16. Соціальні концепції н. Макіавеллі, т.Мора, т.Кампанелли.

Епоха Відродження XV - XVIII ст. - Період ранньої стадії кризи феодалізму і зародження буржуазних відносин. Термін "відроджу-деніе" вживається для

того, щоб позначити прагнення веду-щих діячів цього часу відродити

цінності та ідеали античності, проте в цьому значенні термін "Відродження"

слід трактувати вельми умовно. Відродження на ділі означало пошук

нового, а не реставрацію старого. Спадщиною для мислителів і діячів

Відродження було середньовіччя. Об'єктивно епоху Відродження слід було б

характеризувати як епоху переходу, тому, що вона є мостом до

системі суспільних відносин і культурі Нового часу. Саме в цю

епоху закладаються основи буржуазних суспільних відносин, отримують

розвиток науки, змінюються відносини церкви і держави, формується

ідеологія секуляризму та гуманізму. Найважливішою відмінною рисою

світоглядної епохи Відродження є орієнтація на людину. В

Відродження на передній план виходить світське життя, діяльність людини

в цьому світі, заради цього світу, для досягнення щастя людини в цьому житті,

на Землі. Філософське мислення цього періоду можна охарактеризувати як

антропоцентричний. Центральна фігура не Бог, людина. початок всіх речей,

людина - центр усього світу. Товариство не продукт Божої волі, а результат

діяльності людей. Людина у своїй діяльності і задумах не може бути

нічим обмежений. Йому все по плечу, він може все. Епoxa Відродження

характеризується новим рівнем самосвідомості людини: гордість і

самоствердження, свідомість власної сили і таланту, життєрадісність,

вільнодумство стають відмінними якостями передового людини того

часу. Світогляд людей епохи Відродження носить яскраво виражений

гуманістичний характер. Людина в цьому світогляді тлумачиться як

вільна істота, творець самого себе і навколишнього світу. Бог, на думку

мислителів даної епохи, дав людині вільну волю, і тепер людина

повинен діяти сам. У філософії цієї епохи значно ослаблені мотиви

гріховної сутності людини, зіпсованості його природи. Основна ставка

робиться не на допомогу Божу, а на власні сили людини. Оптимізм, віра

і безмежні можливості людини притаманні філософії цієї епохи. Важливим

елементом світогляду є також культ творчої діяльності. В

епоху Відродження матеріально-чуттєва діяльність, у тому числі і

творча, набуває свого роду сакральний характер в ході її чоловік

не просто задовольняє свої земні потреби: він створює новий світ, красу.

Саме тоді з'являється у філософії ідея прометеїзму - людина як співтворець

світу. У людині має значення не тільки його духовне життя, людина - це

тілесне істота. І тіло - це не пута душі, які тягнуть її вниз.

Тілесна життя саме по собі самоцінна. З цим пов'язаний широко

поширений в епоху Відродження культ Кра-соти. В епоху Відродження

філософія знову звертається до вивчення природи. Це обумовлено розвитком

виробництва та науки. Отже, філософія в епоху Відродження сприймалася,

перш за все, як натурфілософія, філософія природи. На зміну теїзм

приходить пантеїзм ("Бог у всьому"). Християнський Бог втрачає

трансцендентний, надприродні характер. Одним з помітних філософів того

часу був Микола Кузанський. Як і більшість філософів його часу, він

орієнтувався на традицію неплатників. Микола Кузанський відкидає

античний дуалізм і заявляє, що єдиним ніщо не протилежно - Єдине

є все. Ця філософ-ська установка служить основою для пантеїстичного

Світоглядні-ня. З твердження, що єдине не має протилежності,

Кузанський робить висновок, що єдине тотожне безмежного,

нескінченного. Нескінченне - це те, більше чого нічого бути не мо-жет.

Тому Кузанський називає його максимумом, єдине ж - це мінімум.

Центральним пунктом філософії Миколи Кузанського явтляется вчення про

збігу протилежностей - абсолютного максимуму і абсолютного

мінімуму. Абсолютний максимум єдиний-ного, бо він є все, в ньому все

є, тому, що він - вищий межа. Так як йому ніщо не протистоїть, то

з ним у той же час збігається мінімум, а максимум тим самим знаходиться під

всім. Цей абсолютний максимум, по Кузанський, є Бог. Кузанський

фактично усуває принцип творення світу Богом. 0н представляє відносини

світу і Бога як відносини цілого і частини. Бог, з точки зору італійського

філософа, - це "нескінченний максимум", а нескінченний світ, Всесвіт - це

"Обмежений максимум". Обмежений максимум стався від абсолютного

максимуму не внаслідок надприродного творіння, а за допомогою

обмеження, оскільки всі кінцеві або обмежені речі знаходять своє

місце десь між абсолютним максимумом і абсолютним мінімумом. Кузанський

вдається до поняття згортання і розгортання світу. Кузанський вводить

неоплатонічної поняття "Душа світу", "Дух всесвіту". Душа світу повинна

розглядатися як універсальна форма, що містить у собі всі форми, що

є насправді. Вводиться ідея відсутності у світу стабільного цент-

ра, яким у середньовічній космології вважалася Земля. Ідеї ​​Миколи

Кузанського і Коперника розвинув і поглибив Джордано Бруно. Він відкрито пориває

з геоцентричної концепцією пристрої світобудови. На його думку, дві-

жущаяся навколо своєї осі і навколо Сонця Земля - ​​лише незначна порошинка в

безмежному всесвіті. Ідеї ​​Миколи Кузанського і Джордано Бруно застави

жили основи для розвитку філософії і природознавства Нового часу.