12. Гуманізм і проблема цілісної людської індивідуальності у філософії Відродження.

Характерні риси епохи Відродження та відображення їх у філософії того часу. Гуманізм, пантеізм, геліоцентризм.

Філософія Відродження охоплює період від XIV до початку XVII ст. Вона була новою стосовно Середньовіччя, але не новою стосовно античності. Відродження – перехідна епоха, і цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово «гуманізм».Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кількості людей розумової праці. З'являються нові професії, суть яких суперечить теологічним доктринам. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від думки ігнорувати Святе письмо, віру в Бога, але якщо у схоластів центром уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження – Бог і людина.

У філософських поглядах періоду пізнього Відродження, а це вже ХVІ-ХVІІст., поряд з гуманістичними тенденціями могутнього розмаху набуває натурфілософське бачення світу. Його філософську основу заклав Микола Кузанський, в якого Бог-творець набуває пантеїстичних рис. Згодом пантеїзм, а також деїзм стають своєрідного формою вираження натуралістичних поглядів мислителів Відродження.

Новий напрямок у Ренесансі пов'язаний з такими іменами, як Леонардо да Вінчі, М. Копернік, Джордано Бруно, Тіхо де Браге, Й.Кеплер та ін. Багато з них, окрім Л.Валла, М.Казанського та Д.Бруно, не були філософами в вузькому значенні цього слова. Мистецтво, література, наука домінували над «чистою» філософією, але поряд з мислителями-гуманістами представники натурфілософії теж активно сприяли становленню нового філософського бачення світу майже в усіх країнах Європи. В було засновано друкарство, першу обсерваторію, в 1492 р. Колумб відкрив Америку, з'явилася перша пошта, в 1597 р. Галілей сконструював термометр, Копернік створює геліоцентричну систему. Це були успіхи, які сприяли розвитку філософського мислення, буквально на очах двох- трьох поколінь людей руйнувалась схоластика з її формально логічними конструкціями.

12. Пантеїзм і діалектика Ніколо Кузанського та Джордано Бруно.

Кузанський (Кребс) Нікола– німецький теолог і фі­ло­соф – центральна фігура переходу від філософії середньовіччя до філософії Відродження, синтезував у своєму вченні апофа-тичну теологію і натуралізм, спекулятивний логіцизм і емпіричну орієнтацію.

