. Літературний напрям
- •13.1. Бароко
- •13.2. Класицизм
- •13.3. Сентименталізм
- •13.4. Романтизм
- •13.5. Реалізм
- •13.6. Натуралізм
- •13.7. Модернізм і його стильові течії
- •13.7.1. Символізм
- •13.7.2. Акмеїзм
- •13.7.3. Імпресіонізм
- •13.7.4. Неоромантизм
- •13.7.5. Неореалізм
- •13.8. Авангардизм і його стильові течії
- •13.8.1. Футуризм
- •13.8.2. Експресіонізм
- •13.8.3. Дадаїзм
- •13.8.4. Сюрреалізм
- •13.8.5. Абстракціонізм
- •13.9. Соціалістичний реалізм
- •13.10. Постмодернізм
8.1.1. Єдність форми і змісту в літературі
У теоретичній поетиці понятійна пара форма і зміст відома з часів античності. Аристотель у "Поетиці" розмежовує предмет наслідування і засоби наслідування. Представники формальної школи вважали, що поняття "зміст" у літературознавстві — зайве. А форму треба порівнювати з життєвим матеріалом, який є художньо нейтральним. Ю. Лотман пропонує терміни "зміст" і "форма" замінити термінами "структура" та "ідея". Терміни "форма" і "зміст" використовуються у різних галузях знань.
Форма і зміст — це діалектична єдність. А. Ткаченко для підкреслення зв'язку змісту і форми вживає терміни "змістоформи" і "формозмісти". Про зв'язок цих понять Геґель писав: "Зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма є не що інше, як перехід змісту у форму". Геґель і В. Бєлінський, крім терміна "зміст", використовують термін "ідея". Платон ототожнював ідею і форму.
8.1.2. Тема
У структурі поняття "теми" виділяють зовнішню і внутрішню теми. Зовнішня тема — це те, що змальоване в цілому, вказівка на вибраний письменником об'єкт, наприклад, тема визвольної боротьби. Внутрішня тема є сумісністю акцентів, сторін зображуваної дійсності.
Аналізуючи художній твір, виділяємо головну тему і допоміжні. Іноді зміст теми розкривають назви творів ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика, "Злочин і кара" Ф. Достоєвського).
Тема — це матеріал, відібраний, осмислений і відтворений письменником.
8.1.3. Проблема
Зміст твору не обмежується тематикою, він включає й проблематику. Грецьке problema — це щось, кинуте вперед. Важко погодитися з думкою, що проблема — "це ідейне осмислення письменником тих соціальних характерів, які він зобразив у творі". Вважаємо, що проблеми — це питання, які автор ставить перед читачами, героями, часом. Ці проблеми можуть мати соціальний, етичний, екологічний, психологічний характер. Іноді назви творів мають проблемний характер: "Хто винен?" — О. Герцена, "Батьки і діти" — І. Тургенєва, "Що робити?" — М. Ч ер ми шевського, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" — Панаса Мирного та Івана Білика.
Не в кожному творі є проблеми. Вони можуть бути відсутніми у творах розважального, альбомного характеру. Г. Абрамович ототожнює проблематику з тематикою. Ці категорії дійсно взаємопов'язані, але не тотожні. Проблемою називаємо питання, які ставляться або вирішуються в твори Причому письменник не зобов'язаний давати відповіді на всі питання. Іноді важливо поставити питання — відповідь на нього дасть хтось інший.
Сукупність питань, які вимагають дослідження і розв'язання, називається проблематикою. Ю. Ковалів вважає, що "поняття "літературна проблематика" стосується передусім ідейно-тематичних аспектів художньої творчості; тому не завжди зведене до соціальних, національних, моральних, психологічних, економічних, онтологічних, екзистенціальних чинників, інколи передбачає задоволення розважальних потреб, зазвичай стосується естетичних критеріїв. Переважно проблематика спрямована на ідейне осмислення характерів, зображених у творі, з огляду на світоглядні засади автора".
Тема (грец. tеmа)— це те, що покладене в основу, предмет пізнання, те, про що йдеться у творі. Застарілим і неточним є визначення теми: "те, про що розповідається у творі". Воно не підходить до ліричних творів.
