47. Імперія Карла 5

Карл V (1500-1558) був одним з найяскравіших діячів у політичному житті Європи 16 століття.

Карл (Карлос) був імператором Священної Римської імперії, про яку казали, що тут ніколи не заходить сонце. А ще королем Іспанії, яка все ще продовжувала грати головну роль у великих географічних відкриттях (це саме за його правлення плавав, скажімо, Магелан).

У той час золото з покорених американських земель ще текло широким потоком у королівську казну. Ще йшло завоювання Мексики Кортесом, а імперії инків - Пісарро.

Словом, перспективи були дуже гарними.

Але Карлу хотілося більшого - об’єднати всю християнську Європу і створити “світову християнську імперію”, імператором якою, звичайно, став би він сам.

Це була його мрія.

Але у реалізації цієї мети Карлу V постійно щось заважало. Або хтось. Наприклад, король Франції Франциск І, який також був би зовсім не проти створити щось подібне.

До того ж, обидва королі претендували на Італію, і тому вони декілька разів вели військові дії як супротивники під час так званих Італійських війн, які розпочав, щоправда, Франциск І.

Втім, вибачте. Розпочав ці війни ще французський король Карл VІІІ, після якого цю “справу” продовжив наступний король Людовик ХІІ, і лише після цього – Франциск І.

Тривали Італійські війни більше аніж півстоліття (1494-1559 роки). А почалося все з того, що…

Ні, про ці війни ми розповімо вам у наступній нашій розповіді, а зараз закінчимо нашу розповідь про Карла V.

Територія країни, якою правив Карл, була величезною. У склад її входили зовсім різні краї, зі своїми законами, привілеями та політичними інститутами.

Керувати такою імперією було важкувато. І це дуже гнітило Карла.

Багато зусиль, наприклад, Карлу У доводилося витрачати на оборону Австрії та Угорщини (що були тоді частинами Священної Римської імперії) від турок-османів.

Оттоманська імперія також дуже заважала Карлу У у реалізації його мрії. Тому, намагаючись послабити її, Карл V у 1535 році очолив похід на залежну від Оттоманської імперії державу Туніс, завоювання якої, однак, не дуже змінило позиції турок.

Заважала здійсненню цього грандіозного плану і реформація, яка виникла саме на початку його правління (адже Карл У виступав за католіцизм і з самого початку реформації очолив табор їх супротивників).

Словом, все заважало Карлу У здійснити свою мрію (тобто створити “світову християнську імперію”), тому наприкінці життя, стомлений і виснажений, він зрікся престолу, внаслідок чого велетенська країна була поділена між його сином Пилипом ІІ та молодшим братом Карла – Фердинандом.

А через три роки після поділу імперії Карл V помер.

48.Реформація у Європі та її політичні наслідки

Реформа́ція (від лат. reformatio) - християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи в 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел Християнства, який набув форми релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади.

Реформацію пов'язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — та відповідно називають протестанською, лютеранською або євангелічною.

Передумовою до Реформації була криза Папства у 14-15 ст. — західна схизма. Рух із церковного поступово переростав в суспільний через невтіленні надії на церковну реформу після рішень Констанцького собору 1414-1418 (папа Мартин V) і особливо Базельсько-Флорентійського собору 1431-1449 (папа Євгеній IV), а також віденського конкордату (умови) 1448 р. щодо Німеччини між римсько-німецьким кайзером Фрідріхом ІІІ-ім і папою Миколаєм V.

Безпосереднім початком Реформації вважається розповсюдження Лютером персональних листів-звернень, в яких доводилося, що Спасіння та Божа милість досягаються завдяки Вірі, а не сповіді в гріхах. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською 25 жовтня 1517 року у місті Віттенберзі заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про гріх та кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями.

Ініційований М.Лютером церковно-релігійний рух призвів до розриву єдності західно-європейської церкви - появи національних церковних спільнот та виникнення нової теології протестантизму.

Вестфальський мир 1648 остаточно закріпив ті зміни, які сталися на карті Європи в результаті Реформації, в тому числі й існування нових держав. Більше значущих релігійних воєн в континентальній Європі не велося. У результаті прихильники лютеранства становили більшість населення в Північній Німеччині, Данії, Скандинавії, Прибалтиці. Реформати ж переважали в Шотландії та Нідерландах, а також кількох кантонах Швейцарії, хоча послідовники цього віровчення були і в Угорщині, Центральної Німеччини та Франції. В Англії утвердилася Англіканська Церква.

Представники невеликих протестантських конфесій збереглися практично по всій Північній і Центральній Європі, проте часто вони піддавалися переслідуванням як з боку католицьких, так і з боку протестантських державних структур. Надалі багато хто з них виїхали до Америки або емігрували до Росії.

Підсумки реформаційного руху неможливо охарактеризувати однозначно. З одного боку християнського світу, який об'єднував всі народи Європи під духовним керівництвом папи римського, більше не існувало, так само як і не існувало єдиної християнської культури. Єдина церква була замінена безліччю національних церков, які часто знаходилися в залежності від світських правителів, тоді як раніше клірики могли апелювати до тата в якості арбітра. З іншого боку, національні церкви сприяли зростанню національної свідомості народів Європи. При цьому істотно підвищився культурний та освітній рівень жителів Північної Європи, яка до цього була як би околицею Християнського Світу - необхідність вивчення Біблії приводила до зростання як початкових навчальних закладів (в основному у формі парафіяльних шкіл), так і вищих, що виразилося в створенні університетів для підготовки кадрів національних церков. Для деяких мов спеціально була розроблена писемність, щоб мати можливість видавати на них Біблію.

Проголошення духовного рівності стимулювало розвиток уявлень про рівність політичному. Так, в країнах, де більшість становили реформати, мирянам представлялися великі можливості в управлінні церквою, а громадянам - в управлінні державою.