Стояв на позиції пантеїзму. Центральною проблемою філософії К. постала проблема співвідношення Бога і світу. Проте сама проблема і спосіб її розв’язання у нього набувають специфічного неортодоксального характеру. Так Бог тлумачиться ним як нескінченний єдиний початок і разом з тим прихована сутність всього. Як єдиний початок він є єдністю протилежностей – абсолютного максимуму і абсолютного мінімуму. «Він – максимум, оскільки він те, більшим чого не може бути, але оскільки він не може бути і меншим того, що він є, то він може бути названим також і мінімумом, і в ньому абсолютний максимум і мінімум співпадають». Бог одночасно є абсолютним максимумом і абсолютним мінімумом тому, що оскільки поза Богом нічого нема, то немає нічого ні більшого, ні меншого, від нього. Як максимум і мінімум він є мірою всіх скінченних величин. Він є все у всьому і в той же час ніщо із усього. Бог є все, але все у згорнутому вигляді. Якщо Бог є все у всьому, але у згорнутому вигляді, то це все будучи розгорнутим, існуючи у розгорнутому вигляді є природою. Таким чином за Кузанцем природа є результатом розгортання Бога, тобто природа - це розгорнутий Бог, а Бог це згорнута природа. «Подібно тому, як лінія є розгортанням точки, час – розгортанням миттєвості, рух – розгортанням спокою, так і весь світ постає як розгортання власної сутності, згорнутій у Богові, як розкриття чи розвиток можливості буття, що міститься у Богові». Світ є потенційна нескінченність, Бог – актуальна нескінченність. Універсум безмежний, а Бог нескінченний. Кузанський розглядав світ як трохчленну цілісність: малий світ –людина; великий світ – універсум; максимальний світ – Бог, Божественний Абсолют. «Малий світ є подібністю великого, великий – подібністю максимального». У результаті такого уподібнення природного космосу Богу світ «має свій центр повсюду, а кола ніде, адже якби він мав центр і круглість, то мав би, таким чином у собі свій початок і кінець, і тим самим був би довершеним стосовно чогось іншого». Бог, всесвіт і людина («мікрокосм») у Кузанця єдині. Єдність світу вважає Кузанець забезпечується його «інтелігенцією», тобто інтегральним Божественним смислом (типологічний аналог «софійності» у православ’ї). Розгортання цього смислу з необхідністю приводить до появи людини. «Людина, - за Кузанцем, - це її Ум», і саме у цій якості в системі пронизаного «інтелігенцією» світоустрою вона як носій експліцитно конституйованого розуму в ієрархії твореного світу займає найвищу позицію («чуть нижчу від ангелів»). Виступаючи центральною ланкою природи і зосередженням її духовних сил людина покликана своїм «умом» реконструювати «розгортання» Бога у природі (тобто розгортати той смисл, «інтелігенцію», що приховані у її глибинах). Таким чином проблема Бог – світ у Кузанця тісно пов’язана з проблемою пізнання. Вчення Кузанця про пізнання багато в чому передує кантівському підходу до проблем гносеологічних здатностей людини. На думку Кузанця сутність людини і її пізнавальні можливості визначає Ум (Mens), – складна система здатностей, яка включає в себе: 1) Почуття (Sensus) разом з уявленнями; 2) Розсудок (Ratio) і 3) Розум (Intellektus). Процес пізнання вважає Кузанець розпочинається з чуттєвості, зокрема, відчуття. «Відчуттям належить ініціативна роль, адже сила Ума не може бути приведена в дію без чуттєвої уяви, як візуальна сила душі без об’єкта бачення». Але сама по собі чуттєвість є надто вузькою, бо «відчуття неспроможне сприймати речі надчасові і духовні». Пізнавальна роль чуттєвості ефективно реалізується тільки при взаємодії з розсудком. Завдання розсудку полягає у здатності аналізувати і узагальнювати чуттєві образи. Основна його функція «іменування» образів і зв’язування імен у міркува-нні. Міркування ж грунтується на логіці. «Логіка є не що інше, як мистецтво, в якому розгортається сила розсудку. Тому той, хто від природи сильний розсудком, у цьому мистецтві процвітає». У самому «розсудку немає нічого того, чого раніше не було у відчуттях». Якщо розсудок фундується чуттєвим досвідом, то розум як вища теоретична здатність людського Ума – богоданістю. Він мислиться Кузанським в якості недискурсивної творчої здатності «споглядання», яка «осягає тільки всезагальне, нетлінне і неперервне».- «Розум, простягаючи політ свій», піднімається до осягнення нескінченності, «інтелігенції», світової душі як феноменів Абсолюту. Сам же Абсолют (Бог), на відміну від тварного світу є принципово непізнаваним: розум може лише асимптотично наближатися «до істини, як багатогранник до кола». «Непізнаваний Бог пізнаваємо являє себе світу». Звідси й ідея Кузанського про «знаюче незнання», яка означає, що пізнаваність світу реалізується на фоні непізнаваності Бога. Осн. праці: «Про католицьку злагоду», «Про виправлення календаря», «Про знаюче незнання», «Про припущення», «Про мудрість», «Про ум», тощо.

Бруно Джордано Філіппо– італійський мислитель, містик, філософ і поет. Його вчення – специфічний поетичний пантеїзм, що ґрун-тувався на новітніх досягненнях природничо-наукового знання.

Як і Кузанський вважав, що нескінченний всесвіт в цілому – це Бог, він знаходиться в усьому і повсюду, не «поза» і не «над», але в якості «найприсут-нішого». Універсум рухомий внутрішніми силами, це вічна і незмінна субстанція, єдино суще і живе. Одиничні речі змінні і втягнуті в рух вічного духу і життя у відповідності зі своєю організацією. Бруно неодноразово ототожнював Бога з природою, з її різноманітними процесами і речами, з матерією (Природа є Бог в речах). Згідно з Бруно, елементарні фрагменти сущого одночасно відносяться до матеріального і психічного; властивості мікрокосмосу (як інтелек-туальні так і психічні) розповсюджуються на природу вцілому. Все буття таким чином тлумачиться в парадигмах панпсихізму і гілозоїзму. “Світ є одухотво-реним разом з усіма його членами”, а душа може розглядатися як “найближча формуюча причина, внутрішня сила, що властива будь-якій речі”. Світова душа є носієм такої атрибутивної властивості, як “всезагальний розум”, універсальний інтелект. Поняття Бога таким чином замінюється поняттям “світова душа”. За Дж.Бруно земний і небесні світи є фізично однорідними, не виникають і не зникають, утворюючи лишень різноманітні сполучення. “Всесвіт є цілковитим центром. Центр Всесвіту повсюди і в усьому”. В питаннях гносеології виходив з ідеї, що кращою процедурою служіння Богу (монаді монад) є пізнання законів універсума і законів руху, а також здійснення життя у відповідності із здобутим знанням. Мета філософії – осягнення не трансцендентно-суверенного Бога християнства, а “Бога в речах”. Віра “потрібна для настанов грубих народів, які мають бути керованими”, в той час як філософські пошуки з приводу “істини стосовно природи і величі творця її, призначені лише тим, хто здатен зрозуміти наші розміркування”. Основні праці: “Про безкінечність, Все­світ і світах”, “Про причину, початок і єдине”, “Вигнання святкуючого звіра”.