Тему не можна ототожнювати з життєвим матеріалом, використаним у творі. Подіям Другої світової війни присвячені оповідання М. Шолохова "Доля людини" і роман О. Гончара "Прапороносці". Ці твори мають різний тематичний обсяг. Об'ємнішим за тематикою є роман.
Починаючи з 20-х рр. XX ст. тему твору зводять до зображення соціальної характерності. Таке визначення теми знаходимо у монографії Г. Поспелова "Эстетическое и художественное" та "Введение в литературоведение" за ред. Г. Поспелова. Але є твори без соціальних характерів. Д. Чижевський називає темою "думку, що єднає окремі частини твору, аж до окремих слів".
Іноді тему ототожнюють з подіями, змальованими у творі, тобто фабулою. Тема пов'язана з фабулою, фабула є засобом розкриття теми. Ознайомившись із фабулою, можемо сформулювати тему твору.
Про зв'язок теми з фабулою свідчить роздум І. Франка над змістом поеми Лесі Українки "Давня казка". "Ся тема, — відзначає І. Франко, — відносини поета до суспільності, а властиво значення поезії в індивідуальному і громадському житті. Авторка показує нам се на історії двох людей — безіменного поета і гордого лицаря Бертольда. Занятий своїми щоденними забавами, гордий лицар не дивиться на поета, глузує з нього, вважає його жебраком, а в найліпшім разі диваком чи навіть божевільним. Але, закохавшись, сей лицар почуває потребу поезії, щоби збудити любов у серці любої дівчини, і тут поет стає йому в пригоді. Та ось лицар вирушає на війну, військо втомлене важкими походами і невигодами, бунтується, лицареві прийшлось би пропасти, та знов поетові пісні виручають його, додають воякам духу і ведуть їх до побіди. Через се лицар робиться великим паном і по якімсь часі починає утискати та кривдити своїх підданих. Тоді поетові пісні підіймаються проти нього, говорять народові про волю і рівність, кличуть його до бунту. Лицар зразу хоче підкупити поета, далі грозить йому — все недармо. Тоді він закидає його в тюрму, де поет і вмирає. Але його слово не вмерло. Народ зривається до бунту і вбиває кривдника-пана. Та його маєток і його пиху переймають його нащадки, так само як по смерті одного поета постають нові, перейняті тими самими думками".
8.1.4. Ідея
Органічною частиною змісту є ідея. Ідея пов'язана з темою, але вони не тотожні. Деякі літературознавці ототожнюють ідею з темою, бо орієнтуються на визначення теми, яке дав М. Горький. Він писав, що "тема — це ідея, яка зародилася в досвіді автора, підказується йому життям, але гніздиться у вмістилищі його вражень ще не оформленою і, вимагаючи втілення в образах, збуджує в ньому потяг до роботи над її оформленням"1. Але М. Горький говорить тут скоріше про народження творчого задуму, ніж про ідею як таку.
Грецьке idea — поняття, першообраз. Платон вважав ідеєю праобраз речі; Гегель — синтез поняття і об'єкта. В останні три століття вчені пов'язують ідеї з пізнанням буття, з суб'єктивним досвідом. Англійський філософ Локк називав ідеї реальні і фантастичні, адекватні і неадекватні праобразам, зв'язані і не зв'язані з дійсністю. Кант використовував термін "художня ідея", Ґете — "художня концепція".
Під ідеєю розуміють основну думку твору, ставлення до зображеного, його оцінку. "Розкритити Ідею художнього твору, — пояснює О. Рев'якін,
— значить зрозуміти ставлення автора до зображуваних у творі людських характерів, питань, явищ, предметів..., тобто зрозуміти, як вони автором усвідомлюються, пояснюються, оцінюються і які в зв'язку з цим у творі виражаються прагнення, бажання, мрії письменника". В образі Маланки в повісті М. Коцюбинського "Fata morgana", наприклад, втілена ідея краху ілюзій найбіднішої частини селян про землю, в образі Хоми Гудзя — ідея стихійного протесту, в образах Гафійки і Прокопа Кандзюби — ідея пробудження селянської молоді до боротьби за свої права на землю в умовах тогочасної дійсності.
