28. Психоаналітична онтологія людського буття з. Фройда. Проблеми онтології у психоаналізі.

Виступаючи проти метафізичного розуміння буття людини у світі, психоаналітична філософія Фрейда протистоїть двох крайніх філософським позиціях: граничному раціоналізму, що виводить емпіричної існування індивіда з абсолютної ідеї чи світового духу, з одного боку, і містичного раціоналізму, розчинювальній людська істота в сліпій волі або несвідомому початку, що стоїть поза, крім і за людським буттям як таким, з іншого. Фрейд не сприймає ні об'єктивно-ідеалістичного розуміння, ні суб'єктивно-ідеалістичного тлумачення світу в їх вкрай виражених формах. Перше відмітається їм через те, що він визнає матеріальність світу, існуючого об'єктивно, незалежно від будь-якого духу, що парить над реальністю і яка творить з Я. Фрейд виходить з реальності зовнішнього світу, вважаючи, що будучи незалежним від того, хто пізнає його суб'єкта, цей світ може розкритися перед людиною в процесі наукового пізнання. Він не вступає у відкриту полеміку з тими філософами, які інтерпретують світ з об'єктивно або суб'єктивно-ідеалістичних позицій. Виняток становить релігійний світогляд, яке критично осмислюється ним з точки зору розвінчання релігійних вірувань, чому Фрейд присвятив свої роботи "Майбутнє однієї ілюзії" (1927), "Мойсей і монотеїзм" (1939). Але Фрейд ніби ставить себе над філософської полемікою, що стосується розуміння зовнішнього світу. Для нього важливо зрозуміти підставу людського буття, структурні елементи людської психіки, принципи розгортання життєдіяльності індивіда і мотиву поведінки людини в навколишньому світі. Фрейд не скільки не відвертається від онтологічної проблематики, скільки переносить її в глибини людської істоти. Онтологізація людського буття зовсім не означає, що, виносячи зовнішній світ за дужки психоаналітичного дослідження, Фрейд тим самим ніяк не співвідносить його з життєдіяльністю людини. Він визнає, наприклад, що "внутрішні затримки у давні періоди людського розвитку походять від реальних зовнішніх перешкод" [3]. Однак, він не схильний абсолютизувати впливу зовнішніх умов на людину, розглядати їх як єдиних детермінант, які обумовлюють спрямованість розвитку індивіда і форми його поведінки в житті. Погоджуючись з тими, хто визнає життєво необхідність як важливий чинник розвитку людини, Фрейд в той же час вважає, що це не повинно "спонукати нас заперечувати значення внутрішніх тенденцій розвитку, якщо можна довести їх вплив" [3]. Тому він виходить з того, що, по-перше, розуміння зовнішнього світу є неповним і недостатнім, якщо не буде попередньо розкрита природа внутрішньої організації, і, по-друге, у своїх глибинних вимірах людське буття настільки ж реально, як і зовнішній світ, і, отже, вивчення людської психіки повинна грунтуватися на навчальних методах, подібно до того, як об'єктивна реальність досліджується засобами науки. Велике значення Фрейд надає виявленню тих рушійних сил, які зсередини задають спрямованість людського розвитку. Такими рушійними силами в психоаналітичному вченні Фройда визнаються потяги людини. На розкритті їх природи зосереджені всі зусилля засновника психоаналізу, бо він вважає, що "потягу, а не зовнішні роздратування є справжнім двигуном прогресу" [4] і що "роздратування потягу виходить не з зовнішнього світу, а зсередини організму" [4]. Специфіка психоаналітичної філософії полягає в тому, що до уваги береться лише психологічне значення зовнішнього світу. Всі інші складові не є предметом осмислення, не входять до остов психоаналітичного вчення. Інша його особливість полягає в тому, що основним об'єктом дослідження у Фрейда стає специфічна форма реальності. Вивчається не просто внутрішній світ людини, а та сфера психічного, в рамках якої відбуваються істотні і значущі для людської життєдіяльності процеси і зміни, що впливають на організацію всього людського буття. Звертаючись до осмислення психічної реальності, Фрейд намагається переосмислити Картезіанські уявлення про тотожність людської психіки зі свідомістю. Він приймає гіпотезу про існування несвідомого шару людської психіки, у надрах якого відбувається особливе життя, ще недостатньо вивчена й осмислена, але тим не менш, реально значуща і помітно відрізняється від сфери свідомості. Причому, якщо у філософічних системах минулого визнання самостійного статусу несвідомо обмежувалося в найкращому разі спробами розгляду взаємин між свідомими і несвідомими процесами, то Фрейд іде далі. Він не тільки розглядає взаємини між двома сферами людської психіки, тобто свідомістю і несвідомим, але й прагне розкрити змістовні характеристики самого несвідомого психічного, виявити ті глибинні процеси, які протікають по ту сторону свідомості. Для Фрейда бути свідомим - означає мати