7.6. Свобода творчості і детермінізм

Свобода творчості є передумовою творчого процесу, цс визнання права письменника на створення свого художнього світу, на моделювання вірогідних і невірогідних ситуацій. Немає свободи абсолютної, у ній завжди наявні детермінанти необхідності. Детермінованість не можна ототожнювати із залежністю. Детермінізм (від лат. determinare — обмежити, визначити) є об'єктивною зумовленістю суспільства, явищ природи, психіки людей. Під ним розуміють причинну залежність, у якій взаємопов'язані явища природи мають відповідну логіку. Рід, вид, жанр, напрям, стиль характеризуються відповідними особливостями. Отже, у свободі є детермінізм, а в детермінізмі є свобода.

Ф. Шиллер називав мистецтво "дитям свободи". Розмірковуючи над суттю свободи, співавтор підручника "Естетика" Д. Кучерюк виділяє такі аспекти: наскільки вільно митцеві вдається бути господарем власного таланту, давати йому простір виявити себе, наскільки вільно він почуватиме себе незалежним від світу, який може бути неприйнятним, жорстким, егоїстично корисливим; сутність існування мистецтва завжди є для митця автономною від буденності життя, бо мистецтво народжується вільною його уявою або реальністю, що вплинула на нього; мистецтво — символ та ідеал свободи.

Наші національні генії T. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, а також репресовані тоталітарною радянською системою митці безкомпромісно відстоювали свої ідеї та переконання ціною життя, вигнанням або замовчуванням. У листі до М. Павлика, в якому йдеться про попередню пораду "скинутись" усякої політики, Леся Українка писала: "Я хотіла б знати докладніше, як я маю се розуміти? Невже так, що в Галичині я мала б ще "тихше" жити, ніж на Україні? Коли так, то се страшна жертва душі. Я ще, може, могла б не мішатися до краєвої політики в тім значенні, що не займалась би особистою агітацією, не вступила б в члени краєвих партій.., бо думаю, що як літератор, я ліпше зроблю, коли виступатиму зовсім незалежно, хоч нехай і одиноко. Але "скинутися всякої політики" в літературі і в моїх зносинах з метрополією ніяк не можу, бо не тільки переконання, але темперамент мій того не дозволяє...". Вона не може обіцяти, що буде жити на "вільній землі тихіше, ніж жила на зовсім поневоленій", зізнається, що хоче ще боротися. "Мені, — продовжує Леся Українка у листі, — морально неможливо признати політичну прірву (історичну, як казав Куліш) за прірву реальну, і поки я не скинуся спогаду про абсолютно невільну Україну, я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах... Тоді треба скинутись мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором".

Мистецтво сприяє вільному розвитку людини, розкріпачує її думки, почуття, уяву. Воно — символ свободи.

Розділ 8. Поетика художнього твору

8.1. Зміст і форма

8.2. Композиція і сюжет

8.3. Художня мова

8.1. Зміст і форма

Поетика — це один з найдавніших термінів літературознавства. Грецьке роіеtікe — майстерність творення, техніка творчості. В епоху античності поетикою вважали науку про художню літературу. Так розуміли поетику Аристотель ("Поетика") і Горацій ("До Пісонів"). В епоху середньовіччя, Відродження та класицизму піц поетикою розуміли особливості форми художніх творів (Скалігeр — "Поетика", Н. Буало — "Мистецтво поетичне"). У XIX—XX ст. поетикою вважали ту частину літературознавства, яка вивчає композицію, мову, версифікацію. Трапляються спроби ототожнювати поетику зі стилістикою. З'являються праці про поетику видів, жанрів, напрямів, течій.

У сучасному літературознавстві є багато визначень поетики. Проаналізувавши деякі з них, Г. Клочек називає такі значення цього терміна:

1) художність;

2) система творчих принципів;

3) художня форма;

4) системність, цілісність;

5) майстерність письменника.

Поетику не можна ототожнювати з теорією літератури, вона лише один із розділів літературознавства.

Відомі поетики нормативні, описові, історичні, функціональні, загальні. Автором нормативної поетики є Н. Буало ("Мистецтво поетичне"). В основі описових поетик — порівняльне вивчення різних літератур. Історичні поетики досліджують еволюцію видів, жанрів і художніх засобів, використовують порівняльно-історичний принцип. Основоположником історичної поетики був О. Веселовський, який так визначив її предмет: "Еволюція поетичної свідомості і її форми". Функціональна поетика вивчає твір як функцію чи систему, загальна — визначає основні закони художності.

Що ж входить у предмет поетики? Детальну відповідь на це питання дав В. Виноградов: "Питання про мотиви... і сюжети, про їх джерела і форми щеплень, про структурні варіації їх, про різні прийоми і принципи розгортання чи розвитку сюжету, про закони сюжетоскладання, про художній час як категорію побудови і руху подій у літературних творах, про композицію як систему складання, взаємодії, руху об'єднання мовного, функіонально-стилістичного та ідейно-тематичних планів словесно-художнього твору, питання про засоби і прийоми сюжетно-динамічної і власної мовної характеристики персонажів у різних жанрах і видах літератури, про жанрові структурні відмінності у співвідношеннях і зв'язках монологічної і діалогічної мови в різні епохи літературного розвитку і в різних типах словесно-художніх структур, про вплив ідейного задуму і тематичного плану твору на його стилістично-мовний лад, про зв'язки публіці стичного та образно-розповідних аспектів композиції літературних творів".

Коло питань, які вивчає поетика, допомагають окреслити назви книг, статей, розділів монографій: "Поетика давньогрецької літератури", "Поетика метафори", "Поетика художнього простору", "Поетика художнього часу", "Поетика жанру", "Поетика стилю", "Поетика назв", "Поетика Бориса Олійника".

Можна говорити про поетику течій, напрямів, епохи, національної літератури, літератури окремого регіону.

Тривалий час у нашому літературознавстві домінувала посилена увага до суспільного значення і соціального аспекту функціонування художнього твору. В останні десятиліття спостерігаємо глибоке зацікавлення літературознавців питаннями поетики.