50. Ідея народовладдя.

Найбільш повно ідея народного сувернітету була обґрунтована в працях

Ж.-Ж. Руссо, Е.Сійєса, Т.Пейна, у Росіі - О.Радіщева та ін. прогресивних

мислителів. Ці ідеі знайшли свій відгук і в Украіні, зокрема різні

форми іі відстоювали С. Подольський, М. Драгоманов, М. Павлик, І.

Франко, М. Грушевський.

Принцип народовладдя як органічна основа демократичного ладу проходить

через усю історію політичної думки, сприяючи формуванню ідей гуманізму і

прогресу. Народовладдя - це одна з найголовніших форм виразу соборності

у суспільстві, а інтенсивність, дієвість цієї соборності прямо залежить

від того, яким є народовладдя, його реальність.

Основними рисами, притаманними народовладдю саме у цьому конкретному

розумінні, слід вважати: рівне виконання усіма громадянами тих

громадянських обов(язків, які пов(язані для них з самим фактом

громадянства і які дійсно необхідні, виходячи з потреб життя у

суспільстві і державі; рівність громадян перед законом; діючі в державі

закони не упереджені на користь або проти будь-яких громадян чи

суспільних груп, класів; у державі діє справедливий суд; рівний розподіл

між усіма громадянами благ, які пов(язані з їх життям у відповідній

державі.

Загальною базою організації дійсного народовладдя є громадянське

суспільство. Саме у такому суспільсиві народовладдя, головним елементом

якого є загальна воля усіх вільних особистостей - членів суспільства,

одержує найповніший вираз.

Легітимація держави та усіх напрямів її діяльності є основою суспільної

єдності, запорукою успішного функціонування політичної системи країни.

Легітимізація влади у цивілізованому суспільстві відбувається,

насамперед, через загальні демократичні вибори. Як результат їх

проведення є створення загальнонародного і разом з тим

загальнодержавного представницького органу влади.

Отже, легітимізація державної влади повина відбуватися шляхом її

делегування від одного суб(єкта - народу, іншому суб(єкту - державі, до

якої переходить влада народу.

Представництво як правовий інститут може бути засновано на різних

засадах. Це і системи представництва, що ґрунтуються на визначених

законом принципах виборності, спадкоємства або призначення. Можна

виділити такі представницькі органи, як виборні, дорадчі, змішану форму

представництва у конституційних монархіях, особливе представництво у

складних державах. Слід також розрізняти органи первинного і вторинного

представництва. Перші утворюються безпосередньо шляхом народного

голосування. Вони і обирають органи вторинного представництва, до яких

можна віднести уряд держави, якщо весь його склад задверджує парламент.

В Україні органами вторинного представництва є Верховний Суд,

Конституційний суд, Вищий арбітражний суд тощо.

51. Реалізація принипу розподілу влад.

Розподіл влади. Як доктринальне вчення, як теорія, ідея розподілу влади є не тільки одним із перших, за часом появи (одним із найдавніших), елементів сучасного конституціоналізму, а й фундаментальним принципом конституційного права взагалі.

Відомо, що вже перші конституції (перші реально створені конституційно-правові системи) тією чи іншою мірою намагалися втілити ідею розподілу влади з метою якомога ефективнішого здійснення головної функції держави – охорони свободи і прав людини. Пізніше, в ХІХ-ХХ ст., розподіл влади знаходив все більше і більше прихильників, був доповнений системою “стримувань і противаг” (США). Він із часом перетворився у загальновизнаний принцип цивілізації і демократії.

У найзагальніших підходах, за класичною або жорсткою моделлю теорії розподілу влади, державна влада поділяється на окремі гілки, кожна з яких повинна виконувати виключно свої повноваження: законодавча влада творить закони, виконавча влада їх виконує, а судова – має за мету здійснювати правосуддя в державі шляхом застосування норм права до конкретних життєвих ситуацій (як правило, конфліктних) і цим самим забезпечити захист порушених прав і законних інтересів суб’єктів правовідносин. Тільки в єдності всі вони творять єдину державну владу. При цьому, в жодному разі не повинна допускатися підміна владних повноважень між гілками влади. Крім того, між різними державними органами (органами законодавчої, виконавчої та судової влади), які репрезентують на практичному рівні відповідні гілки влади, має бути створено реально діючий механізм “стримувань і противаг”, при якому кожна гілка влади не тільки виконує свої повноваження, але й уважно “стежить” за діяльністю інших гілок влади, може реальними засобами стримувати дії інших гілок влади, що скеровані на узурпацію невластивих їм владних повноважень.

У сучасних конституційних системах починає переважати так звана “м’яка” модель поділу влади, за якою зміст конституційних положень щодо реалізації доктрини розподілу влади в державі полягає, як правило, в такому: закони мають найвищу юридичну силу і приймає їх виключно законодавчий (представницький) орган; виконавча влада займається виконанням законів і лише обмеженою підзаконною нормотворчістю; виконавча влада підзвітна главі держави чи парламенту; між законодавчою і виконавчою гілками влади забезпечується баланс владних повноважень; судові органи – незалежні, і в рамках своєї компетенції діють самостійно; спірні питання між гілками влади щодо компетенції вирішуються виключно правовим шляхом, як правило, органом конституційного контролю.