- •1.1. Основні й допоміжні літературознавчі дисципліни
- •1.2. Літературознавство та інші наукові дисципліни
- •Розділ 2. Історія розвитку теоретико-літературної думки
- •2.1. Літературознавство періоду античності
- •2.2. Літературознавство в епоху середньовіччя
- •2.3. Теоретико-літературна думка епохи Відродження
- •2.4. Теоретико-літературна думка в епоху бароко
- •2.5. Літературно-критична думка в епоху класицизму
- •2.6. Літературознавство епохи Просвітництва
- •2.7. Літературознавство періоду німецького класичного ідеалізму
- •3.3. Культурно-історична школа
- •3.4. Компаративізм
- •3.6. Фройдизм
- •3.7. Структуралізм
- •3.8. Екзистенціалізм
- •Розділ 4. Новітні напрями і течії у літературознавстві
- •4.1. Постструктуралізм
- •4.2. Деконструктивізм
- •4.4. Рецептивна естетика
- •4.5. Постколоніальна критика
- •Розділ 5. Історія українського літературознавства
- •5.1. Зародження та розвиток українського літературознавства (XI—XVIII ст.)
- •5.2. Українське літературознавство в перші десятиріччя XIX століття
- •5.3. Розвиток українського літературознавства в середині XIX століття
- •5.4. Українське літературознавство в останні десятиліття XIX століття
- •5.5. Українське літературознавство XX століття: здобутки і втрати
- •Розділ 6. Художня література як вид мистецтва
- •6.1. Естетична функція художньої літератури
- •6.2. Прекрасне в житті та мистецтві
- •6.3. Естетичний ідеал
- •6.4. Види мистецтва, їх класифікація
- •6.5. Особливості художнього пізнання
- •6.6. Предмет і специфіка художньої літератури
- •Розділ 7. Художній образ і проблема типового
- •7.1. Визначення художнього образу
- •7.2. Особливості образу
- •7.3. Творча робота письменника
- •7.4. Характер. Проблема типового
- •7.5. Види художніх образів
- •7.6. Свобода творчості і детермінізм
- •Розділ 8. Поетика художнього твору
- •8.1. Зміст і форма
- •8.1.1. Єдність форми і змісту в літературі
- •8.1.2. Тема
- •8.1.3. Проблема
- •8.1.5. Пафос і його різновиди
- •8.1.6. Конфлікт
- •8.1.7. Структура і елементи змістової організації художнього твору
- •8.1.8. Формальні чинники художнього змісту
- •8.2. Композиція і сюжет
- •8.2.1. Визначення композиції і її типи
- •8.2.2. Групування персонажів
- •8.2.3. Сюжет
- •8.2.4. Класифікація сюжетів
- •8.2.5. Компоненти сюжету
- •8.2.6. Позасюжетні елементи твору
- •8.3. Художня мова
- •8.3.1. Мова розмовна, літературна, художня
- •8.3.2. Мова автора і мова персонажів
- •8.3.3. Лексика художньої мови
- •8.3.4. Тропи
- •1) За допомогою предиката: подібний, нагадує, схожий, скидається;
- •2) Формою орудного відмінка: блискавкою промайнула думка;
- •8.3.5. Особливості поетичного синтаксису
- •8.3.6. Риторичні фігури
- •8.3.7. Поетична фоніка
- •1) Вживання слів, які буквально відтворюють звуки навколишнього світу: крик птаха, свист вітру, гуркіт грому (ку-ку-рі-ку, гур-гур);
- •2) Імітація звукових ефектів добором певних слів. Приклад: поема т. Шевченка "Утоплена" (розмова вітру з осокою).
