25.Хвильова теорія д.Чижевського

Детальний аналіз стилю приводить до висновку, що саме зміни і стильові видозміни впливають найкраще на розвиток.

У зміні літературних стилів ми спостерігаємо певну закономірність, яка базується на постійній зміні протилежних тенденцій. Стилістичний розвиток іде «хвилеподібним» шляхом. Представники різних літературних напрямів цінують різні поняття.

На думку Д. Чижевського, періодизацію укр.. літ. можна поділити:

1. Доба монументального стилю (ХІ ст.)

2. Доба орнаментального стилю (ХІІ-XIVст)

3. Перехідна доба(XIV-XV)

4. Ренесанс( кін.XVI)

5. Бароко(XVII-XVIII)

6. Доба класицизму(кінXVIII)

7. Доба романтизму( кін 40-поч 60 XIX)

8. Доба реалізму( від 60 ХІХ до 1917)

9. Доба символізму(поч. ХХст)

До типу першого належать: монументалізм, ренесанс, класицизм, реалізм.

До другого типу-орнаменталізм, бароко, романтизм, символізм.

26.Герменевтична, феноменологічна та структуралістська школи

Основоположником герменевтики як науки розуміння (зачинателем вважають Ернесті) є німецький релігійний мислитель Фрідріх Шлейєрмахер (1768–1834). Після нього герменевтику перестають розглядати як частину теології, граматики, риторики, логіки чи філософії. Герменевтика перетворюється в комплексну методологію інтерпретації, філологічну науку, що активно використовувала (і використовує) здобутки філософії, історії, психології, естетики тощо. Шлейєрмахер виділяє два методи інтерпретації: 1) об'єктивно-історичний і 2) суб'єктивно-дивінаторний (інтуїтивний, пророчий).

Європейська традиція текстуальної інтерпретації бере свій початок від античної (тлумачення античних текстів, передусім поем Гомера) та християнської (тлумачення Старого та Нового Заповітів) герменевтики (середньовічну католицьку, православну і протестантську).

В Україні елементи класичної герменевтичної традиції простежуються у латиномовних поетиках Феофана Прокоповича та Митрофана Довгалевського, а також епізодично у так званому „художньому літературознавстві" (М. Наєнко): творах І. Вишенського, Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка та ін.

Феноменологічна школа:

В її основі – феноменологічна філософія, засновником котрої був німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859–1938), а продовжувачами – М. Шелер, Н. Гартман, М. Мерло-Понті та ін. Феноменологічну методологію у літературознавстві розробляли: передусім польський естетик Роман Інгарден (розглядав художній твір як інтенціональний (від латинського – прагнення) предмет, тобто як об'єкт свідомості, поза якимось реальними взаємозв'язками. Водночас твір постає як багатошарова формація), а також – К. Гартман, А. Пергер, Ю. Клайнер, Ж. Старобінський, Ж.-П. Рішар, Ж. Пуле, М. Дюфрен та ін. Серед українських науковців ідеї феноменології послідовно втілює Іван Фізер.Феноменологічна теорія мала значний вплив на формування інших методологій новітньої герменевтики.

27. Рецептивна естетика

Цей напрям обґрунтували німецькі літературознавці з Констанцського університету Ганс Роберт Яусс і Вольфганг Ізер. Він набув широкої популярності у 70-ті роки XX століття. Рецептивна естетика пов'язана з проблемою читача. Твір, на думку В. Ізера, є щось більше, ніж текст. Твір, за словами В. Ізера, "нагадує арену, де читач і автор беруть участь у грі уяви", "потенційний текст незмірно більший, ніж будь-яка його індивідуальна реалізація". Про це свідчить те, що повторне читання тексту нерідко "викликає враження, відмінні від першого прочитання". Причиною цього, на думку В. Ізера, є зміна власних обставин читача. Читання "включає моменти бачення тексту через перспективу".

Рецептивна естетика спростовує думку про те, що художній твір є відображенням дійсності. Р. Яусс (1921—1997 рр.), професор романістики в Констанцському університеті, вважає, що текст має віртуальний зміст. Твір-подразнювач, який у кожного читача збуджує море думок і емоцій, зумовлених його досвідом. Читання має суб'єктивний характер. В уяві кожного читача постають такі образи і поняття, які не були закладені автором твору. Єдиної інтерпретації твору не існує.

Письменник постійно запрошує кожного читача до гри уяви. В. Ізер вважає, щоб втягнути читача у текст, автор має уникати надмірної повноти і докладності зображення.

Німецький філософ Ганс Ґеорг Ґадамер відзначає, що в процесі читання окреслюється горизонт розуміння світу, тексту і себе, а значення народжується в процесі злиття горизонту тексту і горизонту читача.