безпосереднє й надійне сприйняття. Говорячи ж про сприйняття в сфері несвідомого, він порівнює сприйняття свідомістю несвідомих процесів зі сприйняттям органами почуттів зовнішнього світу. Причому Фрейд виходить з тих уточнень, які були внесені Кантом в розуміння цієї проблеми. Якщо Кант підкреслював суб'єктивну умовність людського сприйняття з неподдающимся пізнання сприйманим, то і Фрейд акцентує увагу на неправомірність ототожнення сприйняття з несвідомими психічними процесами, що є об'єктом цієї свідомості. Це подальший розвиток кантівських ідей виливається в психоаналізі в твердження, згідно з яким несвідоме психічне визнається як щось реально існуюче, але сприйняття якого свідомістю вимагає особливих зусиль, технічних процедур, визначених навичок, пов'язаних з умінням тлумачити сприймаються явища. Розглядаючи питання про відносини між свідомістю і несвідомим, Фрейд виходить з того, що кожен душевний процес існує спочатку в несвідомому і тільки потім може виявитися в сфері свідомості. Причому перехід у свідомість - це аж ніяк не обов'язковий процес, бо, на думку Фрейда, далеко не всі психічні акти стають свідомими. Він порівнює сферу несвідомого з великою передній, в якій знаходяться всі душевні руху, а свідомість - примикає до неї вузької кімнатою, салоном. На порозі між передньою і салоном стоїть на посту страж, який не тільки пильно розглядає кожне душевний рух, але і вирішує питання про те, чи пропускати його з однієї кімнати в іншу чи ні. Якщо будь той душевний рух допускається вартовим в салон, то це зовсім не означає, що воно тим самим стає неодмінно свідомим. Воно перетворюється на свідоме тільки тоді, коли привертає до себе увагу свідомості, що знаходиться в кінці салону. Тобто, якщо кімната - це обитель несвідомого, то салон, по суті справи, вмістилище передсвідомого, і тільки за ним знаходиться келія власне свідомого. Пізніше в 20-і роки, Фрейд має іншу порівняння для характеристики структури людської психіки, яка розуміється як структура складається з трьох шарів, або інстанцій, про що ми говорили вище. І завдання психоаналізу може бути порівнянна із завданням криптографа, допомогти нужденним в перекладі несвідомого у свідомість. (Привернути увагу свідомості до необхідного душевного руху, і тим самим дозволити внутрішній конфлікт) Фрейд виходить з того, що психічно реальне існує в різних точно так само, як несвідоме психічне може проявлятися в різноманітних вираженнях. З його точки зору, одне з основних властивостей несвідомих процесів полягає в тому, що "для них критерій реальності не має ніякого значення" [4]. Незалежно від того, з чим має справу людина, з зовнішньої чи дійсністю або з якими-небудь уявними продуктами діяльності, будь то фантазія, мрії або ілюзії, все це може сприйматися їм як психічної реальності. Тому він висловлює думку про те, щоб "не робити відмінності між фантазією і дійсністю" [3]. Більше того, для Фрейда фантазія виявляється такою формою людського існування, у якій індивід звільняється від будь-яких домагань з боку зовнішньої реальності не знаходить колишню волю, раніше втрачену їм в силу необхідності зважати на оточуючим його реальним світом. Тут Фрейд вторгається в традиційну область філософських суперечок, яка стосувалася співвідношення свободи і необхідності, випадковості та закономірності. Фрейд займає в цьому питанні своєрідну позицію. З одного боку його погляди співпадають з філософією Фіхте, несвідоме керується "принципом задоволення", тобто не має яких-небудь обмежень, у той час як у сфері свідомості діє "принцип реальності" з притаманними йому соціокультурними заборонами. З іншого боку, фрейдівські роздуми про несвідоме лежать в руслі філософії Шеллінга, оскільки Фрейд не розглядає психічні процеси як щось довільне, нічим не детермінована. Фрейд не відкидає випадковості як таку, вважаючи, що буття людини у світі не рідко залежить від випадку, хоча в самому світі діють досить суворі і стійкі закономірності. Але він не абсолютизує роль випадковості в розвитку світу. На відміну від тих філософів, для яких тільки випадок є причиною виникнення того чи іншого явища. Фрейд визнає закономірності, що діють в реальному світі і які стоять за кожною випадковістю. Інша справа сфера психічної реальності, внутрішній світ людини. Тут на переконання Фрейда, немає місця для випадковості, пов'язаної з бажаннями окремого людської істоти. У психоаналітичній філософії, отже, відстоюється точка зору, згідно з якою людська діяльність підпорядковується певним закономірностям, а психічні процеси мають свою детермінацію, виявлення і розуміння суті якої має стати об'єктом пильної уваги дослідників. Таким чином, в психоаналітичної філософії відбувається осмислення онтологічної проблематики, розглянутої під кутом зору людини у світі.