- •Розділ 9. Віршування
- •9.1. Мова вірша і мова прози
- •9.2. Ритм
- •9.3. Рима і її різновиди
- •9.4. Види римування
- •9.5. Системи віршування
- •9.6. Строфіка
- •Розділ 10. Художня література як система
- •10.1. Поняття про рід, вид, жанр
- •10.2. Особливості епосу, види епічних творів
- •10.3. Лірика, особливості, види, жанри
- •10.4. Особливості драми, види і жанри
- •10.5. Суміжні змістоформи
- •Розділ 11. Літературний процес
- •11.1. Поняття про літературний процес
- •11.2. Спадкоємність
- •11.3. Літературні взаємодії і взаємовпливи
- •11.4. Літературна традиція і новаторство
- •Розділ 12. Проблеми типологізації літературних творів
- •12.1. Творчість письменника
- •12.2. Стиль
- •12.3. Літературна школа
- •12.4. Літературна група
- •12.5. Літературна течія
- •12.6. Художній метод
- •Розділ 13. Літературний напрям
- •13.1. Бароко
- •13.2. Класицизм
- •13.3. Сентименталізм
- •13.4. Романтизм
- •13.5. Реалізм
- •13.6. Натуралізм
- •13.7. Модернізм і його стильові течії
- •13.7.1. Символізм
- •13.7.2. Акмеїзм
- •13.7.3. Імпресіонізм
- •13.7.4. Неоромантизм
- •13.7.5. Неореалізм
- •13.8. Авангардизм і його стильові течії
- •13.8.1. Футуризм
- •13.8.2. Експресіонізм
- •13.8.3. Дадаїзм
- •13.8.4. Сюрреалізм
- •13.8.5. Абстракціонізм
- •13.9. Соціалістичний реалізм
- •13.10. Постмодернізм
8.2.5. Компоненти сюжету
Оскільки в основі сюжету — виникнення і розгортання конфлікту, то при аналізі потрібно вивчати етапи його розвитку. Стадії розвитку сюжету називають елементами, компонентами або чинниками. Сюжет включає п'ять елементів: експозицію, зав'язку, розвиток дії, кульмінацію і розв'язку.
Експозиція (лат. expositio — пояснення) інформує читача про місце дії, знайомить з персонажами, ситуацією, у якій виникає конфлікт. У комедії "Ревізор" М. Гоголь знайомить читача з провінційним містечком, у якому живуть Тяпкіпи-Ляпкіни, Сквозники-Дмухановські, Бобчинсьікі і Добчинські. В оповіданні "Коні не винні" М. Коцюбинський представляє читачам Аркаді я Петровича Малину і його родину.
Є експозиція пряма — на початку твору, затримана — після початку дії, зворотна — в кінці дії, розпорошена — подається частинами протягом дії. Затримана експозиція в романі Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Зворотна в "Мертвих душах" М. Гоголя, в новелі "Новина" В. Стефаника.
Розвиток дії починається із зав'язки. Зав'язка ставить героїв у такі взаємовідносини, у яких вони змушені діяти і боротися за вирішення конфлікту. У комедії "Ревізор" зав'язкою є підготовка до ревізії казнокрадів, кар'єристів і хабарників. Після зав'язки розгортаються події, в яких беруть участь персонажі, що вступили в конфлікт, вони борються за розв'язання конфлікту. Розвиток дії займає місце між зав'язкою і кульмінацією, вона відбувається через перипетії (грец. peripeteia — раптовий поворот, зміна). Цей термін Аристотель використовував, аналізуючи трагедію. Під перипетією він розумів "злам, переміну дії на свою протилежність". Наприклад, в "Едипі" "вісник, який прийшов, щоб порадувати Едипа і звільнити його від страху перед матір'ю, досяг протилежного, розкривши Едипові, хто він був"1. Перипетії є і в епічних творах, зокрема, у новелах, рицарських, авантюрних, пригодницьких романах і повістях. Спосіб організації подій за допомогою складних перипетій, гострої боротьби називають інтригою (франц. intrique, лат. intrico — заплутую).
Розвиток дії відбувається через конфлікти, колізії і ситуації. Ситуація (франц. situation від situs — розміщення) — це співвідношення сил, взаємовідносин у певний момент розвитку дії. Ситуація базується на суперечностях, боротьбі між дійовими особами, внаслідок якої одна ситуація змінюється іншою. Є ситуації статичні і сюжетні. Статичними (грец. stitike — рівновага) називають урівноважені ситуації. Статичні ситуації характерні для експозиції і розв'язки. Такі ситуації є на початку і в кінці твору. Сюжетні виникають внаслідок боротьби протилежних сил. Вони притаманні зав'язці, перипетіям, кульмінації.
Момент найвищого напруження у розвитку сюжету називають кульмінацією (лат. kulmen — вершина). У кульмінації найповніше виявляються характери. У "Лісовій пісні" Лесі Українки" кульмінацією є загибель Мавки. У "Ревізорі" кульмінацією є сватання Хлестакова. З кульмінації починається новела В. Стефаника "Новина". Спочатку вона дається у формі повідомлення, а згодом — у формі події. У творах з хронікальним сюжетом кульмінації може не бути. Вона відсутня у повісті І.С. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я". У багатьох творах кульмінація завершує розвиток дії.