Ідеї в художніх творах мають мистецький характер, вони втілюються в образах. Ними проникнута вся тканина художнього твору. "Нинішній поет,
— писав І. Франко, — не буде нам казати: "Ой горе, горе бідному на світі",
— бо слова ті, хоч правдиві, але занадто загальні, — він постарається показати нам бідного чоловіка, як він живе в нужденній хаті у голоді і холоді, як робить на чужій ниві, як турбується такими речами, на котрі другий і уваги не звертає, постарається заглянути в душу того бідного чоловіка, що він думає, чого надіється, чого боїться, а чого бажає і т. ін.".
Розкрити ідею художнього твору — значить зрозуміти, як ставиться автор до зображуваного, як розуміє, пояснює події і вчинки персонажів. Ідея може бути виражена прямо автором або героями. Так вона виражається в байках, окремих ліричних творах публицістичного і сатиричного характеру.
Ідею не можна зводити до однозначної абстракції. Ґете запитував, чи варто скрізь розшукувати ідею, абстраговану думку, і відповідав: "Майте ж нарешті мужність віддатись враженням, дозвольте вас розважити, схвилювати, підняти, навчити, надихнути і запалити прагненнями до великого, але не думайте, що марне все те, в чому немає якоїсь абстрактної думки або ідеї"'.
Близьким до терміна "ідея" є термін "тенденція" (лат. tendentіа — прагну, прямую). У "Літературному словнику-довіднику" є таке визначення тенденційності: "ідейна спрямованість літературно-художніх творів, яку письменник свідомо втілює в систему створених для цього образів".
Яка ж різниця між тенденційністю та ідейністю? Це питання намагався з'ясувати Д. Чижевський: "Світогляд автора може виявитися в творі "сам собою", без того, щоб автор намагався передати читачеві свої погляди. Але дуже часто автор свідомо хоче сугерувати читачеві певні думки та погляди. В таких випадках говоримо про "тенденцію" твору. "Тополя" — твір без тенденції (може, лише з наміром показати поетичність народних вірувань та переказів), але типово тенденційними творами Шевченка є, наприклад, "Сон" або "Неофіти".
Ще чіткіше про різницю між тенденційністю та ідейністю висловлювався І. Франко, аналізуючи творчість Лесі Українки: "Найкращі писання Лесі Українки, — зауважував критик, — ідейні, але зовсім не тенденційні. Яка тут різниця? Така, як між індукцією і дедукцією в логіці, як між синтезом та аналізом в хімії. Поетичний твір я називаю ідейним тоді, коли в його основі лежить якийсь живий образ, факт, враження, чуття автора... Тенденційний поет виходить від якоїсь чи то соціальної, чи політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми. Замість розумових аргументів, він підбирає для неї якісь поетичні образи, немов ілюстрації до друкованого тексту..."3 А взагалі тенденцією називаємо намагання автора схилити читача до своєї думки, своєї оцінки того чи іншого факту, явища. В історії літератури є приклади невдалих, художньо неповноцінних творів тенденційного мистецтва, серед них багато творів літератури соціалістичного реалізму. Однак є блискучі приклади заангажованої літератури, як твори письменників-націоналістів, поетів "празької школи": Є. Маланюка, О. Теліги, Олега Ольжича, О. Стефановича, І. Ірлявського, письменників-шістдесятників: В. Симоненка, Ліни Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса, П. Скунця. П. Іванишин слушно відзначає, що орієнтація письменників на чисте мистецтво дала чимало творів сумнівної вартості. "Естетизм, — за словами літературознавця, — не завжди рятує від художньої неповноцінності. Поруч з естетичною насолодою художній твір мусить підводити читача до певної ідеї, тим самим впливаючи і на життя окремого індивіда, на життя цілого суспільства, в ідеалі — поліпшуючи, ушляхетнюючи одиницю і спільноту. Свідома втеча від ідеології, на жаль, часто обертається втечею від художності".