Вирішує конфлікт розв'язка. Розв 'язка — результат зіткнення, остання стадія розвитку конфлікту. У "Лісовій пісні" Лесі Українки розв'язка — смерть і духовна перемога Лукаша. У розв'язці "Ревізора" дізнаємося, хто такий Хлестаков. У місто приходить звістка про справжню ревізію. Розв'язка є у творах епічного і драматичного характеру. З розв'язки може починатися твір (етюд "Невідомий" М. Коцюбинського). Зустрічаються твори без розв'язки, вона відсутня в оповіданні А. Чехова "Дама з собачкою".
Фінальний елемент ліричного твору називають кінцівкою. Вірш може закінчуватися афористичним рядком, рефреном. Вірш Л. Костенко "Умирають майстри", наприклад, закінчується рядками:
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.
Афористичною кінцівкою завершується поезія Л. Костенко "Кобзарю, знаєш, нелегка епоха":
Бо пам'ятайте,
що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох.
Рефрен є у таких старожанрових формах, як тріолет, рондель, рондо.
Сюжет складається з епізодів. У великих творах кожен елемент сюжету може включати кілька епізодів (грец, epeisodion — те, що трапилося). Епізод — це подія, що є закінченою частиною цілого і має відносно самостійне значення.
В епічних і драматичних творах події можуть уповільнюватися або затримуватися завдяки введенню вставних епізодів, авторських відступів, історичних екскурсів, інтер'єру, авторських характеристик, пейзажу.
У романі Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" розповідається про запровадження кріпаччини, руйнування Запорозької Січі. У трагедії Софокла "Едип-цар" вісник з Корінфа повідомляє про смерть царя Пол і ба, корінфяни запрошують Едипа стати його спадкоємцем. Едип щасливий, вірить, що не є вбивцею батька, але вісник відкриває Едипу таємницю, що він не син Поліба і його дружини. В Едипа виникає питання, чий він син. Мати і дружина Едипа Іокаста з болем покидають сцену.
У деяких творах можуть бути пролог і епілог. Пролог (грец. prologos від pro — перед і logos — мова, слово) — вступна частина твору. Пролог — це композиційний елемент твору. Він не входить у сюжет. Пролог знайомить з подіями, які передували тим, які зображені у творі, з виникненням задуму. Л. Толстой розповідає про факти, які стали поштовхом до написання твору "Хаджі Мурат", І. Франко повідомляє про задум і мету написання поеми "Мойсей". Розпочинається пролог словами:
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик, той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
В античній трагедії прологом називали дію до початку основної ситуації. Це могла бути сцена, яка передувала народу (виходу хору), монолог актора, який у зверненні до глядача оцінював події, поведінку героїв.
Прологом може бути сцена або епізод, розділ (М. Коцюбинський — "Дорогою ціною", М. Стельмах — "Правда і кривда"). Прологом може бути повідомлений від автора (Т. Шевченко — "Єретик"), роздум над долею твору (Т. Шевченко — "Гайдамаки"). І. Драч використовує пролог для розкриття важливих філософських і морально-стичних проблем.
Епілог (грец. epilogos від ері — після і logos — слово) — заключна частина твору, яка розповідає про персонажів, коли суперечності між ними вирішилися. Епілог робить характеристику персонажів повнішою. В античній драмі (в ексоді) пояснювався задум автора, значення подій, які відбувалися. У драматичних творах епохи Відродження епілог був заключним монологом, який розкривав ідею твору. В епілогах може бути оцінка зображеного (Т. Шевченко — "Гайдамаки", Г. Сенкевич — "Огнем і мечем"). Епілог може мати форму авторського повідомлення (Марко Вовчок - - "Кармелюк"). Є розгорнуті епілоги, які розкривають людські долі через певний час після завершення основної дії (У. Самчук — "Гори говорять"). Іноді в епілогах порушуються філософські та морально-етичні проблеми (Л. Толстой — "Війна і мир").
Усі елементи сюжету використовуються у великих епічних творах. У малих епічних творах деякі елементи можуть бути відсутніми. Елементи сюжету не обов'язково йдуть у хронологічній послідовності. Твір може починатися і з кульмінації чи навіть розв'язки (новела В. Стефаника "Новина", роман М. Чернишевського "Що робити?").